Міражі кохання

На психотерапевтичному прийомі:

— Сьогодні він зібрав речі і пішов. Я чекала цього. І навіть хотіла. Але зараз не можу з цим справитися. У мене всередині боляче й порожньо. Я начебто зависла між життям і смертю.

— Як ви відчуваєте, а чи можна, нехай дуже приблизно, але порівняти ваш стан із клінічною смертю?

— Так, дуже схоже на те, як я її собі уявляла. Коридор.

— А чи є у вас вибір, зараз, коли ви знаходитеся в цьому коридорі? І що може бути після цієї внутрішньої смерті?

— Життя?

— Від кого залежить, коли ви вийдете з цього стану, повернетеся до життя?

— Від мене. І я вибір уже зробила.

— Що зміниться у вас, коли ви повернетеся?

— Я житиму. Я не прикидатимуся. Я буду такою, яка я є. Я буду вільною.

Я вдячна своїм клієнтам, маленьким і великим, за їхню довіру, за їхній досвід, за їхні сльози, успіхи та здобутки. Я разом із ними росту, разом із ними вмираю й народжуюся. Це складно, іноді болісно, але це мій вибір.

У нас завжди є вибір — жити чи страждати. Кожна людина має право на щастя і на страждання, на любов і біль. Але ми забуваємо про ці права чи просто заграємося в життя, у свої проблеми. Людина, котра хворіє, отримує так звану вторинну вигоду від хвороби — адже таким чином вона привертає до себе увагу. Стає більш помітною, значимою, її більше люблять. На якийсь час вона заповнює свої внутрішні пустоти. Вона створює й підкріплює внутрішні ілюзії, але всі міражі колись розвіюються.

Ми ходимо в лабіринті ілюзій. Придумуючи собі супутників, реалізуючись у них, облагодіюючи їх, розчаровуючись у них же. Ми страждаємо й кажемо, що нас використовують. А насправді ж — не вони нами, а ми ними маніпулюємо.

Часто внутрішні пустоти ми намагаємося заповнити, замістити кимось — дітьми, чоловіком, турботами про близьких, співробітників. Ми жертвуємо собою і дивуємося, чому наші жертви ніхто не в змозі оцінити. І відчуваємо себе нещасливими, розчарованими. Розчарування — це порятунок від чарів, від ілюзій. А якщо трохи раніш сказати собі — цур мені! (адже так наші предки захищалися від чарів) і подумати, що все, що я роблю, я роблю тільки для себе — я для себе подаю милостиню, для себе піклуюся про когось. Адже це моя потреба, тоді я почуваюся краще. Зрозумівши це, я перестану жертвувати і почну жити...

У нас завжди є вибір. Ми навіть намагаємося скидати відповідальність на Бога. Але Бог — не супермаркет, до нього неможливо прийти і сказати: дайте мені, загорніть мені чоловіка, кохання, багатство. А навіть якщо й «загорнуть» і наріжуть часточками — що ми з ними будемо робити, якщо ми не готові розпорядитися цим даром? Адже кожен дар — це відповідальність. І передусім, доведеться навчитися брати відповідальність за своє життя на себе.

У нас завжди є вибір. Ми часто «придумуємо» своє кохання. Кохання — втеча, кохання — залежність, кохання — пристрасть. Є простий тест — хороше боліти не може. А якщо болить, отже, ми зіткнулися з міражем у собі ж. І вихід — знову-таки, подивитися в себе — що я в собі цією людиною хотів заповнити.

Ми можемо уявити себе у вигляді кола, розділеного на сектори. У кожному секторі буде одна зі сфер нашого життя. Те, у чому людина себе виявляє — тіло, розум, емоції, почуття, душа-дух. Кожен сектор має бути заповнений конкретними діями, реалізований. Ми зобов’язані займатися тілом, оскільки живемо у фізичному світі, ми зобов’язані «годувати» розум, постійно навчаючись, ми повинні вчитися працювати з почуттями й емоціями, і ми повинні хоча б іноді думати про душу. Звісно, бажано, щоб ці сектори були заповнені досить пропорційно. Якщо один із них порожній — виникає дисбаланс. І саме цю порожнечу ми компенсуємо чимось чи кимось.

Всі ілюзії рано чи пізно розвіюються. Якщо ми не встигаємо їх розпізнати самі — це боляче. Й іноді здається, що з цього болю вже не вибратися. Але у нас завжди є вибір.

Пам’ятаєте, геніальну фразу із «Віднесених вітром» — «Я подумаю про це завтра...» Потрібно просто дати собі право на це завтра. Життя завжди більше — більше від кохання, страждання, хвороби.

Ми бродимо лабіринтом страхів, страждань, сумнівів і, дійсно, поки знаходишся в ньому, виходу не видно. Але є можливість вибратися — піднятися над ним. І там, за цим лабіринтом, відкривається інший світ. Іноді на прийомі я пропоную подивитися на проблему начебто б із колеса огляду. Ми залишаємо її, проблему, внизу біля підніжжя колеса, а самі повільно за годинниковою стрілкою починаємо рух угору в одній із кабінок атракціону. Коли ми дивимося на наш «міраж» із верхньої точки колеса огляду, обов’язково гострота сприйняття проблеми змінюється, і ми бачимо, як розширюється внутрішній горизонт. Ми виходимо зі стану звуженої свідомості.

І знову постаємо перед вибором — йти туди, до горизонту, чи отримувати вторинну вигоду з нинішнього стану.