МИ ПОПЕРЕДУ ПЛАНЕТИ ВСІЄЇ?

Поділитися
Більшість, переконаний, знає прізвище автора слів, винесених у заголовок. Поезія Володимира Висоц...

Більшість, переконаний, знає прізвище автора слів, винесених у заголовок. Поезія Володимира Висоцького хоч і не є частиною шкільної програми з літератури, проте відома багатьом куди краще решти хрестоматійних класиків. У його сатиричних рядках «Зато мы делаем ракеты, перекрываем Енисей, а также в области балета мы впереди планеты всей» системі поставлено навдивовижу точний діагноз: хронічна схильність до самовихваляння. Те, що на початку історії цієї системи В.Маяковський називав «советских собственная гордость», згодом розвинулося в гіпертрофію тупої впевненості у власній винятковості й непогрішності. Але тепер система впала, над рядками В.Висоцького відсміялися, а горезвісне самовдоволення разом зі сліпою самовпевненістю виявилися на диво живучими. І кочує з інтерв’ю одного відомого актора в інтерв’ю іншого один і той самий пасаж: мовляв, немає у світі акторів, рівних нашим за психологізмом і духовною змістовністю; західний актор, він хоч і непоганий, а все-таки гірший від нашого. Тож хоч як крути, а знову «ми попереду планети всієї».

Авжеж, актору без віри в себе та свої творчі сили в цій професії робити нічого. Але думаю, що таким аутотренінгом краще займатися, по-перше, про себе, а по-друге, аж ніяк не принижуючи творчих досягнень інших. Таж ні, пасаж став мало не обов’язковим загальником усних і друкованих розмірковувань про фах. Хоча це анітрохи, як на мене, не наблизило його до статусу істини. Адже масив художньої продукції, що його завдяки телебаченню ми сприймаємо, давно вже переконав, що навіть найтонший психологізм і духовність перестали бути монополією наших (російських і українських) акторів. Скажу більше: на мій погляд, є підстави серйозно говорити про дедалі очевидніше відставання нашої акторської школи.

Суперечки про те, хто кращий в акторському мистецтві, вирішуються досить просто: ви вибираєте того, хто здатний всадити вас у крісло хоч у театрі, хоч перед телеекраном. Змусити мільйони людей захоплено дивитися на сірість неможливо. Ти переконливий — тебе дивляться, інакше починаються балачки на тему «ми попереду планети всієї». Ні, ми вже не попереду. Тепер дивляться не наших акторів, а передусім американських, які, на мій погляд, нині лідирують у світі.

Розумію, що порівняння з ними не цілком коректне, оскільки наше акторство традиційно більше пов’язане з театром, тоді як американці зосередили основні акторські сили в кінематографі. І все-таки, гадаю, настав час придивитися до них пильніше.

У нас, на жаль, вважається мало не правилом хорошого тону за кожної зручної нагоди на повну котушку лаяти американський кінематограф. Викликає підозру передусім огульний характер критики. Так критикувати можна було в умовах «залізної завіси», коли ми не мали можливості бачити американське кіно в усьому розмаїтті його досягнень. Тепер щодня на всіх доступних нам телеканалах демонструють по кілька десятків американських фільмів. Цілком очевидно, що американське кіно — явище складне, воно, на відміну від нашого, орієнтоване на дуже чітке розмежування художніх уподобань глядацької аудиторії. Цей кінематограф не знімає кіно для всієї країни відразу. Він знімає його для певної частини глядачів. Тож просто нерозумна позиція тих, хто кричить про засилля, приміром, американських бойовиків. То не дивіться їх! Це не для вас знято. Для вас є інші фільми. Зокрема світлі й мудрі, добрі й людяні. Взяти хоча б останні новорічні свята. Яке розмаїття стрічок на різдвяну, новорічну тематику пропонував американський кінематограф. Причому в найрізноманітніших жанрах. А що ми? Ми, бентежачись, відзначили 25-річчя виходу на телеекран «Іронії долі», вкотре прокрутивши її майже на всіх українських і російських каналах. Позаяк більше нічого. Можемо, правда, ще «Карнавальну ніч» запустити. Фільм хороший, але за 45 років його вивчили напам’ять навіть ті, хто слабує на гостру форму амнезії.

Утім, американський кінематограф захисту не потребує. Його потребують наші глядачі, яким, усупереч усьому, нав’язують негативну думку про американське кіно, що вже давно завоювало весь світ. Більш розумною видається спроба пізнання таємниць його успіху. Безперечно, у цьому значна роль акторської складової, тобто американської акторської школи. У чому ж її особливості?

Оминувши стадію серйозного учнівства, досягнути справжніх висот у мистецтві неможливо. Американці виявилися більше ніж старанними учнями. Вони виявили мудрість у виборі вчителів, зупинивши його на школі Станіславського. У радянський час не було заведено акцентувати увагу на тому, що перша (і найбільш вдала) книжка К.Станіславського «Моє життя в мистецтві», яка розкриває першооснови його знаменитої системи, уперше з’явилася не російською, а англійською мовою. Її замовниками були американці, вони заплатили чималі гроші за її написання. Настільки ж щедрими були вони й в оплаті уроків, які давав у США геній російської сцени. Гонорари К.Станіславського вже тоді, на початку 20-х років минулого століття, вимірювалися п’ятизначними цифрами. Американці не зупинялися навіть перед тим, щоб перетнути океан і приїхати в Москву до Костянтина Сергійовича за порадою. Велику роль у становленні американської акторської школи зіграли також його учні — актори Московського художнього театру, що емігрували після революції в Сполучені Штати. Приміром, Михайло Чехов був учителем двох найвідоміших американських акторів — Мерілін Монро й Марлона Брандо.

Тим часом на батьківщині ім’я К.Станіславського то зазнавало найжорстокішої критики, то зводилося в ранг обов’язкового для всіх держстандарту. Лише людям іззовні могло здаватися, що його ім’я огорнуте повагою та шанобливістю. Насправді з різних причин відбулося відторгнення від творчої спадщини Станіславського кількох акторських поколінь. Хоч як це парадоксально, але саме згадування його імені в неформальній обстановці часто може викликати скептичну посмішку: «О Господи, знову про цього старого. І треба ж бути настільки консервативним».

Інша річ — американці. Вони створили спеціальний інститут із вивчення теоретичної спадщини Станіславського. Розуміння неминущої значимості зроблених ним відкриттів пронизує роботу їхніх театральних шкіл. На початку 90-х на зустрічі з викладачами та студентами КДІТМ ім.І.Карпенка-Карого побував декан факультету драматичного мистецтва Пітсбурзького університету. Я попросив її назвати ім’я театрального діяча, чия творча спадщина найбільшою мірою визначає зміст підготовки майбутніх акторів. Відповідь була однозначна: «Ясна річ, Станіславський».

Навіть здобувши світове визнання, американська акторська школа не вважає за принизливе продовжувати навчатися в школи Станіславського. У другій половині дев’яностих років вони направили цілий акторський курс на тривале стажування в школу-студію МХАТу.

Особливість американської акторської школи полягає передусім у більшій насиченості та щільності кожного моменту перебування актора в обставинах ролі. Насамперед про це говорили колишні радянські актори, що емігрували в США і спробували там продовжити акторську кар’єру. Крім того, американські актори в роботі щосекунди активно націлені на те, що попереду. У цьому повна відповідність до Станіславського, в основі системи якого лежить фундаментальна вимога не просто дієвості поведінки, а активної дієвості, невпинно спрямованої на мету. Наші ж актори в масі своїй часто неквапливі, а то й тягучі, вони привносять у виконання багато другорядного. Їм властиво більше «розсиджуватися» в сьогодні, ніж бути спрямованими в майбутнє. Звісно, кожна акторська школа певною мірою відбиває особливості поведінки (зокрема темпи й ритми) свого народу. Зізнаємося, що темп життя більшості з нас переважно неквапливий. Але мистецтво, зокрема й акторське, не може ставитися до життя у співвідношенні 1:1. Отож, Станіславський і наполягав: дія неодмінно повинна бути активною. І нудьгу слід грати ненудно.

Мені здається, Станіславський виявився певною мірою далекий ментальним характеристикам наших акторів. Його система вимагає величезної, педантичної праці, причому праці свідомої. А в наших акторів відверто вгадується домінування почуттєвого начала, сподівання на ризикове «а мо’». Ось і виходить, що американські актори, узявши вчителем Станіславського, виявилися ближчі до нього.

Друга серйозна відмінність, а по суті — перевага американської акторської школи — в умінні чітко конструювати роль. Вони знають, кого хочуть зіграти, знають, що роль має існувати в розвитку й викликати до себе певне ставлення глядача. А в багатьох наших акторів є принципова установка на відмову від попереднього свідомого конструювання ролі, взятої в часовому вимірі. Головне, вважають вони, — гра. Байдуже, що вийде в результаті, важливий живий процес. Але процес без результату — те саме, що поїздка на велотренажері: де ти на нього сів, там і зійдеш.

Наші школи серйозно різняться й розумінням поняття «професійна культура». Американці вважають (цілком довірившись вимозі Станіславського), що актор, котрий простоює, чекаючи на майбутні ролі, повинен активно тренуватися — робити систему вправ, здатних підтримати творчу форму. Тренінг зберігає акторську органіку, він підтримує в робочому стані уяву актора. Інакше актор ризикує втратити одну з найважливіших фахових чеснот — відчуття правди. Він перестає бути живим, стає фальшивим, але, на жаль, уже неспроможний цього зрозуміти. Американці до ідеї Станіславського про тренінг поставилися з усією серйозністю. Коли актор простоює, то відразу звертається до педагога, який би займався з ним тренінгом. Перерви в заняттях бути не повинно.

Щороку деякі московські актори «першої десятки» вирушають під час відпусток у США займатися тренінгом із тамтешніми колегами. Повертаючись, не без гордощів розповідають, що й зірки світової величини заходять до них на заняття. Таке ставлення до тренінгу дозволяє американським акторам зберігати форму до дуже солідного віку. Говорю це під враженням дивовижно правдивої гри їхніх літніх акторів. На жаль, у нас актори старшого покоління нерідко набувають майстерності, яка вже й не майстерність, а просто якийсь набір розхожих акторських відмичок.

Одне з безперечних достоїнств американців полягає в умінні відібрати акторів із виразними зовнішніми даними. А в нас (передусім у театральних школах Росії) протягом тривалого часу проглядалася тенденція ігнорування зовнішніх даних вступників, передусім дівчат. Вважалося, що головне — це особистісна змістовність, духовна наповненість абітурієнта. Такий підхід значною мірою був пов’язаний із величезною популярністю в сімдесятих роках кількох акторок, які справді, м’яко кажучи, не вирізнялися вродою, але масштаб акторської обдарованості яких дозволяв перекрити вади їхніх зовнішніх даних. Нічого не скажеш — внутрішнє багатство душі є найважливішою складовою акторської обдарованості. Але це ще не причина ігнорувати інші дані вступників. Помилкове вже саме по собі протиставлення внутрішніх даних зовнішнім. Хочемо ми того чи ні, але акторська творчість — це товар. Аби на нього був попит, він потребує гідної упаковки. Такою для актора є його зовнішність. Переглянеш інколи одним оком американський серіал — скільки вродливих чоловічих і жіночих облич! А в нас серед акторів найдефіцитніше амплуа — герой і героїня. З числа тих, що готуємо, ледве вистачає для декількох київських театрів. У нас усе може бути погано. Але чим ми по-справжньому багаті, то це жіночою вродою. То чи ж нам відбирати в акторки дівчат із зовнішніми вадами?

Американська акторська школа, на мій погляд, анітрохи не поступається нашій у такій надзвичайно важливій складовій акторського мистецтва, як психологічна достовірність і правдивість існування актора в ролі. Сюжет їхніх фільмів може бути цілком неймовірним, але при цьому в акторському виконанні наявна абсолютна психологічна достовірність, у реальність їхніх персонажів віриш. Наші актори більше пов’язані з естетикою театральною. У цій естетиці бути життєво правдивим, природним вважається річчю неприпустимою, сприймається як прояв безнадійної провінційної відсталості. З акторів поступово витравлюється інтерес до спостереження за тими, хто живе поруч, немає попиту на вміння художньо відтворювати. їх При тому, що унікальність акторського мистецтва, власне, й полягає в умінні показати реальну людину.

Коли говорити про психологізм, то, здається, американські актори мають для нього значно ширший простір. Теми, яких торкається американське кіно, у багатьох випадках ніколи не порушувала ні світова драматургія, ні тим паче наші кіносценарії. Тоді як їхні актори опановують цілком нові психологічні пласти, відкривають раніше невідомі людські характери, — найвищою мрією наших акторів залишаються образи незмінного кола відомих класичних творів. Для мене цілком очевидно, що в плані відтворення актором найтонших психологічних нюансів поведінки, точності й детальності внутрішнього проживання, розуміння акторами сутності психології їхніх персонажів нам є чого повчитися в американських колег.

Вони, до речі, не мають такої форми відзнаки актора, як почесні звання. Там є ім’я, що коштує стільки й стільки. Оскільки в нас усі коштували практично однаково, то почесні звання (за задумом) дозволяли виділити найбільш талановитих і помітних. Це було своєрідне ноу-хау попередньої системи в галузі мистецтва. Цікаво, що в усіх акторських справах було заведено посилатися на думку Станіславського, але про його реакцію на запровадження інституту почесних звань визнавали за краще не згадувати. А тим часом вона була лаконічна й однозначна: «Мистецтву настав кінець». Важко точно сказати, чому Костянтин Сергійович так відреагував. Можливо, він думав, що актор, ушанований званням, втратить критичне до себе ставлення, а це, як правило, згубно для художника. А може, йому згадалося грибоєдовське «чины людьми даются, а люди могут обмануться»? І справді, таких помилок було чимало. Назву лише згадуваного на початку цієї статті Володимира Висоцького, який, будучи всенародним улюбленцем, не мав навіть звання заслуженого артиста. Позаяк його надавали ще й за зразкову соціально-слухняну поведінку. Так чи інакше, але, здається, згодом у нас з’являться й інші способи відзначити людей неабияких, талановитих, які заслужили своєю працею авторитет і повагу.

У американців нам слід також повчитися їхнього ставлення до тих, чия творчість привертає загальну увагу. З усіх наших безгосподарностей найнепростиміша — безгосподарське ставлення до людей. Чудові, тонкі, могутні (жоден з епітетів не перебільшення) наші актори можуть роками не одержувати нових ролей, почуватися незатребуваними. Попри те, що перебувають у чудовій професійній і фізичній формі, глядач їх любить, на них ходять. Здавалося б, хто зніме товар із продажу, коли він добре продається? І з популярного, а тим паче видатного актора слід було б узяти все, що він може дати. Так ні, відомі актори простоюють роками. Останні кілька років, приміром, не має нових ролей у театрі чудовий актор Степан Олексенко. Актор дивних, рідкісних даних, творець блискучих образів у кожний із періодів своєї творчої біографії. Та хіба тільки він? Невже ми так боїмося, що хтось занадто всіх пережене, чи досі ніяк не зрозуміємо, що роки пролітають, а з ними відходять і ролі, яких уже завтра актор зіграти не зможе. Поки актор популярний, він повинен бути завантажений за максимумом своїх можливостей. Запозичити б це нам в американців.

І все-таки, хоч би яким важливим було для окремого актора питання його творчого завантаження, це приватне питання порівняно з тією реальною загрозою втрати рівня, що постала останнім часом перед українською акторською школою.

Останні півтора десятиліття українська естрада з допомогою вітчизняного телебачення всіляко намагалася довести, що українці, які завжди вважалися співочою нацією, насправді такими не є. Якось випустили з уваги, що статус співочої нації зовсім не зобов’язує всіх її представників без розбору співати на естраді. Так, ми довели з допомогою лише однієї керівної у сфері освіти особи, що людина настільки ж безголоса, як і геть-чисто позбавлена пластичності, може стати «зіркою української естради».

Тепер телебачення, девальвувавши вокальне мистецтво, засукавши рукави, взялося за мистецтво акторське. На телеекрані в різноманітних, переважно так званих розважальних передачах, править бал відверта самодіяльність низького гатунку. Відверті кривляння, викаблучування, змагання в корченні гримас стають нормою. Щоб відповідати встановленому рівню, неабияких зусиль докладають і ті, хто, здавалося б, одержав професійну освіту. Безкультур’я відверто плюндрує культуру. Справді, незабаром доведеться погодитися з думкою сценариста (а останнім часом і телеведучого) Ю.Рогози. Нагадаю, що певний час тому він шокував українських акторів, заявивши про низький рівень їхньої акторської школи. Інтерв’ю було приурочене до показу «Дня народження Буржуя» (сценарій Ю.Рогози), у якому українським акторам хоча й не довірили головних ролей, але саме їхні роботи виявилися найцікавішими. Сам фільм, таким чином, спростував думку сценариста. Та якщо на нашому телеекрані, як і раніше, будуть у пошані настирливі акторські гримаси, то незабаром уже ніхто й не повірить, що ми країна великих акторських традицій, що нашими чудовими акторами — корифеями українського театру — захоплювався сам К.Станіславський, на ідеях якого й зійшло американське акторське мистецтво. А тим, хто не готовий до історичних екскурсів, гадаю, цілком вистачить імен наших чудових сучасних акторів, котрі мають славу не лише в Україні, а й за її межами. Хоч їх мало, але вони є.

Проте видатні акторські імена — це лише один із показників рівня акторської школи. А сам рівень утворюється майстерністю сотень акторських індивідуальностей. Аби його підняти, спочатку було б розумно відмовитися від прив’язаності до пісеньки «Ми попереду планети всієї». Настав час інших пісень.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі