Лютий. Кишинів

Пригадую, в якому пригніченому настрої зустрів я результати останніх парламентських виборів у Молдові. Здавалося, що хитруни з тодішньої номенклатурної еліти самі себе обвели навколо пальця — а разом із собою поховали молдавську демократію і поступилися владою — Боже мій ясний! —комуністам. Навіть листя на пишних деревах на Стефана Чел Маре здавалося мені червоним чи то від сорому, чи то від переможної ідеології. Тепер уся Молдова виглядатиме суцільним Придністров’ям, приєднається до російско-білоруського союзу, забуде про Європу... Вільну пресу буде знищено, людей обдурено, посол Росії почуватиметься справжнім генерал-губернатором...

Минули роки, за кілька тижнів — нові вибори. І що ж ми бачимо? Москва докладає несамовитих зусиль, щоб не припустити перемоги партії комуністів й переобрання на президентську посаду Володимира Вороніна. Ті ж самі політтехнологи, які невтомно кували в нас славну перемогу Віктора Януковича, тепер допомагають молдавським опозиціонерам — тобто лібералам, демократам або — якщо хочете — представникам тієї старої номенклатури, що поступилася комуністам владою й тепер бажає повернути собі колишні можливості. І зовсім не випадково президент Воронін був одним з небагатьох на пострадянському просторі, хто не вітав із перемогою Віктора Януковича, а проте прилетів на інавгурацію Віктора Ющенка. І зовсім не випадково молдавські комуністи запросили на свій передвиборний мітинг Руслану, а не, скажімо, Йосипа Кобзона чи Миколу Баскова. І зовсім не випадково Міністерство внутрішніх справ Молдови з усією комуністичною грацією розпочало спеціальну операцію «Гість» — забули тільки додати, що з Москви...

Що ж сталося з президентом Вороніним та його прихильниками і чому з такими новими гаслами партія комуністів лідирує у передвиборних опитуваннях? Як вийшло, що партія, яка перемагала, обіцяючи напрям до Москви, тепер наполягає на прямуванні до Брюсселя? Звідки така метаморфоза?

Мені здається, відповідь є не дуже складною, проте повчальною. Справа не тільки у поглядах Володимира Вороніна, справа у російському інструментарії. Російське керівництво в глибині душі і досі впевнене: єдина «справжня» держава на пострадянському просторі — це саме Російська Федерація. Усе ж інше — вигадка, випадковість, спекуляція. І, звичайно ж, «нормальні» люди в усіх колишніх радянських республіках чудово розуміють це і ностальгують за втраченою Державою. Таким чином, політик на пострадянському просторі позбавляється можливості бути проросійським — у тому розумінні, що він бажає симпатизувати Москві, звіряти з нею свою політику, прислуховуватися до її порад! Ні, його завдання просте — «БЕСПРЕКОСЛОВНО» і натхненно виконувати будь-які вказівки з кремлівських покоїв. Та ще й радіти, що з’явилася можливість прислужитися єдиній справжній державі...

Звичайно, політичній логіці така пропонована лінія поведінки не підкоряється — так що, коли черговий російський приятель намагається пояснити, що в нього ж, перепрошую, теж країна, і люди дивляться, і Захід тисне, і вибори, і взагалі — його відразу ж зараховують у вороги. Якщо замислитися, Володимир Воронін пройшов саме той еволюційний шлях, що і Олександр Лукашенко — з тією тільки відмінністю, що президент Білорусі економічно залежний від Москви і, завдяки своїм поглядам стосовно спілкування із опозицією і суспільством, аж ніяк не може бути сприйнятий Заходом... Але от цікаво — в Москві продовжують вважати, що спадкоємець Лукашенка буде вже «нормальною» людиною — і тоді, звичайно ж, Білорусь потрапить у російські обійми. Так і з Молдовою: ставка на опозицію полягає в переконанні: опоненти Володимира Вороніна вже точно погодяться із кремлівським планом урегулювання в регіоні і залишать тут російські війська. І пояснити, що будь-яке нове керівництво Молдови опікуватиметься саме інтересами цієї країни, як, утім, і спадкоємець Лукашенка білоруськими інтересами, в Росії і досі практично неможливо...