ЛИСТОПАД. ВОЯЧЕК

Поділитися
Подивився фільм Лєха Маєвського «Воячек», присвячений культовому польському поетові 70-х. Касета лежала в мене давно, я все відкладав і відкладав цей перегляд...
Подивився фільм Лєха Маєвського «Воячек», присвячений культовому польському поетові 70-х. Касета лежала в мене давно, я все відкладав і відкладав цей перегляд. І дивився як серіал — у три прийоми: відразу якось було дуже важко. Не тому, що фільм поганий, а тому що реальність занадто знайома. Я не дуже розгледів у цій стрічці самого Рафала Воячека, однак що в ній вдалося — то це соціалізм. Можливо, завдяки тому, що фільм чорно-білий, можливо, тому, що дія розгортається лише на кількох об’єктах, як у телевиставі, — ресторан, вокзал, лікарня, квартира... Життя дуже обмежене, безнадійне, безпросвітне. Події повторюються день у день

...Нудно. Звичайно, Воячек вмирає — а що ще робити талановитій людині? Звісно, людина мудра і в цій ситуації знайде собі заняття — буде споглядати безподійність, читати книжки, слухати «Вільну Європу»... Молодій людині все ж таки важко — їй хочеться дожити до мудрості у святковому настрої...

Є три розуміння того, як жити, коли випало народитись у соціалістичній країні. Перше — сприймати її реальність як єдину і найкращу, самовіддано робити кар’єру, бути кращим учнем дракона... повірити в те, що це найкраща реальність, назавжди. Я зустрічав таких людей у багатьох країнах, однак найбільше вразили вони мене в Берліні: ми прогулювались повз яскраві вітрини Кудаму, головною західнобер-лінською вулицею, — і вони запевняли мене, як було добре в НДР. Хоч до того, що залишилося від НДР, було кілька хвилин на метро, я мав можливість сам усе перевірити... Можливо, їм було добре.

Друге розуміння, яке я побачив сьогодні у «Воячеку»: коли реальність сприймається як безвихідь, сам ти стаєш живим протестом, намагаючись її змінити... Звичайно, вона залишається такою самою. Ти помираєш, або фізично, як Воячек, або морально, як багато хто з його ровесників, котрих повело на комсомольські кар’єри...

Однак насправді у соціалістичному суспільстві більшість людей виживає не в цих двох реальностях, а в третій, вигаданій. Колись, ще на початку перебудови, про цю реальність розповів Сергій Юрський у своїй стрічці «Чернов.Chernov». Головний герой фільму просто не живе у соціалізмі. А живе — цитую тут свою рецензію в «Независимой газете» (січень 1991 року) — «у швидкісних поїздах Париж — Барселона, у затишних маленьких містечках, де кава зі свіжими булочками, — веселе солодке свято затишного ресторанчика віддалік столиць…

Людина, виявляється, може жити лише нормальним життям. Якщо позбавити її цього життя — вона негайно вирушає в Задзеркалля, тим більше що приклад цього природного існування все-таки зберігається в далеких швидкісних куленепробивних потягах — і навколо них… Ні, Чернов не мріє про Іспанію, вродливу жінку, мудрих і талановитих супутників по мандрах. Він просто живе там.

А існує тут. Втім, саме це вже і не важливо.

Боюсь, що взагалі всі ми – за незначним винятком жменьки тих, хто відбувся, знайшов себе, — живемо там. А тут існуємо, що механічно звільняє нас від будь-яких обов’язків перед країною і суспільством, у яких ми не живемо. Тому ми й можемо — як Чернов — зректися товариша, відійти вбік, відступити… Там — не у мріях, а в реальному житті, — ми сміливі, гарні, багаті, в білих костюмах. Тут — в ірреальності, де ми з якихось причин перебуваємо, — ми полохливі, налякані, брехливі, в порваних джинсах.

Мрія і реальність просто помінялися в нашому житті місцями. Так і мало бути — людський мозок просто був зобов’язаний захистити особистість у цьому тотальному кошмарі.

Найстрашніше, що кожен самотній у цьому колективному обмані. Кожен чомусь впевнений, що він, і тільки він, живе так, сам у своїх Каннах…»

Відколи я написав цей текст, минуло вже майже десять років. І сьогодні мені здається, що суспільство, яке з’явилося в результаті відчайдушного небажання жити у вигаданому світі, виявилося для більшості набагато жорстокішим, ніж соціалізм. Воно не залишає можливості мріяти. Ти або сприймаєш реальність як чудову — що неважко за умови успішної кар’єри, подорожей на Захід, обідів у дорогих ресторанах і суконь від Версачі для дружини, або як безнадійну — що неважко, якщо ти живеш звичайним життям, без суконь і подорожей. Захиститися ілюзією між тим і другим майже неможливо, бо те, інше життя, яскраве і привабливе, — не за залізними ґратами, не за морями-океанами. Майже поруч. На сусідній вулиці. Експрес Париж — Барселона? Хоч завтра, купуй тур. Білий костюм? Нова колекція на сусідній вулиці. Вечеря при свічках із дивовижною жінкою? У сусідньому ресторані!

Чи можна мріяти про недоступну буденність?

На Заході, принаймні, більшість людей мають уявлення, як досягти хоча б частини цієї недоступної буденності... У вас не дуже велика зарплатня, ви не скуповуєтесь у центрі, ну то що ж — вихідними поїдете з дружиною до супермаркету в передмісті. Ви працюєте, отож у вас немає часу на заздрощі і невдоволення з приводу того, що в сусіда на шість кімнат більше і басейн глибший. Все це — конкуренція серед середнього класу, а не конкуренція багатих із жебраками, як у нас.

Соціалізм, як відомо, помер — просто тому, що навіть для того, щоб люди жили в атмосфері ілюзій, їх потрібно чимось годувати... Керманичі того суспільства вважали своїх заляканих підданих спокійним і безпечним бидлом — і прорахувалися. Саме тому мене дивує, звідки таке нереалістичне відчуття безпеки у нинішніх керманичів? Можна скільки завгодно заспокоювати себе, що тут, мовляв, таке спокійне населення, нічого не станеться, треба його дограбувати — і тоді вже почнемо будувати демократичне ринкове суспільство... Однак прощати можуть лише люди з ілюзорним мисленням: саме тому колишні члени політбюро і ставали в нових умовах, у кращому випадку, — президентами, у гіршому — керівниками парламент-ських комітетів... За ці десять років у нас сформувалося суспільство вкрай реалістичне: будьте реалістами, голосуйте за Кучму! Таке сус-пільство справді може проголосувати, як належить, — один раз, вдруге, втретє. Однак воно нічого не вибачить своїм поводирям, коли вони бодай на мить випустять мотузку...

Віталій ПОРТНИКОВ

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі