ЛИСТОПАД. РАСУЛ ГАМЗАТОВ

Нещодавно я натрапив на трансляцію ювілейного вечора Расула Гамзатова на Російському телебаченні. Подивився із несподіваним, майже ностальгічним задоволенням, попри численні появи біля мікрофона різних місцевих дрібних чиновників, які звично вітали старого поета «від інстанцій» і чомусь вважали, буцімто всім цікаво, що й вони — самі вони! — полюбляють гамзатівську творчість. Утім, таким є законсервований радянський ритуал — можливо, помираючий Гамзатов відчував задоволення від цього останнього ювілею, який яскраво засвідчував, що і в цю епоху він залишався Гамзатовим. Я подумав: поет, такий, на перший погляд, радянський, такий вмонтований у владу, нагороджений усіма вождями — від Сталіна до Путіна, — ніколи не сприймався мною як радянський митець. Усе ж таки чому? Завдяки власній поезії, що була настільки своєрідна, наскільки ж і далека від будь-якої ідеології? Проте серед сучасників Гамзатова було чимало талановитих самобутніх майстрів, які сприймалися саме як радянські поети. До того ж Гамзатов для нас — поет у перекладі: навіть у самому Дагестані тільки аварці можуть оцінити рівень першоджерела, і чи не тому гамзатівські недоброзичливці завжди називали його творінням обдарованих перекладачів? Але для мене образ Гамзатова пов’язаний, хоч як це дивно, не з поезією, а з його найкращою прозовою книжкою «Мій Дагестан», прочитаною ще в дитячі роки,— пам’ятаю, як я відшукував зошити «Роман-газеты», в якій уперше друкувався цей твір. Гамзатов написав не просто про батьківщину — він створив образ плеканої казки, країни мрій, держави гірської романтики, в якій мудрість сусідить із коханням. Так, у ті роки, коли Дагестан був усього тільки автономією у складі РРФСР, Гамзатов писав про свій рідний край саме як про країну, в книжці відчувалася така енергетика залюбленості і віри в цю країну, яку неможливо було імітувати. І це був неперевершений урок патріотизму: країну треба любити не за те, що вона велика, а за те, що вона твоя. Згадую, як із роками я був здивований тим, що мої улюблені персонажі з книжки Гамзатова — відчайдушний романтик поет Махмуд, старий мудрець Абуталіб Гафуров, батько автора знаменитий письменник Гамзат Цадаса — виявилися постатями не літературними, а цілком реальними, вірші яких можна було читати і про творчість яких оповідали літературознавці у передмовах до антологій дагестанської літератури... Проте я на все життя запам’ятав легендарні слова, якими старий горець — батько поета Махмуда — зустрів зголоднілого сина: «Їж вірші, запивай коханням»...

Запивай коханням... Хоча я й побував у Дагестані, того, зі сторінок Расула Гамзатова, я вже не побачив. Підозрюю, і сам поет знав, що його Дагестан зник після радянських експериментів із переселенням гірських народів на рівнину і безжалісного руйнування етнічної карти одного з найдивовижніших регіонів світу. Але Гамзатову пощастило врятувати свій Дагестан від духовної руйнації завдяки книзі і силі власної особистості, яка тепер завжди асоціюватиметься із врятованим...