МОЛОДЬ, МІФОЛОГІЯ ТА ПЕРЕЯСЛАВСЬКА РАДА

Історія — дуже зручна річ у багатьох сенсах. Головним чином тому, що вона була давно. Тож, радив великий жартівник Александр Дюма, «із нею можна дозволяти собі будь-які вільності — за умови, що зробиш їй дитину».

З «дитиною», на жаль, виходить далеко не у всіх. Власне, й мету таку ставить аж ніяк не кожен, хто дозволяє собі вільності в галузі історичної науки, академічною мовою звані «інтерпретація», а на студентському жаргоні — і зовсім невимовно, зате влучно: «інтертрепанація». І якщо йдеться про подію, досить віддалену за часом від сьогодення, то й останнє — теж уже частина історії. Дедалі більш невизначена і тому зручна для найрізноманітніших сил.

Насувається кругла дата однієї дуже неоднозначної історичної події. Президент України ще в березні видав указ «Про відзначення 350-річчя Переяславської козацької ради 1654 року». Вже саме формулювання комусь просто не сподобалося, а когось — «Просвіту», діаспору, праві сили — відверто обурило. Мовляв, що саме ми будемо «відзначати» (читай — святкувати)? Подію, що поклала початок колонізації України Росією? Не інакше, як мається на увазі реанімація тези про «споконвічне прагнення українського народу до возз’єднання з російським» — лейтмотиву грандіозних святкувань ще круглішого ювілею п’ятдесятирічної давнини! А тут ще ЄЕП, Тузла і наближення виборів…

Втім, проросійська орієнтація державного оргкомітету, створеного відповідно до президентського указу, — строго кажучи, теоретичне допущення. Ювілей на носі, а дана структура поки що практично ніяк себе не проявила. «Державний проект ще ніде не був опублікований. Відомо, що чотири члени оргкомітету, у тому числі Володимир Литвин, вийшли з його складу. А чіткої програми дій комітету ми не знаємо досі, хоча основні заходи мусять відбутися вже в січні. Таким чином, ми не могли чекати, якими вони будуть — проросійськими чи з українських позицій. Альтернативний комітет був необхідний», — каже Осип Зінкевич, директор київського видавництва «Смолоскип».

З подачі «Смолоскипа» було створено структуру під назвою оргкомітет конференцій «Переяславська рада 1654 року», котру очолив «нашоукраїнець» академік Микола Жулинський. «Україна не просто потребує, а вимагає встановлення історичної правди, хоч би якою вона була — приємною для нас чи ні», — заявив він на відкритті молодіжної науково-практичної конференції на дану тему, проведеної недавно в Києві, а потім на виїзній сесії в Переяславі. Це вже не перший захід альтернативного комітету: у жовтні аналогічна конференція пройшла у Львові. І там, і тут презентувалося нове видання «Смолоскипа» — збірник наукових праць «Переяславська рада 1654 року».

Книга ця — із розряду «цеглин», із якими можна бродити темними провулками, не побоюючись хуліганів. Якщо серйозно — дуже солідне академічне видання на 890 сторінок, великого формату, у твердій шкіряній палітурці. Видано її чималим для України накладом у 5 тис. примірників за фінансової допомоги заокеанських товаришів — Наукового товариства ім. Т.Шевченка в Америці та Канадського інституту українських студій. А підготовлено зусиллями вітчизняних учених із Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.Грушевського.

Умовно том ділиться на дві частини: роботи вчених і публіцистів минулого (М.Грушевського, В.Липинського, М.Драгоманова, Д.Донцова, а також багатьох, чиї статті публікувалися за кордоном, а тому їхні імена в Україні практично невідомі). Друга — сучасні дослідники з України та діаспори. В наявності досить широкий спектр думок (ті ж Грушевський і Липинський трактували Переяславську раду по-різному), однак загальна спрямованість зібраних у книзі робіт одна: проукраїнська, тобто явно антагоністична російському варіанту «возз’єднання братніх народів».

Якщо над книгою працювали люди дорослі і політично грамотні, котрі усвідомлюють, чого саме вони хочуть від історії в її сучасному контексті, то інші напрями «переяславського проекту» орієнтовані — традиційно для «смолоскипівських» ініціатив — на молодь. Як учасники конференції, так і нагороджені тут переможці конкурсу «Що принесла Переяславська рада Україні за 350 років?» — студенти і навіть старші школярі з різних регіонів України.

Про конкурс — кілька слів окремо. Початок йому поклав усе той же президентський указ, котрий, мабуть, ще уважніше, аніж в Україні, прочитали в діаспорі. Подружжя Оксана і Ярослав Соколики із Торонто висловило бажання спонсорувати конкурс, «Смолоскип» узяв на себе організаційну частину. Однак, за словами Осипа Зінкевича, відразу після оголошення конкурсу посипалися обвинувачення: що ж ви, шановні, так підставляєте нашого Президента?! Адже він пропонував тихо-мирно провести серед юнацтва конкурс «на кращого знавця історії України», а ви — про якісь наслідки за 350 років…

Так чи інакше, члени журі стверджують, що роботи, хоч їх прийшло не так вже й багато (кілька десятків), були у своїй більшості дуже цікавими. Звісно, журі робило знижку на вік авторів, на регіон, на сільську місцевість, де не так просто дістати потрібну літературу… Немилосердно відстежували й «зарубували» компіляцію, віддаючи перевагу оригінальним думкам, нехай і наївним. Першу премію не присудили нікому. Зате — по кілька других, третіх і четвертих (від 800 до 1500 гривень: для студентського чи учнівського бюджету — більш ніж непогано). Крім того, роботи переможців будуть видані окремим збірником, який доповнить «дорослу» книгу про Переяслав.

Хоч що кажи, а Осип Зінкевич уміє залучити під свої знамена молодих. І премії вручає, і книги видає, і семінари проводить, і поїздки фінансує. За десять років проведення щорічних семінарів творчої молоді в Ірпені (див. «ДТ» №18, 17.05.2003) навколо «Смолоскипа» створилося геть унікальне молодіжне середовище, привабливість якого далеко не вичерпується матеріальним чинником, а чутки про його «крутизну» передаються з вуст у вуста.

Звісно, за «смолоскипівською» тусовкою не можна судити про українську молодь у цілому — це публіка дуже специфічна. У чомусь наївна, десь більш ніж високолоба, із дуже й дуже різнобічними інтересами, тусовочною комунікативністю і явно чималим творчим потенціалом. До речі, на секціях першої частини нинішньої конференції («Інтеграційна модель для України: історичний досвід і перспектива») говорили про дуже різні речі. Про рекламні кампанії, інтернет-форуми, постмодернізм, Кіру Муратову, деструкцію, глобалізацію, ЄЕП, ЄС тощо. Ну, це все зрозуміло, це для душі. А Переяслав?

Із підслуханої кулуарної розмови одного з організаторів конференції з учасником:

— Як там у вас, у Чернігові, чи студенти-історики цікавляться Переяславською радою?

— Ну-у… як вам сказати… Прийде сесія — почнуть цікавитися.

Так чи інакше, на другій частині конференції (власне «Переяславська рада: подія і наслідки») із вуст молоді пролунали не позбавлені інтересу, а іноді цікаві думки. Говорили про юридичний аспект Переяславської угоди, що досі не вивчений через відсутність оригіналів документів; про дипломатичну пастку, у яку потрапив Хмельницький; і ближче до сьогоднішнього і завтрашнього дня — про те, що Росія неодмінно використовує чинник Переяславської ради на виборах для формування «п’ятої колони»… Одна мила дівчина порівняла Богдана Хмельницького… з Леонідом Кучмою: як і нинішній Президент, гетьман ніяк не міг визначитися з пріоритетами і постійно шукав начебто союзників, а насправді — покровителів… І, як співчутливо зауважив юнак із Севастополя, «не дуже вгадав».

Загалом, кардинального плюралізму серед учасників не спостерігалося. Що цілком закономірно: молодь інтелектуального порядку теж чудово розуміє, із якою саме історією нині виступають на конференціях і беруть участь у конкурсах. Що «братнє возз’єднання народів» уже не пройде, зате заохочуються варіації на тему «початок колонізації України», «пастка на триста років», «фатальна помилка гетьмана» тощо.

Осип Зінкевич припущення, що на зміну одній тенденційності прийшла інша, із протилежним знаком, спростовує: «Коли великим є вплив на молодь політичних ідеологій — нацистської, фашистської, націоналістичної, комуністичної — з’являється тенденційність, перекоси в той чи інший бік. Але сьогодні прийшла зовсім інша генерація. Я спостерігаю за молоддю, котра приїжджає до Ірпеня, — до більшості питань вони підходять прагматично. Ідеологія їх не цікавить. Тому в роботах, присланих на конкурс, переважає об’єктивність».

Прагматичний момент участі молодих у такого роду заходах теж очевидний: мало того, що оплатили дорогу до Києва, то ще й публікація в науковому збірнику в кишені — у настільки юному віці! Але… по закінченні офіційної частини конференції, попри технічну накладку (попросили змінити приміщення), у залі таки розгорілася «неформальна» дискусія. Ось тут і пролунали, вже не претендуючи на науковість, по-справжньому цікаві речі.

Що, мовляв, росіяни свого часу напевно спеціально сховали оригінали документів Переяславської ради, щоб потім було зручніше накидати українцям свою версію даної події. Що 8 січня 1654 року — узагалі не знакова дата для історії, вона штучно міфологізувалася не без корисливих цілей. Що говорити зараз слід не про Переяславську раду як таку, а лише про її інтертрепана… перепрошую, інтерпретацію. Що досі існує чимало українців, для яких прийдешня річниця — свято, а таких треба перевиховувати. Яким чином? Творячи власний міф української історії. Адже історія, ви ж знаєте, узагалі не існує поза міфом.

З юнаками і дівчатами палко погодився і Микола Жулинський — той самий, котрий ще кілька годин тому, як ви пам’ятаєте, сподівався докопатися до правди в переяславській історії. Але й міфологія — зовсім непогана річ; за словами академіка, кревно необхідна Україні.

І, у всякому разі, значно зручніша за правду.