Людино-мавпи і зомбі, або Про моду на дітей та повагу до пенсіонерів

У статті «Неогеронтократія» («ДТ» за 27 жовтня 2007 року) Р.Щука демонструє оригінальний погляд на причини демографічної кризи. На його переконання, світом, як і на світанку історичного розвитку людства, знову правлять старі. Їх обирають ровесники, адже населення землі стрімко старіє. Правителі похилого віку забезпечують літнім людям великі пенсії за рахунок експлуатації молоді, яка отримує малу зарплату, а відтак народжує мало дітей. Результат — всесвітня демографічна криза, адже навіть у Нігерії та Уругваї народжуваність значно нижча, ніж півстоліття тому, попри те, що там сім’я нараховує значно більше малюків, ніж у розвинутих країнах. Час говорити про всесвітню змову геронтократів (за аналогією зі змовою масонів) — такий висновок напрошується, якщо довести роздуми автора до логічного завершення.

Попри стрункість і, на перший погляд, аргументованість, така теорія не витримує перевірки фактами, цифрами та мораллю. Якщо всі демографічні біди — від великих пенсій, то Україну з її мізерними виплатами вже давно мав би поглинути дев’ятий вал бебі-буму, натомість маємо ще той бебі-крах. За деякими підрахунками, сто жінок у нас народжують 110 малюків (показник народжуваності становить 1,1, а для простого відтворення населення має бути не менше 2,15 дитини на сім’ю). Не може похвалитися солідними пенсіями й Росія, однак і там б’ють тривогу з приводу вимирання, а за кількістю абортів у 2004 році (їх зареєстровано 1,6 мільйона) Російська Федерація навіть увійшла в книгу рекордів Гіннеса за 2008 рік, опинившись за цим показником попереду всієї планети ще й у відсотковому відношенні на душу населення.

Не витримує перевірки реальністю й інша теза шанованого автора. Акцентуючи на тому, що середній вік американських сенаторів — 62 роки, він стверджує: сталося це тому, що старі голосують за старих — така собі кругова порука. Чому ж тоді в Україні понад 30% виборців віддали свої голоси за політичну силу, очолювану 46-річною Юлією Тимошенко, а за партію, лідером якої є 63-річний Олександр Мороз, — лише трохи більше 2%? Певно, обирають владу все ж таки не за віковим цензом, а за іншими критеріями.

Однак інтрига в іншому: світовий досвід і тенденції свідчать — гроші не здатні вирішити проблему народжуваності. Приємним винятком є Швеція: там після п’яти років посиленої фінансової допомоги, спрямованої на материнство, на одну сім’ю замість 1,5 дитини стало припадати аж 1,71. Проте керівник Цент­ру соціальної політики Інституту еко­номіки Російської академії наук Єв­ген Гонтмахер скептично зауважує: не факт, що зростання відбулося за рахунок корінних мешканців цієї скандинавської країни, демографічному «прориву» вона зобов’язана виключно іммігрантам. Переконливим свідченням того, що бажання мати дитину майже не залежить від дер­жавних субсидій, є й такий факт: рівень народжуваності в бідніших східних землях Німеччини вищий, ніж у її заможнішій західній частині.

Італійський дуче Беніто Муссоліні про ці закономірності не знав, та й досліджень відповідних сто років тому ніхто не проводив, тому диктатор оголосив «битву за народження», зброєю в якій мала стати фінансова допомога сім’ям із дітьми. 26 травня 1927 року в промові на День вознесіння він поставив завдання 49-мільйонній нації — досягти чисельності 60 мільйонів. І почалося... Батьків великих родин засипали податковими пільгами, їм було гарантовано кар’єрне зростання. Розпочалися утиски й дискримінація неодружених молодиків, для яких запровадили спеціальний податок. Засоби планування родини потрапили під жорстку заборону. А тим часом мешканки італійських міст ігнорували доброту держави й наполегливо орієнтувалися на одну дитину, попри драконівські заборони, активно регулюючи народжуваність єдиним способом — абортами. Відтак метод пряника не спрацював навіть в умовах диктатури.

Нині ж підвищення освітнього рівня і нові кар’єрні можливості, що відкрилися перед жінками Європи, привели до того, що кожна п’ята феміна у Фінляндії, Німеччині, Італії та Нідерландах віком до сорока років — бездітна, стверджує колишній директор департаменту ООН із проблем населення Джозеф Чейми. В демократичному суспільстві ніщо не примусить жінку народжувати більше, ніж вона сама хоче. Останні дослідження, проведені в Німеччині, засвідчили: тамтешні мешканки хочуть мати лише одну дитину. Відомо, що російський уряд виступив з ініціативою матеріального стимулюван­ня народжуваності й завдяки цьому сподівається до 2025 року довести її показник до 1,8—1,9. Вже згадуваний Євген Гонтмахер так прокоментував зазначений почин: «Досягти цих показників можна одним способом: запустивши в країну кілька десятків мільйонів мігрантів, які закриють собою некваліфіковані робочі місця й народять по дві-три дитини замість п’яти-шести, як це було заведено в них на батьківщині». Солідар­ний із ним і директор вашингтонського Інституту міграційної політики Деметріс Пападеметріу: народжуваність серед іммігрантів швидко падає до рівня, який можна порівняти з рівнем корінного населення.

Але повернімося до згаданої вище статті. На переконання її автора, «радісні пенсіонери західних країн» є показником неефективного розпо­ділу національного доходу. Але, щоб мати забезпечену за високими стандартами старість, ці пенсіонери все життя надривалися, створюючи той-таки національний доход, знаючи, що потім гарантовано отримають його частку на старості. Чи працюватимуть вони так само сумлінно без такого потужного економічного стимулу — запитання риторичне. В результаті зменшаться надходження до бюджету й, відповідно, витрати на допомогу родинам із дітьми, на розвиток медицини, а це, своєю чергою, обернеться зростанням дитячої смертності. Тим, кому ці аргументи здаються непереконливими, варто згада­ти: комуністична система загинула тому, що не витримала економічної конкуренції, адже через зрівнялівку та убогість оплати ефективність праці була низькою. Ну, а гнівна філіппіка на адресу радісних пенсіонерів — то всього лише варіація на тему улюбленої пісеньки люмпена: якщо в крані немає води, то винні чеченці, євреї, старі, діти, масони, коні Пржевальського, собака Баскервілів... (потрібне підкреслити).

Прочитавши нарікання, що молодим не вистачає зарплати для утримання сім’ї із трьох осіб, тому доводиться звертатися по допомогу до батьків, які (подумати тільки!) не завжди охоче діляться своїми пенсіями, хочеться запитати: а скільки поколінь вони повинні годувати? Внуків? Правнуків? Праправнуків? А також нагадати: рабство давно перестало існувати, а приватна власність (і пенсії в тому числі) — священна. До слова, може, хто забув (а хтось, може, й не знав ніколи), у Святому Письмі сказано: шануй батька твого і матір твою. Повчальним у цьому сенсі може бути приклад братів наших менших: звірі й птахи вигодовують своїх дитинчат самі, бабусі й дідусі їм не допомагають. Ну, а про тих людських особин, котрим не дає розмножуватися мала зарплата, можна сказати так: поганому танцюристові все заважає. Заодно порадити: спробуйте працювати на двох-трьох роботах по 14 годин, як це роблять деякі бізнесмени й політики.

Хай там як, варто згадати, що спроби вирішити глобальні демографічні проблеми нетривіальними способами в історії людства вже траплялися. Нова людина — це не лише метафора, винайдена ідеологами комуністичної системи. На світанку становлення «найсправедливішого» ладу в СРСР для забезпечення потреб дер­жави в робітниках та солдатах намагалися створити гібрид людини й мавпи. Така особина, за задумом творців, мала бути витривалішою й працездатнішою за гомо сапієнс і зовсім невибагливою. 1924 року професор-зоотехнік Ілля Іванов на засіданні Державної вченої ради запропонував схрестити людину з шимпанзе або горилою і навів такі аргументи: «Гібридна людина, яка відповідає антропоїдам, від народження росте швидше, ніж звичайна, до трьох-чотирьох років набирає неймовірної сили, значно менш чутлива до болю, нерозбірлива в їжі... Можливості її використання безмежні». Іванов отримав фінансування для своїх експериментів і вирушив в експедицію в Африку, однак спроби вивести людино-мавпу зазнали фіаско. На іншому континенті лунали заклики звернутися до практики вуду й використовувати як дешеву робочу силу зомбі. У демократичному суспільстві заклики відібрати пенсії у старих і розподілити їх між молоддю видаються не менш екзотичними, ніж експлуатація праці людино-мавп чи повернутих до життя мерців.

Чому ж минула мода на дітей? Закономірності народжуваності до кінця не усвідомлені демографічною наукою навіть нині, стверджує завідувачка лабораторії міграції населення Інституту народногосподарського прогнозування Російської академії наук Жанна Зайончковська. З нею солідарний і Євген Гонтмахер, характеризуючи народжуваність як процес, що не піддається регуляції. Однак мода — річ примхлива: як загадково зникла, так само незбагненно може й повернутися, стрімко й надовго. Знову-таки, згідно зі Святим Письмом, кінець світу має настати не тому, що людський рід вимре, а через те, що Земля і все на ній згорить. Тож є надія, що, перехворівши на бездітність, гомо сапієнс видужає і діти знову стануть найбільшою цінністю.