Міфи про Росію. З головою, оберненою назад

Легенда про перманентну ностальгію росіян за минулим щось таки має спільне із дійсністю, але проблема, як завжди, зводиться до точки зору. У вивченні Росії рано чи пізно настає момент, коли симптоми її численних хвороб починають розглядатися як умови виживання: ну все, візьміть з полиці пиріжок - і ви вже щось зрозуміли про країну. Щоб не пригадувати горезвісного анекдоту про болото: «Що ти мене звідси тягнеш, я тут живу!» - уявіть собі людину, яка потерпає від десятка розладів водночас і гине при першій спробі лікування: перш ніж лікувати, потрібно цей проект детально описати. Тоді, може, й лікування не знадобиться.

Російська цивілізація - унікальний досвід самозбереження всупереч усьому, ось чому вона така архаїчна на погляд ліберала: тут із ХVІ століття все більш-менш як і раніше, і ніякі науково-технічні прориви не додадуть російському бунту цивілізованих ознак, а з феодального суспільства не зроблять індустріального. Цей вибір - самозберігатися і жити вічно замість того, щоб пройти якийсь еволюційний шлях і зникнути, - ще виправдає себе: я аж ніяк не переконаний, що вподобана мною американська цивілізація доживе до ХХІІ століття, - а в Росії є всі шанси. Основні ознаки цього вічного проекту - циклічна зміна еліт, періодичні спалахи самознищення, настільки ж періодичні спрощення (коли культура виявляється надто складною для архаїчного суспільного устрою і входить із ним у протиріччя); однією з неодмінних умов цього самовідтворення є і ностальгія. Проте вона настільки стійка не тому, що росіяни вічно повертаються в минуле і хочуть це якось виправдати; ні, вона - лише один із способів не бачити дійсності чи принаймні не рефлексувати з її приводу. Усвідомлення дійсності мало б, за ідеєю, породжувати негайні дії, тому що жити у феодальній реальності не особливо душекорисно; та оскільки дії в Росії виключаються, а історія йде сама собою, заведена, як годинниковий механізм, - росіяни вважають за краще розбиратися з минулим або фантазувати про майбутнє. Це не скасовує того факту, що завжди знаходяться літератори й публіцисти, стурбовані актуальною проблематикою, але в пошуках аргументів вони звертаються знову-таки до минулого - таж більше їх і взяти нема де: чужий досвід нам не підходить, доводиться нескінченно інтерпретувати свій. У Росії не працює аргумент «А от у них у Франції». Працює тільки - «А от у нас при Сталіні».

Ностальгія набуває в Росії різних, вигадливих форм - вона аж ніяк не зводиться до твердження, що «раніше було краще». Це лише одна з версій, найпримітивніша. Є інший варіант - «Раніше було огидно», але це теж форма ностальгії, тому що інший критик радвлади чи срібного віку любить ці епохи набагато більше, ніж фанатик-сталініст або фанатик-модерніст. Сьогодні Росія нескінченно знімає серіали про сталінізм - «Діти Арбату», «Зірка епохи», «Московська сага», «Заповіт Леніна», «Олександрівський сад», «У колі першому». У «Зірці епохи» Сталін - добрий дідусь, у «Колі» - мерзенний дідуган, однак і те й інше породжується цілковитою нездатністю осмислити день сьогоднішній. Водночас знімаються «Бригада», «Бумер», «Жмурки» - фільми про братківську епоху дев’яностих; пишуться тонни публіцистики про єльцинізм - публіцистики нестямно захопленої, гнівної, викривальної, звеличувальної тощо. Усе це роблять не заради благотворних змін і навіть не для того, щоб зробити висновки з минулого: зробити висновки - означає не повторювати, а ми тільки те й робимо. Просто розбиратися в дійсності - означає прирікати себе на вжиття термінових заходів, бо як же можна миритися з такою кількістю очевидної дурості?! Але я переконаний, що адекватний аналіз путінської епохи буде зроблено лише років через двадцять, коли вона закінчиться (гадаю, до цього часу, хоч би хто був біля керма, вона збереже назву путінської і всі головні свої ознаки; кінцем її, скоріш за все, буде якийсь великий міжнародний неуспіх, порівнянний із Кримською війною).

Само собою, копатися в минулому безпечніше, ніж інтерпретувати сьогодення, - але без­пека тут справа десята, оскільки в російському національному характері немає боягузтва та над­мір­ної обережності. Швидше, небезпека криється в тому, щоб вічно жити «із головою, оберненою назад» (О.Кушнер), - але цією небезпекою росіяни легко нехтують. Заглибленість у минуле перетворює його на естетичний феномен і робить Росію країною найкращої у світі історичної літератури: вона вдається росіянам значно ліпше, ніж інтерпретація сьогодення, що завжди виходить дещо карикатурно і гротескно, як у Достоєвського. Єдиний виняток - «Анна Каре­ніна». У «Воскресінні» до художньої тканини вже потрапила публіцистика, авторський пог­ляд зробився вибірковим, автор перестав відтворювати реальність і почав нав’язувати їй певний образ. «Війна і мир» - історичний роман, «Доктор Живаго» - теж, а феноменальна популяр­ність Валентина Пікуля і Юліана Семе­нова пояс­нюється не тільки їхньою майстер­ністю та лег­ким присмаком бульварщини. Неда­ремно Лідія Чуковська називала свою «Софію Петрів­ну» унікальним свідченням: єдина повість, написана тоді. Але надрукувати її виявилося можливим лише через п’ятдесят років.

Щоправда, бувають у російській літературі письменники, які воліють говорити про сього­ден­ня. Наприклад, Чехов. Але ж читати його - так нестерпно тоскно... Приблизно так само, як думати про день сьогоднішній. Недарма Андрій Вознесенський вигукнув у сімдесяті: «Я не знаю, как остальные, но я чувствую жесточайшую не по прошлому ностальгию - ностальгию по настоящему». А показати б йому це сьогодення у всій непривабливій красі, від якої або бігти, або будувати барикади, - і теж, певно, занос­тальгував би за прекрасними шістдесятими, коли на нього кричав у нестямі Хрущов. Втім, саме в таку ностальгію поет і поринув через двадцять років.

Ні, росіяни не зводять порахунків із минулим. Вони ховаються в ньому від необхідності змінювати сьогодення. І слава Богу, скажу я вам на правах сучасника епохи змін.