Мелвін Кон: людина з «сонячної» системи

Американський соціолог і соціальний антрополог, професор університету Джона Гопкінса Мелвін Кон недавно побував у Києві. Він прочитав інавгураційну лекцію почесного доктора Києво-Могилянської академії (це звання було присвоєно йому ще 2008 року) і зустрівся з колегами з Київського міжнародного інституту соціології. У рамках свого фундаментального дослідження зв’язків між соціальними структурами суспільства та особистістю Кон у 1993—1996 роках вивчав їхній взаємний вплив. Характерно, що дослідження було лонгітюдним — протягом цих років опитували одних і тих самих людей. І його не можна назвати застарілим, адже визначення характеру зв’язків усередині суспільства прирівнюється соціологами до законів фізики… Тим більше що аналіз таких досліджень триває сім і більше років. Тільки для того щоб забезпечити адекватний переклад анкет українською і російською мовами, знадобилася багатомісячна робота (прямий і зворотний переклади, а також експертиза наших емігрантів, які влаштувалися в Америці). Кон відгукнувся на певні новації в українському суспільстві зразка 1993 року, в тому числі й на появу в ньому великої групи самозайнятих громадян.

Теорія, заснована на живій практиці

Система взаємозв’язку соціальних класів із цінностями особистості проста і складна водночас. Учений обгрунтував її на двох своєрідних «осях» — одна пов’язана з контролем окремо взятої особистості над іншими людьми, а інша — це власність на засоби виробництва. Таким чином, на перетині або розходженні цих «осей» (у результаті до них додається ще й третя — характер найманої праці) і з’являються соціальні класи — роботодавці-власники, самозайняті, менеджери, супервізори (вони наглядають за роботою трьох і більше робітників, котрі в свою чергу нікого не контролюють; аналог нашого бригадира), «білокомірцеві» працівники і «синьокомірцеві». Мелвін Кон підкреслює гнучкість цієї системи: у різних країнах може бути і чотири, і п’ять класів. Цікаво, що чим нижча класова позиція людини, тим більше вона залежить від інших. Чим вища позиція людини в соціальній структурі або в соціальній ієрархії (є ще соціальна стратифікація, де аналізуються такі ознаки, як влада, матеріальна забезпеченість, рівень освіти), тим для неї краще — у неї вища інтелектуальна гнучкість, вона передає своїм дітям більш «просунуті» цінності і більше задоволена своєю працею. Чим вища позиція людини в соціальній структурі, тим менше вона її контролює, відповідно зростають її творчі пошуки і складність завдань, які вона перед собою ставить, що, у свою чергу, розвиває інтелектуальну гнучкість і робить людину самостійною. Тому так важливо, щоб на високі позиції в суспільстві потрапляли найздібніші його члени. Для цього потрібно забезпечити великий конкурс, щоб багато гідних людей туди прагнули. Тому в ці позиції вбудовуються блага — вони складаються з конкретних умов праці, її престижу та винагороди — адже здібні люди частіше за все й добре освічені, а здобуваючи свого часу освіту, вони більше витрачалися, ніж заробляли.

Усі або майже всі теорії і навіть закони в суспільних науках добре описуються прислів’ями та приказками — і, хоч як парадоксально, у цьому їхня жива суть. Ознайомившись із дослідженнями Мелвіна Кона, доходиш думки, що, звісно ж, «краще бути багатим і здоровим, ніж бідним і хворим». І тут на гострому журналістському язику починає гірчити сарказм — це у них в Америці здібні люди стають успішними, адже їхній професіоналізм може змінити і суспільство, і цивілізацію. А в нас ставка професора не перевищує 320 доларів, і щоб «рухати науку», потрібно багато чим у своєму житті жертвувати.

«Аж ніяк не ліричний» відступ: соціологія у нас і на Заході

Здорова наукова думка у нас не завжди й не повсюдно «ширяє в повітрі», а має тенденцію «заземлюватися» — той-таки КМІС виник 1990 року з ініціативи українських учених-соціологів Володимира Паніотто і Валерія Хмелька, котрі підключилися до досліджень Кона (а знайомі вони з 1987 року) і зрозуміли, що можуть працювати самостійно і продуктивно.

— Зараз ідуть розмови про наближення української науки до американських стандартів, — розповідає генеральний директор КМІС Володимир Паніотто. — У США немає академії наук, і всі наукові дослідження проводять в університетах. Викладачі отримують гранти на дослідження, і в них частина зарплати — за викладання, а інша частина — за наукову діяльність. І Мелвін Кон в основному займається науковою діяльністю, отримуючи на неї кошти довічно. А в Україні ще за старого уряду планувалося як експеримент перевести на таку систему п’ять провідних університетів, з умовою, що фінансувати наукову працю в їхніх стінах буде держава. Але оскільки спадкоємність аж ніяк не характерна для зміни влади в Україні і нова влада часто скасовує рішення старої, доля цього експерименту невідома.

До речі, в Америці є National Science Foundation, який надає гранти на більшу частину наукових досліджень. Крім того, там є тисяча інших грантодавців. Я, поки був в Америці, взяв у бібліотеці каталог, хотів виписати тих, у кого можна взяти гранти. Такий грубезний том — я розгубився через занадто великий вибір. А в нас досі точаться дискусії: повинна наука мати обов’язкове прикладне значення чи вона має світоглядний характер, чи це взагалі мета людства — пізнавати навколишній світ, — і що з цього «набору» потрібно фінансувати…

А що стосується професора Мелвіна Кона, котрий належить до світової соціологічної еліти (це визнавали ще класики Роберт Мертон і Поль Лазарсфельд), він спокійно ставиться до того, що опублікуватися в місцевих наукових журналах він може лише на загальних підставах і редколегія сама добере експертів для оцінювання його статті…

Людина своєї філософії: етюд майже в родинних тонах

Зізнаюся, я очікувала побачити Мелвіна Кона саме таким — розкутим і життєлюбним. Він випромінює щирий інтерес і симпатію до навколишнього світу (його обличчя подібне до сонячного відблиску, на відміну від вигляду наших співгромадян, які чомусь ходять з «урочистим», а то й зі «скорботним» виразом обличчя). Тому відразу спадає на думку — це людина своєї філософії. Побачивши у мене в руках свою книжку «Соціальні структури і особистість», він радісно вигукнув: «І ви змогли подужати цей том?». У Києві в Мелвіна Кона — колеги, друзі, спілкування, опера, храми. Звідси він у кожен свій приїзд починає подорожувати по Україні — Чернігів, Умань, Миколаїв, Крим. Хоча й сприймає близько до серця наше «бездоріжжя і нехлюйство», налаштований доброзичливо і вірить, що ми все це викорінимо...

Мелвіну Кону незабаром виповниться 82 роки. Він усе життя вивчає, що ж відбувається з людиною на стику «соціо» і «психо». У нього з успіхом захищають дисертації аспіранти з Колумбії і Китаю, а потім запрошують його на наукові конференції до своїх країн і видають там його книжки. Він їздить із видимим задоволенням — йому все цікаво.

На початку розмови він одразу попередив: «Я експерт лише по США, наполовину по Польщі і на одну шістнадцяту — по Україні, хоча моя мати і народилася під Кагарликом».

— У 90-х роках я паралельно вивчав суспільні настрої в Україні і Польщі. Якщо Польща швидко перетворилася із соціалістичної країни на капіталістичну, то в Україні і особистість виявилася нестабільною, і люди на систему не впливали, хоча відчували на собі її вплив.

— У нас прийнято вважати, що ситуацію в Україні врятує середній клас. Чи це так, на вашу думку?

— Цей термін явно запозичений з економіки, але крім оцінки рівня доходу ми враховуємо такі параметри, як влада, освіта тощо. Тож питання це більше політичне, ніж економічне. Соціологи вживають інші терміни — у нас є поняття ієрархії, де враховується не лише дохід, а й професія, освіта, робота. Можна вибрати те, що посередині, але я не бачу особливого сенсу виділяти окрему групу, адже на суспільство впливають усі групи.

— Цікаво, як розвивається соціологія в Китаї?

— Китайські соціологи швидко опановують те, що вважають важливим для себе в західній науці. Перед поїздкою туди мені казали, що коли мене цікавлять радикальні зміни в суспільстві, то я їду за адресою. Китайців зацікавили мої дослідження стосовно Польщі і України — і тому, що в них досі не було жодних досліджень, які пов’язують соціологію та соціальну психологію, і тому, що… не бажають повторювати помилок цих країн. І це попри те, що в них не капіталізм, а «приватизація».

— Я знаю, що ви двічі відвідували батьківщину своєї матері — село Липовець Кагарлицького району Київської області. Першого разу, 1990 року, вас туди возили діячі з Вищої партійної школи, а вдруге ви з’їздили туди з друзями і навіть написали оповідання. Спасибі вам за озвучений у ньому сарказм на адресу колишніх «господарів життя»!

— Що ви, у мене не було мети робити своє оповідання саркастичним. Коли мене привезли в Липовець і «передали з рук на руки» місцевим партійним лідерам, я думав, що мені хочуть показати «потьомкінські села». А я побачив значно більше, ніж сподівався і міг припустити, оскільки ви були для нас закритим суспільством. І люди, з якими я спілкувався, були досить чесні. Тоді в мене відбулася лекція у Вищій партійній школі, і я був вражений запитанням, яке мені поставили: «Чи вціліє КПРС у нових умовах?». Вчені на Заході, включаючи мене, не знали, як дезінтегрувати КПРС, у той час як самі апаратники знали про її швидкий кінець. Що ж, тепер ці люди, котрі все життя вивчали науковий комунізм, називають себе політологами…

— Повернімося до вашої поїздки в Липовець.

— Ми їхали машиною, і я милувався околицями... А потім мене привезли в місцевий райком партії, де секретар з ідеології в дещо поношеному костюмі прочитав мені лекцію про сільськогосподарське виробництво в районі. Не те щоб це було нецікаво — але навіщо?

Потім поїхали в саме село. Гарні одноповерхові будинки, худоба на задньому подвір’ї, городи... У центрі села величезний пам’ятник Леніну, за ним — правління колгоспу. Поруч — дитсадок, три маленькі магазини і будинок культури, де, як я зрозумів, проходили офіційні заходи і показували кіно. Нас зустріли голова колгоспу, голова сільради, голова профспілки і дві дами, котрі тримали вишиті рушники з хлібом-сіллю і маленьким мішечком з українською землею — символічним подарунком для моєї матері. Після довгої бюрократичної розмови мені показали саме село, у тому числі й садибу жінки, котра завідувала будинком культури. Велике заднє подвір’я там становило гектар. Меблі — радянські, не піддаються опису. Здивувала вітальня — жодної згадки про Леніна, зате на стінах ікони Ісуса і Марії.

Потім ми в радянському еквіваленті Land Rover проїхали кілька кілометрів по глибокій багнюці повз величезний ангар із тракторами та іншою технікою, повз корівник, курник і нескінченні поля. Голова сказав мені, що верхній плодоносний шар чорнозему становить більш як метр.

Щоразу, коли ми зустрічали людей, голова запитував, чи знають вони родину моєї матері. Я подумав, що такі розпитування виглядали як шарада, адже мій дід виїхав із села 1905 року, аби уникнути мобілізації в царську армію (це було страшним нещастям для будь-якого єврея в ті часи). Він якимось чином перетнув Європу, доїхав у третьому класі до Нью-Йорка. Виробляючи кінську збрую, накопичив досить грошей, аби забрати старшу дочку, котра була швачкою. Обоє відкладали гроші, щоб забрати ще одну дочку, потім ще одну — і так до 1911 чи 1913 року, доки не зміг забрати дружину з найменшою дочкою, котра згодом стала моєю матір’ю. Хто ж у Липовці міг пам’ятати родину, котра емігрувала три чверті століття тому? Коли ми вже готувалися до від’їзду, хтось привів найстаршу в селі жінку, котра могла б пам’ятати родину моєї мами. Я сказав їй, що прізвище мого діда було Мікенберг, він виготовляв кінську збрую, виїхав за кордон 1905 року. Жінка відповіла: «У селі колись жили євреї, але в них були гроші і вони, звісно ж, виїхали...» Я подумав про жахливу бідність діда і баби... Голова колгоспу додав, що євреїв, які жили в селі, убили нацисти в Бабиному Яру.

Через п’ять років я повернувся в це село — мене цікавило, які зміни там відбулися. Ми поїхали з друзями на двох машинах, привезених із Західної Європи, але настільки старих і в такому поганому стані, що їх було нереально продати ніде, крім колишнього Радянського Союзу... В селі у нас уже не було офіційних контактів з людьми — розпитували про життя перехожих, побували в крамницях і на кладовищі. До речі, пам’ятник Леніну займав своє почесне місце перед адміністрацією колгоспу. Зате в дальньому кінці села я побачив дещо схоже на вежу модерної церкви з маківкою, схожою на неочищену цибулину, що є ознакою православ’я. Ми дізналися, що це не справжня церква, а каплиця, куди на великі свята приїжджає священик із найближчого містечка. А на краю кладовища, за 50 метрів від церкви, з’явився новий монумент із довгим списком імен, на початку якого стояли дати 1932—1937. І жодному українцеві не потрібно пояснювати, що це роки, коли під керівництвом Сталіна селян, які опиралися колективізації, вбивали, а ті, хто залишився, переживали страшний голод... Тільки дві очевидні зміни, але як багато вони значать! Церква і монумент жертвам Сталіна стали для мене мірилом соціальних змін у селі незалежної України.