Людмила Балим: «Інституалізація дітей викличе сплеск соціального сирітства»

30 вересня Україна відзначає День усиновлення, заснований екс-президентом В.Ющенком у листопаді 2008 року. Можна багато сперечатися про реформаторську діяльність колишнього президента, а головне — про її користь для країни. Але навряд чи хтось заперечуватиме той факт, що саме в роки президентства В.Ющенка держава, мабуть, уперше за довгий час по-справжньому повернулася обличчям до проблем дітей-сиріт і зробила важливі кроки на шляху до захисту їхніх прав, заговоривши про реформування інтернатної системи і започаткувавши розвиток сімейних форм виховання для дітей, позбавлених батьківської опіки.

Нинішній президент почав розгортати політику в цій сфері у кардинально інший бік. Можливо, причина полягає в його передвиборних обіцянках? Так, схоже, намір за кілька років збільшити кількість громадян в Україні із 45 з лишком мільйонів до 50 привів до оголошення прем’єр-міністром «п’ятирічки любові» і дав старт новому витку кампанії проти абортів. Про останній яскраво свідчить програма Четвертого національного конгресу з біоетики, який проводився на найвищому рівні НАН України, Академією медичних наук, МОЗ із міжнародною участю та із залученням представників церкви 21—23 вересня (про це докладніше читайте в наступних числах «ДТ»). А ось наслідком заяв міністра науки і освіти Д.Табачника про скорочення «малокомплектних» сільських шкіл стало доручення прем’єр-міністра М.Азарова міністрам і главам адміністрацій передбачити у проекті Держбюджету на 2011 рік витрати на будівництво нових приміщень для дитбудинків та інтернатів, а також розглянути питання навчання дітей із малозабезпечених сімей в інтернатах для дітей сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки. Таке доручення йде врозріз із політикою реформування інтернатної системи і пріоритетом розвитку сімейних форм виховання для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки, яку проводила держава останніми роками. При цьому разом із президентом Ющенком канули в минуле всеукраїнські наради «З любов’ю і турботою про дітей», які проводилися щорічно до Дня усиновлення і широко висвітлювалися ЗМІ. Нова ж влада, замість публічних дискусій, воліє відразу оголошувати готові рішення. Тому про ситуацію у сфері усиновлення та захисту прав дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки, «ДТ» вирішило поговорити з Людмилою Балим, директором Держдепартаменту з усиновлення і захисту прав дітей.

— Людмило Володимирівно, чи змінилися пріоритети роботи очолюваного вами департаменту?

— Пріоритети залишаються колишні. Вони зафіксовані в усіх урядових документах. Це підтримка сім’ї, профілактика сімейного неблагополуччя, а також розвиток сімейних форм влаштування для дітей, котрі втратили сім’ю. Насамперед — усиновлення, опіка і піклування в сім’ях родичів, а також прийомна сім’я і ДБСТ (дитячий будинок сімейного типу) — якщо не вдасться вирішити питання збереження сім’ї, навіть широкої біологічної — через опіку або ж із допомогою усиновлення, оскільки не всі діти можуть бути усиновлені.

На 1 січня 2010 року в Україні 100787 дітей, які залишилися без піклування батьків. Порівняно з 2009-м, ця цифра майже на три тисячі менша, що частково пов’язано з демографічною ситуацією, а частково — з посиленням профілактичної роботи з сім’ями.

Минулий рік дав найбільшу за останні шість років кількість національних усиновлень — 2374 дитини. У першому півріччі 2010-го відбувся невеличкий спад. По-перше, згідно зі статистикою МОЗ, мами менше відмовляються від дітей. Так, за минулий рік дітей-«відмовників» було близько 900, тоді як у попередні роки цифра сягала півтори тисячі. Таким чином стає менше дітей, яких українці хотіли б усиновляти. Зате зростає кількість тих, кому більше семи-восьми років. На жаль, ця категорія в українців не така затребувана. Зараз ми ставимо для себе завдання: спробувати сформувати культуру усиновлення дітей старшого віку і тим самим активізувати цей процес. До 30 вересня спільно з каналом УТ-1 ми готуємо спеціальний випуск передачі «Віра, Надія, Любов», який буде присвячений проблемам усиновлення та влаштування в прийомні сім’ї дітей старшого віку.

— Іноді кажуть, що тільки запровадження одноразової допомоги при усиновленні (12240 грн.) привело до того, що в 2009 році усиновляти стали частіше…

— Не можу абсолютно з цим погодитися, оскільки одноразова виплата становить 4700 гривень, і це не така вже й велика сума. Решта ділиться на невеличкі виплати протягом року. Тому вирішити свої фінансові питання, а тим більше нажитися на цьому навряд чи можливо.

Що стосується виплат ДБСТ і прийомним сім’ям, то в державному бюджеті виділено достатню суму — 275 млн. грн. При тому що торік ми просили 213 млн., 2010-го Мінфін самостійно цю суму проіндексував. Тому для розвитку сімейних форм виховання грошей достатньо.

— Нещодавно прем’єр-міністром М.Азаровим було зроблено заяви про те, що треба покращувати умови у вже наявних дитбудинках та інтернатних установах, а також про необхідність будівництва нових. На це було навіть обіцяно передбачити статтю витрат у держбюджеті. На мій погляд, такі заяви зводять нанівець прагнення України останніх років реформувати інтернатні заклади для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки. Як ви до цього ставитеся?

— Справді, недавно ми були дуже стурбовані, бо, з подачі Міннауки і освіти, було підготовлено доручення розглянути питання розширення функцій інтернатних закладів для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки, а також підготувати нормативну базу, щоб туди можна було приймати також і дітей з багатодітних та малозабезпечених сімей. Тобто замість того, аби думати, як допомогти зберегти сім’ю на місцевому рівні, йшлося про те, щоб штучно оформити дистанційний відрив дитини від сім’ї. Швидше за все, йшлося про так звані п’ятиденки для дітей батьків, котрі працюють. Проте у мене виникає сумнів, що коли дитину відвезти в інтернат за 100 — 150 км від дому, то батьки зможуть забирати її на кожні вихідні, а потім привозити назад. Таким чином, виникає загроза, що дитина залишатиметься в інтернаті постійно.

Бажання зберегти мережу інтернатних закладів за рахунок дітей із багатодітних і малозабезпечених сімей Мінсім’ї та різні громадські організації сприйняли однозначно негативно. Тому було підготовлено звернення на адресу прем’єр-міністра України про те, що така інституалізація дітей — грубе порушення їхніх прав на сім’ю, і це в умовах економічного спаду викличе сплеск соціального сирітства, відрив від батьків та порушення природних зв’язків.

— У чому полягає вигода Міннауки та освіти від збереження інтернатної системи? У додатковому фінансуванні?

— Я можу говорити тільки про свою точку зору. По-перше, всі знають, що сьогодні в сільських школах постійно зменшується кількість дітей. Утримувати такі «малокомплектні» школи нерентабельно. Отже, треба їх закривати і вирішувати питання про підвезення дітей у сусідні школи. Тобто це певна організаційна робота, зусилля тощо. Простіше вирішити питання, зібравши цих дітей в інтернаті. По-друге, на мій погляд, є ще й бажання зберегти мережу. Замість того, щоб подумати, як працювати з кадрами в ситуації реформування інтернатних установ — перепрофілювати їх і працевлаштувати, простіше спробувати зберегти те, що є, штучно набравши в інтернати дітей. Я не готова говорити про те, який інтерес, із погляду фінансування і розтрати державних коштів, — ефективно вони використовуються чи ні. Я за руку нікого не ловила. Але, по-моєму, тут більше ретроградства.

— Який результат ваших звернень?

— Було проведено широку нараду з участю представників різних міністерств, на якій Міннауки та освіти, на жаль, не було присутнє. Вирішено звернутися у Кабмін із пропозицією створити міжвідомчу групу, яка розробить державну стратегію реформування системи захисту прав дитини, старанно вивчивши ситуацію в інтернатній системі (наскільки вона ефективна і співвідноситься з вимогами державної політики, у тому числі з економією держкоштів), а також ситуацію в розвитку сімейних форм влаштувань, щоб можна було зважити і зрозуміти, у якому напрямі йти. Прем’єр-міністр підтримав це звернення і доручив провести таку роботу протягом вересня-жовтня.

— Тобто у бюджет видатки на будівництво нових дитбудинків уже не закладатимуться?

— Гадаю, що ні. Те, що треба покращувати стан в інтернатах, не викликає сумнівів. Інтернати є різні. В одних — шикарна матеріальна база, в інших — умови незадовільні. Та якщо вже діти там перебувають, то зрозуміло, що слід докладати зусиль, аби нормально їх утримувати. Що стосується поновлення шефства над дитбудинками, про яке у своєму розпорядженні говорив М.Азаров, то для мене це означає не просто відремонтувати дах, а можливість відкриття інтернатної системи (наразі досить закритої), вхід людей із-зовні і завдяки цьому зовнішній контроль за долею кожної дитини. Інша річ, що повернення до того, що було, на мій погляд, для України неприйнятне. Гадаю, цього й не буде, тому що тепер і досить активно проявляють себе громадські організації, і наше міністерство має чітку позицію.

— Насправді усиновленню підлягають усього близько 32 тисяч із понад 100 тисяч дітей-сиріт і тих, хто позбавлений батьківської опіки. А інші ж повинні десь перебувати.

— Абсолютно правильно. Часто кажуть, навіщо потрібні ДБСТ і прийомні сім’ї, якщо усиновлення лягає на бюджет меншим тягарем? Але не всі діти можуть бути усиновлені. Навіть якби раптом усиновили 17—18-річних, які підлягають усиновленню, то все одно для певної частини дітей це залишилося б неможливим. Тому треба розвивати також інші форми сімейного влаштування.

— Ви хочете сказати, що наразі у ДБСТ і прийомні сім’ї потрапляють лише ті діти, котрі не підлягають усиновленню?

— На жаль, ні, коли йдеться про дитину двох-п’яти років. Тому що ДБСТ і прийомна сім’я — це все-таки форми тимчасового влаштування дитини, хай навіть до 18 або 23 років, якщо вона навчається у вузі, оскільки не виникає родинних відносин не тільки біологічно, а й основаних на законі. Тому треба зробити все, щоб влаштувати таких дітей у постійну сім’ю, тобто на усиновлення.

Якщо йдеться про 12—13-річних (а дітей від шести до 17 років — 85% із тих, хто підлягає усиновленню), то ця категорія менш затребувана. І часто усиновлення виявляється для них неможливим. Але в Конвенції ООН про права дитини чітко сказано, що стосовно будь-якої дитини мають бути використані всі способи адекватного влаштування у своїй країні. Тому ДБСТ і прийомні сім’ї повинні бути як для тих дітей, котрі не можуть бути всиновлені, так і для тих, котрі можуть бути всиновлені, але з якихось причин не всиновлюються. Саме у своїй країні. Оскільки далеко не всі й не завжди діти, всиновлені іноземними громадянами, добре проходять адаптацію. Не можна ДБСТ і прийомні сім’ї протиставляти закордонному всиновленню.

— На сайті Мінсім’ї я бачила, що в 2009 році було три випадки скасування закордонних усиновлень. Як це відбувалося?

— Це саме стосувалося дітей старшого віку. В одному випадку 16-річний хлопчик сам повернувся в Україну. Він не зміг прижитися в чужій країні, хоча тепло згадує про усиновителів. Батьки дали йому гроші на дорогу. Не змогли адаптуватися діти і в двох інших випадках.

27 випадків скасування національних усиновлень за минулий рік також стосувалися переважно дітей старшого віку. Найчастіше таке відбувається, коли дитина входить у підлітковий вік. У цей період конфлікти трапляються і в біологічних сім’ях. Інколи до скасування призводить факт розкриття дитині таємниці її усиновлення, коли вона починає почуватися чужою в сім’ї усиновителів. Саме почуватися, а не бути чужою. Але для дитини, власне, як і для будь-якої людини, важливо розуміти, хто вона й звідки. Розуміти свою приналежність до роду-племені. Якщо факт усиновлення приховували, підліток найчастіше думає: можливо, мені не казали правди, бо є щось ганебне в моєму походженні? Тому ми наполегливо говоримо про те, що має бути впроваджена практика підготовки усиновителів. Усиновлення навіть маленьких дітей — це особлива робота. До такого батьківства треба бути готовим. Це те, що стосується стосунків усередині сім’ї. Але є ще й проблеми, пов’язані з відносинами в суспільстві. Ми зробили величезний прорив у цьому напрямі. Негатив, який існує в суспільстві стосовно дітей-сиріт, поступово зникає. Але він ще живий. І коли в сім’ї з’являється усиновлена дитина, то оточення виявляє підвищений і часто насторожений інтерес, що теж може негативно впливати на встановлення відносин у новій сім’ї. Дуже багато ще треба працювати фахівцям над сприйняттям суспільством того, що дитина в сім’ї може з’являтися двома шляхами — народитися або ж бути усиновленою.

— Дуже добрий почин — сайт sirotstvy. net, на якому розміщуються фотографії і стисла інформація про дітей, котрі можуть бути всиновлені.

— Це спільний проект Мінсім’ї, Фонду «Розвиток України» і Всеукраїнської громадської організації «Магнолія». Вся дозволена законодавством інформація (фотографії і дати народження дітей, які перебувають на централізованому обліку в нашому департаменті) надходить на сайт із бази даних Департаменту з усиновлення — Єдиної інформаційно-аналітичної системи «Діти».

Робота сайта дає певний ефект, оскільки розширює можливості пошуку дитини. Так, на сьогодні свою домівку знайшли вже 576 дітей. Але, знову ж таки, та категорія дітей, яких шукають найчастіше (від двох місяців до трьох років), — у меншості. Для дитини ж старшого віку є єдиний шанс бути всиновленою — коли її побачать. Спеціально по таких дітей в інтернати приходить дуже небагато людей.

— Чи з’явилося щось нове в системі контролю за долею усиновлених за кордон дітей?

— На розгляд у Верховну Раду постійно подаються законопроекти про впровадження мораторію. Останній — «Про впорядкування процедури міждержавного усиновлення», в якому пропонується проводити такі процедури тільки з тими країнами, з якими укладено двосторонні договори, — розглядався 21 вересня. Його прийняття загрожувало б припиненням міждержавних усиновлень, тому що з жодною країною в України таких договорів немає, і укласти їх швидко неможливо. Більше того, це взагалі зробити складно, оскільки країни, громадяни яких зацікавлені в усиновленні дітей з України, здебільшого працюють за Гаазькою конвенцією. Остання ж передбачає, що участь у міждержавному усиновленні беруть акредитовані неприбуткові організації, діяльність яких законодавством України не передбачена.

— Скільки міжнародних усиновлень було проведено в Україні за минулий рік?

— 1428.

— А ще 2008-го, наприклад, таких усиновлень було 1587. Їх стримують штучно?

— Ні. Процедура досить упорядкована. Я поясню, чому тепер іноземці усиновляють менше українських дітей. Сьогодні немає проблеми влаштування дітей до дев’яти років у сім’ї громадян України (шляхом усиновлення, опіки і піклування або ж у прийомні сім’ї та ДБСТ). Таким чином, з міждержавного поля усиновлення зникла певна кількість дітей. Відкритими для цієї процедури залишаються діти віком від 10 років, котрі перебувають в інтернатних закладах і не дуже цікаві іноземцям. Те, що іноземці переважно усиновляють дітей старшого віку і нерідко хворих, — це міф. Маленькі ж діти, які залишаються відкритими для закордонного усиновлення, мають настільки складні захворювання, що навіть іноземці їх не готові прийняти. Або ж у них є кілька братів чи сестер. А усиновляти групу дітей зацікавлений далеко не кожен іноземець. Протягом останнього року кількість усиновлених дітей у групах (тобто братів-сестер) зменшилася. Очевидно, вплинула і світова економічна криза. Так чи інакше, але Україна для іноземців тепер набагато менш приваблива, ніж раніше.

— Скажіть, 1428 дітей, усиновлених за кордон, — чи це та кількість, яку наші консульські відділи не могли б контролювати?

— Проблема ж не в цій цифрі. А в її накопиченні, оскільки усиновлені за кордон діти залишаються українськими громадянами до 18 років.

— Чи виправдано це, на ваш погляд?

— Не думаю. Зазвичай адаптація відбувається протягом трьох-п’яти років. Цього терміну, на мій погляд, цілком достатньо для здійснення контролю.

— Після випадку з отруєнням дітей у ніжинському інтернаті, який належить до відомства Мінсоцполітики і праці, прем’єр-міністр заявив про необхідність перевірки медичних і педагогічних кадрів у всіх інтернатних установах. Хто може проводити такі перевірки?

— Традиційно такі перевірки проводять структури, яким підпорядковані інтернатні установи. Сьогодні вони, як і раніше, перебувають у відомстві трьох міністерств — науки і освіти, соціальної політики і праці та МОЗ. На мій погляд, доцільно було б ввести до складу перевіряючих комісій представників неурядових організацій. Якщо проблема є, то треба думати, як її вирішити, а не боятися залучення представників громадських організацій.

— Взагалі, контроль за тим, що відбувається в дитбудинках, у компетенції вашого міністерства?

— У компетенції Мінсім’ї — захист прав дітей. Тому контроль за тим, що пов’язане з цим, особливо стосовно дітей-сиріт і тих, хто позбавлений батьківської опіки, — це повне право служб у справах дітей. Таку компетенцію також має кримінальна міліція, прокуратура.

— Чи проводите ви перевірки, і що є підставою для них?

— Це постійна робота служб. Що стосується інтернатних установ, які перебувають у відомстві інших міністерств, то тут є певні труднощі. Служби у справах дітей можуть перевіряти статус дитини, наявність документів. Але на практиці прийти в таку установу непросто. Норма Закону «Про органи і служби у справах дітей», де йдеться про те, що рішення служб у справах дітей, прийняте в межах компетенції стосовно захисту прав дитини, має бути обов’язковим для виконання всіма структурами і установами, на жаль, ще не стала нормою на практиці. Міжвідомча роз’єднаність існує. І не завжди службі у справах дітей вдається безперешкодно зайти в інтернат, у будинок дитини, у лікарню, щоб перевірити, як там дотримуються прав дитини. Ця проблема є.

— Чи є повідомлення ЗМІ підставою для перевірки діяльності дитячої установи?

— Безумовно. Але не завжди на такі перевірки виїжджають представники департаменту. Не завжди це потрібно. За законодавством, це належить до компетенції місцевих органів влади. Щоб у державі навести лад і не марнувати державні гроші, повинні бути дуже чітко визначені функції.

На жаль, є кризові ситуації в сімейних формах влаштування. Так, наприклад, 11 вересня в Макіївці розігралася трагедія — померла п’ятирічна дівчинка. Я не готова зараз говорити про те, що насправді відбулося. Триває розслідування.

— Чи не вплине така трагедія на дальший розвиток сімейних форм виховання дітей?

— Ні. І не тому, що ми ігноруємо проблеми. Ми намагаємося розвивати усиновлення, опіку, прийомні сім’ї й ДБСТ тому, що це відповідає потребам дитини. Але треба навчитися на вищому професійному рівні визначати ризики, щоб вчасно їм запобігати. Таким сім’ям потрібна потужна підтримка і супровід соціальних служб, служб у справах дітей, високий рівень взаємодії всіх структур органів виконавчої влади на місцях. Над цим треба дуже серйозно працювати.