Майдан: незгаяний час

«Есть у революции начало. Нет у революции кончала...»

Радянське
народне прислів’я

Про помаранчеву революцію за останні три роки не писав лише ледачий. Втім, ледачий теж. У блоги і чати — там редактор напружувати не буде. І знову ж таки — свобода слова. Треба її використати неодмінно для того, щоб напаскудити з висоти інтернет-польоту на Майдан. А раптом помітять.

Парадоксально, але з погляду психології, між цими двома мотиваціями особливої різниці немає. Офіційні барабанщики й анонімні паскудники насправді мовили і мовлять винятково про себе на тлі грандіозної історичної події, котра не знайшла для себе гідної назви. Існуючі — сумнівні. Провідним політикам необхідно було підлаштовувати імідж під розчарування народу, тут найскладніше було правильно «перевести стрілки» на інших так, щоб не постраждав поточний переговорний процес. Українофобам, як штатним, так і за станом здоров’я, важливо було продовжувати істерику на рівні «наколотих апельсинів», адже у сусідів вибори, може, що й обломиться.

Але є й інша реакція — оглушливе мовчання величезної кількості людей, котрі так чи інакше пройшли події 2004 року. Воно поважне й одночасно недовірливе, сентиментальне і скептичне. Нічого не обговорював ці роки лише народ, який плюнув, розвернувся і поїхав із Майдану, щойно на ньому почалося постфактум непристойне записування у вожді, герої і польові командири.

Власне, Майданів було кілька. Один — фізичний, із реальною топографією по Хрещатику: від Бессарабки до Верховної Ради. Ці люди терпіли нестатки, мерзли, хворіли, але були сповнені рішучості. Інший — телевізійний, при якому маса людей в Україні та світі могла співпереживати і співчувати тому, що відбувалося, в комфортних домашніх умовах. Це не менш важлива частина, яка утворила ідеологічний «тил».

І був Майдан політиків, котрий у їхньому нинішньому викладі дуже нагадує саги Толкієна і настільки ж близький до реальності. Люди із задоволенням читають казки, але до певного віку. Те ж саме можна сказати і про політичну зрілість українців — після Майдану вони віддають перевагу більш реалістичним текстам.

Іронія долі полягала в тому, що політики-«рольовики» в якийсь момент відчули: їхні картонні обладунки не зовсім придатні для участі у визріваючій всенародній смуті. Революційна бутафорія дозволяла почуватися гідно за столом не зовсім пристойних переговорів із найлютішими ворогами. Стояв вибір — змінити обладунки на справжні чи перетворити революцію на політичний карнавал.

Реальний пасіонарний поштовх для всенародного протесту був єдиний і цілком суттєвий — замах на життя кандидата в президенти. Отруєний, але котрий продовжує боротися, Ющенко став архетипом, який узагальнює і мобілізує найрізніші обрАзи людей на найрізніші режими, що будь-коли існували в Україні. Якщо Гонгадзе був суспільною думкою зарахований до мучеників, то Ющенко — до повстанців. Бути соратником приреченого повстанця для розпашілих здоров’ям і фінансами політиків — велика невизначеність, тому вони своє відчуття невизначеності транслювали в народ. Говорячи про те, що вони самі — за визначеність. У своєму власному, звісно, розумінні.

Утворилися і весь цей час існували дві великі мети — народний захист і підтримка «хлопця з нашого села», якого хочуть убити «чужі». І бажання низки політиків у черговий раз підсилити, очолити і направити природне народне невдоволення.

А потім і зовсім був біло-блакитний Майдан — формальна, естетична і моральна пародія на зиму-2004. Але численні супротивники помаранчевих здобули право на власну «революційність».

Звісно, ніяка це була не революція. Хоча якщо брати історію походження слова — а спочатку це був астрологічний термін, — може й так. Щось містичне і непередбачуване в «майданних» подіях безсумнівно було. Починаючи з приснопам’ятної безкровності і закінчуючи збереженням у народу власних точок зору на події, попри різні пропагандистські спроби переписати історію останніх років і їхні наслідки. Довідники кажуть, що соціальні революції призводять до зміни одного соціально-економічного ладу іншим, а політичні — політичного режиму, без зміни ладу. Нічого такого не сталося, хоча починалося, хіба що елементи політичного режиму в Україні, що стосуються прав і свобод громадян, зазнали суттєвих змін на краще.

Що ж відбулося?

Оскільки українських козаків досить часто порівнюють із самураями, запропоную свою паралель із подіями, які мали місце в древній Японії. У цій країні феодальні розбірки були нормою політичного життя, рисою національної ідентичності, але 1854 року кораблі ВМС США силою змусили японців до політики «відкритих кордонів». Почалося щось на кшталт нашої «перебудови». Головна криза вибухнула між 1866 і 1869 роками. Два олігархічні клани, Сацума і Тесю, раніше люто ворогували між собою. Але з’явився у них хтось типу Березовського, на ім’я Сакамото — впливовий спонсор і гарний інтриган-організатор. І от під тиском новоствореної коаліції їхній «Кучма» — 15-й сьогун Токугава склав свої повноваження і пішов у відставку. Почався процес, подібний за драматизмом із нашими президентськими виборами 2004 року. І коли стало ясно, що влада з рук цілком офіційним шляхом вислизає, Токугава перейшов до силових дій. Японський «Майдан» XIX століття називався «війною року Дракона», в якому коаліція остаточно розбила сили колишнього сьогуна. Зі злочинним режимом Токугави було покінчено і проголошено відновлення влади імператора, що в перекладі на сучасну політичну мову означало перехід до демократії та законності.

Але фактично цього не було. Влада просто перейшла від уряду сьогунату Токугави до нової олігархії князьків, котрі здобули над ним перемогу. Головним чином ці нові олігархи походили з провінцій кланів, які підтримали створення коаліції. Історики вважають, що Революція Мейдзі, як називалися ці події, послужила каталізатором для наступної бурхливої індустріалізації Японії, котра до 1905 року вивела країну в розряд найсильніших світових військових держав. Зробили це все ті ж олігархи, наприкінці XIX століття створивши специфічні банківські й індустріальні клани «дзайбацу», що склали основу економічної міці країни.

Україна теж дістала гарні передумови для економічного зростання, і теж завдяки діяльності бізнес-політичних груп, які розвинулися після Майдану. У Японії, як і в Україні, у чотирирічний період Революції Мейдзі в публічну політику ввійшли в тому числі й особистості, котрі стали згодом прем’єр-міністрами країни.

З часів Великої Французької революції подібні перевороти, в ході яких один етап революційного процесу змінює інший, часто іменуються їхніми учасниками «революціями» для більшої поважності і надання процесу урочистості.

Однак методологічно всі кольорові й оксамитові революції не можна називати так. Вони, як і українська, були здійснені номенклатурами цих країн, котрі в результаті просто посилили свої позиції (приєднавши до влади також і власність, особливо землю). А революції не здійснюються правлячими верствами, це дурниця. Навпаки, вони призводять до того, що дореволюційні правлячі класи і верстви втрачають владу і власність. Українці чудово бачили, що цього не сталося. Крім того, революції не призводять до відтворення становища, яке існувало раніше. А «відкочування» до старих методів правління і управління країною у нас також спостерігається, особливо на місцях, що люди відчувають і про що дедалі гучніше говорять.

Майдан може бути лише одним із етапів революційного процесу. Режим Кучми, який заступив Кравчука, був «термідоріанським». Тобто «контрреволюційний режим у революційних шатах», адже саме так Кучма йшов на вибори — приборкати «розперезаного» Леоніда Макаро­вича. А самого Кучму повалив «режим контрреволюційної демократії», режим Директорії по суті. Таким чином, оксамитові революції є наступною стадією спадного етапу революції, переходом від термідоріанських режимів до директоріальних.

На жаль, Кучма мав рацію, коли писав: «Ми досі стоїмо не лише двома ногами, а й головою в тій, у радянській системі. Це показав Майдан і те, що стало діятися після Майдану». Називаючи події зими 2004 року «революцією», ми експлуатуємо радянську традицію, котра стверджувала, що кращої у світі події, аніж революція, немає і бути не може. При цьому всі супутні «принади» звичайних революцій — публічні страти, масові погроми, убивства без суду і слідства, розкрадання і знищення майна — естетизувалися й оголошувалися «правильними» або замовчувалися. Пропагувати і вихваляти такі речі може або цинік, або негідник, який до того ж у своєму житті й курки власноруч не зарізав.

Україна, яка повірила в «революцію Майдану» усерйоз, мала б шанси стати ідеократією — системою, котра управлялася залапкованими висловлюваннями, ідео­логемами, міфами. Але здоро­ва суспільна свідомість вчасно від­торгла спроби політиків створити новий сурогатний міф із «собою улюбленими» в основі. «Улюб­лені» продовжують напускати туману на події недавніх років, якщо в них вони виглядають не так велично, як хотілося б.

Алексіс Токвіль у праці «Старий порядок і революція» писав: «Хоча старий порядок ще дуже близький нам, оскільки щоденно ми зіштовхуємося з людьми, народженими за його панування, він здається нам таким, що вже канув у безодню часів. Розділяюча нас із ним радикальна революція має дуже специфічний наслідок: вона ніби затягує туманом усе те, що не вміє зруйнувати». Тому громадяни наступного разу цілком можуть прийти з власними лідерами і запаленими смолоскипами. Для більшої ясності.