Між ризиком і шансом: чого страшиться соціум?

Ми живемо в часи застою. Про це свідчить не тільки наша «неповноцінна» демократія, але й абсурдна залежність громадян від держави: наявність або ж відсутність робочих місць на вцілілих бюджетних підприємствах, сваволя чиновників — від соцзабезу до податкової інспекції, некомпетентність медиків і непрофесіоналізм правоохоронців... Отож страхи суспільства продукує сама держава — зручніше робити людей залежними. Влада стримує розвиток громадянського суспільства, прошарку середнього класу. А потім інші «суспільствознавці розсудливі» ще й твердять, мовляв, наші люди звикли до патерналізму держави, до того, що вона за них відповідає — і це за убогого прожиткового мінімуму й майже повної відсутності соціальних гарантій! Держава й рада б бути патерналістською, адже так легше народ на короткому повідку тримати, та й на це її «моці» не вистачає. Тільки от самостійними нашим громадянам ніяк не стати: приватний бізнес душать корумповані чиновники — і законами і беззаконням. Тому наша людина живе в страху — боїться вона власного безправ’я і того, що її обранці у владі не зможуть її захистити ні від техногенних катастроф, ні від криміналу, ні від внутрішніх конфліктів.

Соціальні страхи населення вивчали співробітники Інституту соціології НАНУ. Наш співрозмовник — завідувач відділу соціальних експертиз доктор економіки й соціології професор Юрій САЄНКО.

— Це природно. Оскільки, коли в країні нестабільність, типово українська традиція, підтверджена всією нашою історією, — замикатися у вузьких співтовариствах (сім’я, близькі, знайомі) й намагатися всередині цього кола вирішувати проблеми. Але ж розв’язання наших проблем — поза цим колом! Потрібно ухвалювати нові закони, займатися підприємництвом, самим створювати для себе робочі місця. Потрібні нові громадські організації, які захищали б громадянина. Такою діяльністю в нас охоплено тільки два-три відсотки населення. До речі, наша свідомість досі залишається колективною. Щоб розімкнути це коло, потрібна співдружність із розвиненими співтовариствами.

— Усе дуже просто: з одного боку — «благо», з другого боку — «біда». Тому всі свої дії людина оцінює з погляду ризику і шансу, постійно порівнюючи їх у процесі пошуку виходу. І страх — це передчуття біди.

Нині зріс страх підвищення цін — на 15% порівняно з 1992 роком. Безробіття — на 5%. А от голоду в 2000 році побоювалися 72% опитаних, тепер — 34%. Такий страх у багатьох живе у підсвідомості, він виправданий навіть історично. І нині в Україні дуже багато бідних людей, за нашими даними, 60—70%.

Трохи зменшився страх перед зростанням злочинності — 1992 року на нього вказували 68% опитаних, а тепер — 43%. Напевно, це заслуга міліції... Проте захищеними від сваволі влади й чиновників не почувають себе 29% опитаних.

На 21% збільшилася кількість людей, котрі побоюються, що їхні підприємства закриють. Підприємства ліквідувати потрібно, коли вони неефективні. Але їх зупиняють, не пропонуючи нічого натомість. Але ж нам, як повітря, потрібні нові технології — які без них реформи? Пам’ятаєте, що зробила свого часу Польща? Щойно стався обвал соціалістичного табору, ми везли туди праски, мило, всілякий дріб’язок. Адже Польща призупинила роботу технологічно застарілих підприємств. За два роки вони модернізувалися й почали випускати продукцію за новими технологіями. У нас же підприємства вмирали поступово. Нині процвітає хіба що перепродаж. Але ж не дуже давно в Україні було чотири-п’ять заводів із виробництва телевізорів — давно можна було б освоїти «Соні» та «Панасоніки». Та ми воліємо купувати їх по всьому світі — корейського, китайського й малайзійського походження. Тому й зазначають 47% респондентів, що в їхньому регіоні важко знайти роботу.

— Серед найвпливовіших соціальних груп виділяються лідери політичних партій (це зазначили 36% опитаних), мафія, злочинний світ (34%), олігархи й підприємці (34% опитаних).

Свідомість людей чітко зафіксувала зрощення влади й бізнесу. Проте 28% опитаних «по-дідівському» називають серед впливових соціальних груп робітників, а 20% — селян… Типовий рудимент совдепу.

— Народ привчили інтелігенцію мати за ніщо. Між тим, її насправді дуже легко об’єднати — треба дати їй соціальне замовлення. Інновації в економіці, політична перебудова суспільства — саме це справа інтелігенції. Та вона зовсім відсторонена від національних проблем.

— На Заході дуже багато людей, які не цікавляться політикою. Адже, живучи в стабільності, вони вибирають «між хорошим і прекрасним». А в нас Янукович і Ющенко представляють боротьбу цивілізацій — або Азіопа, або Європа. Тут ще задіяні інтереси капіталу, і ми до пуття не знаємо, яким чином він робить політичну погоду.

— І Україну можна зрозуміти — вона стала транзитною країною для колосальних потоків переселенців з Азії й Африки, частина з яких тут осідають. Проте як серед країн, де вважають, що мігранти збагачують їхнє культурне життя, виявилася Франція, незрозуміло. Адже там такі війни відбуваються між корінним і «захожим» населенням! Дуже лояльні до мігрантів Фінляндія, Швеція, Ісландія — але туди ніхто не їде, оскільки ці країни не потребують робочих рук, бо соціальний захист сильний тільки для своїх.

— І поруч з українцями в цих питаннях — громадяни колишніх соціалістичних країн. Це природні «виверти» пострадянської свідомості.

— Це ментальність колективного страждання — людині комфортно, що вона така, як усі. Так, у нас явні бідняки за доходами називають себе «середніми» (і це далеко не той середній клас, що в США й Європі), оскільки багатьом людям ще гірше... До того ж людина звикає жити в лихолітті... Академік Сахаров часто розповідав історію: «Йде перехожий і бачить, що хтось потрапив у яму й не може звідти вибратися. Він простягає руку і каже: «Давай я тебе витягну». Людина з ями відповідає: «Ні, це ти йди сюди, посидь і побачиш, як отут, а потім ми разом будемо вибиратися». Є таке колективне страждання, будуть і соціальні страхи.