МАРГІНЕС НАЙДРЕВНІШИХ ПРОФЕСІЙ

Усі ці трагіко-пафосні розмови про те, що професія журналіста найближчим часом може зникнути (через цензуру, утиски й тому подібне) — лише порожні балачки. Не може зникнути те, чого взагалі не існує і ніколи не існувало.

Часто журналістику називають найдревнішою професією, з чим не беруться сперечатися навіть повії, які також претендують на пальму першості. Цілком справедливо: задоволення інформаційних потреб — справа не менш важлива, потрібна і, наголосимо, приємна (тому й має великий попит у суспільстві), ніж задоволення потреб сексуальних, і аматорство тут не проходить. Але, окрім історичних, моральних та меркантильних точок перетину, журналістику й проституцію об’єднує ще один аспект — юридичний, про який мало хто здогадується, найперше ж самі журналісти. Обидва ці шановані і популярні в народі види діяльності перебувають поза законом. Як не існує у нас офіційно професії «повія», так і не існує професії «журналіст». («Абзац», — написала б тут Оксана Забужко.)

У старому радянському класифікаторі, розробленому ще 1956 року, перелік професій на літеру «ж» закінчується жирувальником (хто здирає шкуру із забитої тварини) і жокеєм. У 1995-му Міністерство праці і соціальної політики випустило нарешті український державний класифікатор, де (теж нарешті) з’являється слово «журналіст». Здавалося б, тепер можна радісно вигукнути: є така професія!

— Ні, немає, — пригасив усю радість відповідальний співробітник Міністерства праці Володимир Сова. — Журналістика — не професія, а професійне угруповання, оскільки до неї ще досі не розроблено кваліфікаційних характеристик, як до інших професій, тобто не визначено, хто має право називатися журналістом, його професійні обов’язки, освітні вимоги, обсяги робіт, посади тощо.

— Чому не розроблено?

— Питайте в галузевому Комітеті інформаційної політики у пана Чижа, вони цим повинні займатися.

Підлеглі Івана Сергійовича щиросердо запевнили, що нічого подібного ніколи не чули, і взагалі кваліфікаційні характеристики розробляються з ініціативи Мінпраці, а звідти ніякого офіційного подання щодо цього не було. «Хоча проблема справді давно назріла», — наголосив начальник управління друкованих ЗМІ Держкомінформу Володимир Авраменко. А поки що журналістами слід вважати усіх, хто заробляє собі на хліб працею в засобах масової інформації. Освіта, професійний рівень значення не мають. Надрукував два рядки в газеті, сказав три слова в ефірі — і ти вже журналіст!

Що ж, усе логічно: немає професії, не може бути і професійних вимог до тих, хто нею займається. Справді, в журналістиці (в цьому угрупованні!) базова освіта ніби й не обов’язкова. Як сказала одна чернівецька редактриса, головне, аби людина творчо і вправно подала матеріал. А для цього нібито зовсім не потрібно п’ять років учитися на журфаці. Принаймні слушність цих слів переконливо доводять окремі представники газетярської чернівецької братії, у яких за душею лише атестат середньої школи, але фору вони дають багатьом дипломованим і гоноровим журналістам, чиє перо давно й безповоротно затупіло, а чорнило висохло. Кожна професія (хай навіть й угруповання або так досі і не визнані нашим недосконалим законодавством популярні нині професії маркетолога та менеджера) захищає себе найперше не папірцями з печатками навчальних закладів, а якісним рівнем кінцевого продукту своєї діяльності, хоч би яким він був — інтелектуальним чи матеріальним. Диплом — лише свідчення того, що його власник знає, як робити свою справу (що вже важливо), а наскільки вправно він це вміє — покажуть результати праці.

Аби було з чим порівнювати ті результати, щоб дати їм об’єктивну оцінку, кожна галузь має свої стандарти якості, яких змушена дотримуватись, якщо не добровільно, керуючись законами ринку, де неякісний продукт не матиме попиту, то примусово. Якість товарів, робіт, послуг контролює безліч державних і громадських організацій, а також професійні гільдії висококваліфікованих спеціалістів, суспільство ж із цим цілковито погоджується, бо ніхто не хоче купувати й споживати пліснявий хліб, сурогатну горілку чи мінеральну воду з токсичними домішками, лікуватись у ветеринарів або слухати в концертній залі за свої ж гроші «собачий вальс», хай навіть у виконанні доньки міністра з вродою Венери Мілоської. Проблема якості стає особливо актуальною й набуває значення національної безпеки, коли йдеться про продукти і товари масового споживання.

Журналісти, з дипломом чи без нього, виробляють і продають інформаційний продукт — словесне повідомлення, яке має всі ознаки товару, призначене для задоволення потреб користувачів, а ними сьогодні є практично кожен із нас. І, як у кожного товару, хочемо ми того чи ні, у нього завжди є своя якісна й цінова характеристика. Хто і як визначає сьогодні ту якість та ціну?

У Чернівецькому обласному центрі стандартизації, метрології та сертифікації, який відає такими проблемами, довго не могли зрозуміти суті питання. «Ви про комп’ютери, про інформаційні носії чи передавальні системи?» — «Ні, про інформаційний продукт у вигляді газетної статті, радіо- чи телепередачі». — «Так хіба ж можна визначити їх якість? — безмежно дивувалися спеціалісти центру. — Це ж творчість!» Такої самої думки були і в обласному управлінні у справах захисту прав споживачів: мовляв, інформація — надто ефемерна субстанція, щоб вимірювати її рамками стандарту. Хоча начальник управління Андрій Головань таки погодився, що, оскільки журналістська інформація насправді є товаром і досить істотно впливає на якість нашого життя, то вона повинна б мати свої якісні показники. Але таких сьогодні немає.

Вважається, що інформаційний простір — це щось містично-недосяжне, мало не первозданний вселенський хаос, де править бал високе натхнення й інтуїція, а ті, хто в ньому працює, є великими творцями мало не мистецьких шедеврів. Хоча цей простір — звичайний ринок, де все можна купити і продати, а журналісти — звичайні ремісники трохи специфічного товару. А ще мало не всі переконані, що якість інформаційного продукту — газети, телепередачі — визначає сам споживач, що є, по суті, підміною понять, бо споживач визначає лише ринкову ціну видання, його рейтинг популярності. Споживацька оцінка взагалі мало коли збігається з оцінкою професійною. Останню може дати тільки професіонал. Лише лікар може професійно оцінити якість роботи іншого лікаря (хворий, врешті, теж може, але, на жаль, надто пізно), інженер — інженера, тільки професійний музикант з визнаним авторитетом здатен визначити рівень виконання іншого музиканта, хай і геніального аматора-самоука, але не навпаки. Щоб стати професіоналом і досконало оволодіти професією, людство не придумало нічого кращого, ніж систему базової освіти. І коли професія захищає себе певними якісними стандартами, то ті стандарти прямо залежать від рівня набутої освіти. Будь-хто, навіть із сотнею педагогічних талантів, не має права зайти в клас і вчителювати, доки не прослухає повного курсу педагогічних дисциплін і не отримає відповідного диплома. Тільки навчання на юридичному факультеті дає право займатися професійною правовою діяльністю. Про лікарів узагалі говорити нічого — там, окрім диплома, мусить бути ще й спеціальний сертифікат на дозвіл практичної роботи. І тільки журналістом може бути хто завгодно. (Між іншим, що досить образливо, дипломований журналіст не знайде собі роботу поза інформаційним простором. Приміром, він не може легко й спокійно стати вчителем навіть української мови та літератури — для того треба ще набути педагогічну освіту, а це мінімум три роки навчання у профільному вищому навчальному закладі.)

У чернівецьких засобах масової інформації дипломованих журналістів можна перерахувати на пальцях. Ними сьогодні заправляють учителі-філологи, які почасти не тільки не мають ані найменшого уявлення про специфіку роботи в інформаційному просторі, а й елементарної грамотності. Є ще історики, релігієзнавці, будівельники — і всі журналісти! Серед керівників ЗМІ — лише один із журналістським дипломом. Отож, хоч би там що говорили про непотрібність журналістської освіти, саме його газета є зараз наймасовішою, найпопулярнішою й найцікавішою. Між іншим, у ній і заступник редактора, і завідувачі відділів також із дипломами журфаків — професіонал завжди шукає професіоналів, і навпаки. Решта редакцій — пістряві зборища аматорів, очолювані випускниками філологічного факультету Чернівецького університету, що відповідним чином позначається на газетних сторінках і тиражах. Певна річ, є в цьому філологічному засиллі і щасливі винятки, але, як відомо, виняток лише підтверджує правило, не заперечуючи його. А воно залишається єдиним в усі часи — професією повинен займатися професіонал із базовою освітою.

В українській журналістиці професіоналів обмаль. За офіційними даними, 70—80% журналістських посад у редакціях вітчизняних ЗМІ посідають люди без вищої освіти — про базову взагалі не йдеться. Таких «самодіяльних» журналістів в Україні понад 20 тисяч. Тим часом дипломовані спеціалісти опинилися на маргінесі українського інформаційного простору. Сьогодні знайти роботу, принаймні в редакціях газет, дуже важко — вакансій немає. Кадрова політика в цьому непрофесійному угрупованні, яким є наша журналістика, базується тільки на суб’єктивізмі редактора чи власника інформаційного видання й далека від будь-яких професійних критеріїв. Зрештою, тих критеріїв нікому визначати і застосовувати, бо не може вчитель-філолог давати професійну оцінку журналістові. І тоді в гру вступають невидимі, незрозумілі і, якщо називати речі своїми іменами, аморальні правила, коли на чолі поважних газет опиняються вчорашні посередні кореспонденти багатотиражок, звісно, без базової освіти, тільки завдяки своїм кумівським зв’язкам з губернаторською родиною, або при влаштуванні на роботу відкритим текстом називається сума хабара (чи інші послуги) за можливість працювати на тій чи тій редакційній посаді. Непрофесіоналізм керівництва ЗМІ призводить до викривлення не лише кадрової, а загалом редакційної політики, яка часто-густо підпорядкована не інтересам друкованого видання, його читачів та колективу, а задоволенню амбіцій і матеріальних потреб редактора чи власника газети.

Непрофесіонал завжди буде недолюблювати і відштовхувати професіонала — спрацьовує так званий комплекс неповноцінності і дарвіністський закон самозбереження. Державі в особі її владних органів, зокрема відповідних міністерств, на які покладено нормування праці, професійні журналісти таки не потрібні — ними важко маніпулювати. З прийняттям же кваліфікаційних характеристик і офіційним визнанням професії журналіста одразу зникне можливість насаджувати в інформаційному просторі «своїх» маріонеток. Бо професіонал діє на власний розсуд і не дозволить, аби ним хтось попихав. Він також не працюватиме лише за кусень хліба (середня зарплата творчих працівників ЗМІ у Чернівецькій області сьогодні не дотягує до прожиткового мінімуму на одну особу), а вимагатиме достойну оплату своєї роботи. Він не триматиметься за посаду і не схилятиме покірно голову перед керівником-самодуром (а таких зараз у наших редакціях безліч), бо відатиме, що його знання і фахова майстерність завжди будуть затребувані на ринку праці. Зрештою, професіонал не піде проти професіонала (це як у Кіплінга: ми з тобою однієї крові — ти і я) і завжди стане на його захист. Проблеми свободи слова, цензури (політичної, владної, власної), усіляких утисків — фізичних та моральних — вирішаться тоді самі собою, без зайвого галасу. А поки що ті проблеми процвітають і ще довго процвітатимуть у професії, якої, як виявляється, ніколи не було.