Мелодії в дуеті з вітром. Людина-оркестр Мирон Блощичак: «Політики так пошматували країну, що не всім до музики»

Поділитися
Львівського віртуоза Мирона Блощичака називають людиною-оркестром. Він грає і класику, і фольк, і джаз...

Львівського віртуоза Мирона Блощичака називають людиною-оркестром. Він грає і класику, і фольк, і джаз. Причому не тільки на традиційних, звичних оку музичних інструментах. Унікальність маестро в тому, що він може видобувати мелодію з усього, була б… можливість. Блощичак багато гастролює. Його запрошують з концертами «сильні світу цього» — зокрема виступав перед президентом Ющенком, коли у того гостював Михайло Саакашвілі.

Наша з паном Мироном розмова радше скидалася на концерт. Усі півтори години, що вона тривала, музикант не так розповідав, як грав — настільки невимушено й легко, ніби бавився. На саксофонах, яких у нього декілька — від величезного до крихітки-мініатюрки, акордеоні, зозульках, «козі» (українській волинці), лірах, флейтах Пана («ребрах»), а також на так званих неофольклористичних інструментах — чарках, склянках, банках, корках, пластикових пляшках («Політ джмеля»), гофрованих шлангах… Я не годна навіть усе перелічити. Скажу тільки, що розмова (чи все ж таки концерт?) відбувалася у майстерні Мирона Блощичака. Де музикант, коли має вільний від виступів час, буквально днює й ночує. Бо власноруч виготовляє собі інструменти. А інструментів у нього — хоч греблю гати. Вони всюди: на стінах, столах, у шафах, на шафах і навіть на підлозі.

— Уже років двадцять тим займаюся, — розповідає пан Ми­рон, доки я на всі боки кручу головою, намагаючись «осягнути неосяжне». — Раніше часто бував в експедиціях у Косівському, Яремчанському, Верховинському районах, багато часу проводив із музиками, народними майстрами, вчився, переймав досвід. Те­пер ніби навчився і більшість інструментів виготовляю сам. Часто експериментую. Ось подивіться, недавно з ліщини зробив оцю флейту Пана (флейта Пана, або свиріль, давніша від української сопілки, бо вона є набором поздовжніх відкритих флейт, сполучених в один ряд, тобто флейт без пристрою, що полегшує відтворення звука. Щоб грати на цьо­му інструменті, потрібно весь час пересувати устя цівок відносно губ, бо кожна цівка флейти Пана видає тільки один звук. — Т.К.). Отвори роблю ручними свердлами, часто — вогнем. А погляньте-но, скільки в мене віт­рофонів! Ко­лись навіть зробив півтораметровий із… карнизу. Маю й дудки. Я дуже люблю всі ці інструменти, бо просто доторкаєшся до дірочки — і вже звучить музика.

Мирон Блощичак розповідає про свої «інструментальні вигадки» так, ніби все це робиться дуже легко, мало не само собою… «Та тут справді нічого складного! — переконує музикант, перехоплюючи мій здивований погляд. — Бо не треба, наприклад, робити залізних клапанів. Технологія дуже проста. Щоб нота була вищою, розжареним залізом збільшую отвір. Зменшується об’єм повітря, і звук стає вищим. Так само, як на струні: чим коротша струна, тим вища нота. Як бачите, принцип простий. Достат­ньо мати слух».

Розпитую, скільки ж у майстерні саморобних інструментів. Каже, що й не лічить. Дуже багато. А деякі повторюються, тільки в різному матеріалі. Недавно, наприклад, флейту Пана склеїв із бамбука, скла, металу і пластмасових труб.

— До речі, вивчаєте і робите тільки українські інструменти?

— Ні. І вірменські, і болгарські, і китайські — різні.

— Ви з таким задоволенням про них говорите…

— Ще й як пропонували. Крім того, мабуть, треба було ще певний час там побути, потерпіти. Бо відробляв гроші за квартиру. Але я так уже хотів додому… Кажуть, що люди в основному тікають з-за кордону, бо не знають мови. Я мови добре знаю (та мене, зрештою, учні взяли б на глум, якби не знав). Просто зіграв роль суто людський фактор, якого там, на жаль, замало. Мені дуже бракувало людяності, сло­в’янської душі... Ще б у Франції чи Німеччині, напевно, міг би залишитися. А ось в Америці — точно ні!

— А де працюєте в Україні? Переважно тут, на заході?

— Ми часто буваємо в Києві, Дніпропетровську, Запоріжжі, Донецьку, Дніпродзержинську. На жаль, наші політики так пошматували країну, що не до музики… Хоча народ мою музику сприймає добре. Але гастролі зробити тяжко. Тому мене найчастіше запрошують приватні особи.

* * *

Згадує Мирон Блощичак і свої концерти з гітаристом Енве­ром Ізмайловим у Київській опереті. Нещодавно відпрацював дивовижний проект із джаз-бендом Ігоря Закуса в одному концерті з усесвітньо відомим бас-гітаристом Маркусом Міллером. Розповідає також про цікаву співпрацю із львівською бандуристкою і ком­позиторкою Оксаною Гераси­менко. Він часто виступає з цимбалістами. Залюбки грає зі струнним квартетом камерного оркестру «Вір­туози Львова». Та все ж найбільше приваблюють Мирона сольні шоу із цікавими стародавніми та сучасними інструментами, де він виступає відразу у двох іпостасях — і як виконавець, і як конферансьє. Каже, що про концерти завжди домовляється сам, бо не має агента: «Хотів би. Але не маю». Досі доволі часто запрошують львівського віртуоза і за кордон. Нещодавно концертував у Берліні, Римі, Празі, Саскатуні (Кана­да). Грав навіть на «домашньому» кон­церті на особисте запрошення Віктора Ющен­ка, коли в нього гос­тював президент Грузії Ми­хайло Саакашвілі. Однак їхати далеко й надовго вже не хоче — дуже сумує за родиною.

— Ви надзвичайно музично обдарована людина. Може, отримали талант у спадок?

— Мій дідо Іван походить із гір, із Лемківщини. Завжди грав на скрипці, причому з різними оркестрами — і з лемківськими, і з циганськими, і з мадярськими. Був першою скрипкою. І тато, попри поважний вік, досі чудово співає. Коли їдемо до батьків, завжди беру акордеон. І ми там співаємо весь вечір. Я навіть жартую, що влаштую його в хор Львівського оперного театру. Але притому прошу, щоби в Опері загучно не співав, бо має дуже гарний, добре поставлений голос. Отож усіх переспіває (сміється). Мама теж гарно співає.

* * *

У батьківській родині Блощичаків четверо дітей. Але, жартує Мирон, «усі нормальні, тільки я один музикант!».

Першим інструментом малого Блощичака був акордеон, а в музичному училищі та у Львівсь­кій консерваторії він вчився по кла­су кларнета. До речі, за дружи­ну Мирон-студент узяв теж музикантку — однокурсницю, яка вчи­лася по класу скрипки. Каже, що Наталя давно вже «музикою не переймається», бо виховує трьох їхніх дітей: двадцятирічного Любомира, одинадцятирічного Маркіяна та семирічну Іванну-Софію.

— Старший син не пішов вашими слідами?

— Він талановитий. Має добрий слух. Закінчив музичну школу по класу фортепіано і сопілки. Тепер навчається на менеджменті. І працює зі мною як звукорежисер.

— Зараз, в основному виступаючи із сольними концертами, чи «цяцькуєте» їх чимось? Чи це суто музика?

— По-перше, граючи на різних інструментах, буквально кількома реченнями розповідаю публіці про кожен. Також, беручи, наприклад, акордеон, можу й заспівати кілька пісень. Народ у нас співучий, він це дуже любить. Доволі часто долучаю до музики поезію. Й іноземну в тому числі, як­що граю для іноземців. Наприк­лад, французьку, польську, російську. Тобто це вже справжні музично-поетичні вечори.

— Репертуар формуєте залежно від замовлення?

— Так. Але коли вже побачу, яка аудиторія, можу змінити репертуар.

— Ви стільки знаєте про музичні інструменти… Чи не хочете свої знання викласти, принайм­ні у публікаціях?

— Мені про це постійно кажуть і львівські, і київські колеги-музиканти — спонукають до написання дисертації. Але я не маю часу.

— Не пожалкуєте потім? Скільки вам років?

— Мало! Сорок шість. Може, й пошкодую. Але ось, наприклад, зараз не можу нічого писати. Бо вно­чі робив вітрофон із чорної бузини і попік собі палець… (сміється).

— А де любите відпочивати?

— В Карпатах. Волію щодня купатися в іншій річці. Крім того, маю у горах багато друзів. Є де зупинитися, всі запрошують. Я б і сам хотів жити в горах. Дуже добре там почуваюся. Але діти ще малі. Хай вчаться.

— Мрію заповітну якусь маєте?

— Так. Хочу збудувати у Льво­ві невеличкий музей і водночас концертний зал на 30 — 50 місць, щоби можна було там і музику послухати, і на інструменти подивитися. Бо маю багато таких, про які люди ніколи навіть не чули. Навіть я, навчаючись у музичному училищі та консерваторії, не те що не бачив, а й не чув про них. На жаль, в Україні сьогодні мис­тец­тво гри на давніх інструментах занедбане, а це ж дуже важливий шар культури.

Мушу зазначити, що перемовини із владою про створення такого музею тривають уже понад десять років. Мирон каже, що колись йому запропонували-таки приміщення — пивницю. Від якого музикант змушений був відмовитися. Бо там дуже сиро, а сирий клімат неприйнятний для дерев’яних інструментів. Більше ж пропо­зицій не надходило. Згадує, що сам Василь Куйбіда (міський голова Львова, який перебував на посаді дві каденції. Тепер — міністр регіональної політики. — Т.К.) свого часу не один раз перед ним вибачався. За те, що так і не спромігся підшукати відповідне, гідне хорошої ідеї приміщення.

— Вважаєте, тепер це реально?

— Гадаю, що так. Найбільша проблема — час.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі