ЛИСТ ЛЮДИНІ, КОТРОЇ НЕ ВИСТАЧАЄ

Поділитися
Це вже не перший епістолярний конкурс, який «Укрпошта» проводить під егідою ВПС. І щоразу дитячі одкровення вражають...
Олекса Яциченко: «Шахматами захоплююся з чотирьох років, музичну школу закінчив, літературу люблю. Дізнався, як працює пошта, — сподобалося. Що ж вибрати?..»

Це вже не перший епістолярний конкурс, який «Укрпошта» проводить під егідою ВПС.

І щоразу дитячі одкровення вражають. Напевно, саме тому конкурси й розраховані на дитяче і юнацьке перо, на його неприкриту оголеність. Листи, що прийшли на цей конкурс, неможливо читати залпом. Після кожного потрібно зупинитися і видихнути. Стільки недитячих переживань і стільки болю!

«Дорога ненько! Незабаром рік, як Ви назавжди пішли від нас... Це було так несподівано! Адже ми чекали Вас із лікарні, уявляли, як усі разом будемо няньчити нашого мізинчика, які будемо щасливі... Мені дуже хочеться сказати «мама» — і немає кому, моя найбільша мрія — зустріти Вас, міцно-міцно обійняти, пригорнутися, побачити ваше миле обличчя, відчути Вашу теплу і люблячу руку... Ви не уявляєте, як смутно стало в нашому домі, як тяжко проводити свята без Вас. Гляну на татуся, а в нього — сльози в очах. Погладить нас і тихо піде. На Новий рік я загадала одне, звісно ж, нездійсненне бажання... Лише тепер я зрозуміла, що немає на світі більшого багатства, аніж мама... І як же гірко, що навіть те, як сильно я люблю Вас, казала Вам так рідко...» (Юлія Копин, Львівська область).

Лист людині, котрої не вистачає...

Звісно ж, їм передусім бракує найрідніших і найближчих. І тих, хто відійшов назавжди, і тих, хто просто пішов, бо не склалося. Що відбувається з дітьми, котрих таким чином зрадили, читаємо в листах. На жаль, навіть ці одкровення, які потрясають глибиною трагізму дитячої обпаленої душі, не можуть повернути тих, кому вони адресовані. Але не здригнутися, читаючи їх, від усвідомлення провини перед тим, кого пустив у цей світ, мені здається, не можна.

«Добрий день, рідний мій татусю!

Чи пам’ятаєш ти нас, твоїх дітей: Оксану, Дениса і Сергія? Майже десять років ми не бачилися з тобою, але я добре пам’ятаю твоє обличчя і твої дужі руки, пам’ятаю, як ти був радий, коли народився Сергійко... Недавно я знайшла нашу стару фотографію, де ми втрьох: ти, мама і я, зовсім ще маленька. Які у вас із мамою щасливі обличчя! Чому доля розлучила вас (і нас теж) порізно, чому ми так далеко від тебе. Нам так тебе не вистачає! Тяжко мені з братиками: я їм тепер і за тата, і за маму. Чи знаєш ти, татусю, що немає вже нашої мами, що ми залишилися сиротами... Не можу звикнути до цього...

Пам’ятаєш, як ти писав мені листи, коли я ще була в першому класі? Як я сподівалася, що ви помиритеся з мамою, і ми знову всі разом заживемо в нашому великому і світлому домі. Але на жаль! Коли ти почав писати мені, було вже пізно: мама вийшла заміж удруге. Цей дядько Олег не сподобався мені відразу, і я йому не сподобалася. Не визнавав він мене за дочку, кривдив часто, але я терпіла — задля мами і братиків. А потім почав бити нашу маму. Денис і Сергій боялися його такого і відразу втікали з дому, а я залишалася, усе бачила, але нічого вдіяти не могла... Мама злягла, вона кашляла, задихалася... А я, ще маленька, не розуміла, що вона вмирає на моїх очах... Скільки потім я переплакала страшними самотніми ночами, чуючи її голос: «Донечко, посидь біля мене...»

Спочатку ми побули трошки в тітки Саші, але в неї свої клопоти, потім нас усиновила бездітна пара. Але ми їм взагалі були не потрібні. Нас лише змушували працювати. Та найстрашніше, що вони відразу ж почали вимагати, щоб ми їх називали «тато» і «мама». А я не могла. Може, якби вони не підганяли, я звикнула б, але... Прожили ми в них рік, але так і не звикли один до одного. Нам дедалі частіше почали говорити про інтернат... І ось тепер ми тут, в Очакові. Тут добре, тут, напевно, відчули, що коїлося в моїй душі, і вперше за останні роки мені полегшало на душі...

Та все ж, татусю, інтернат — не рідний дім. Як прийду до кого з вихователів додому, так і згадаю свій дім, тебе і мою бідну мамуню...

Якщо знайде тебе мій лист, приїдь до нас, хоча б провідай. Мені дуже потрібна твоя допомога, адже хлопці підростають: Денису вже чотирнадцять, Сергію — одинадцять, а мені — п’ятнадцять нещодавно виповнилося.

Чекаємо тебе, татусю!» (Оксана Мельник, Миколаївська область).

А ось ще один — у чомусь схожий на попередній, у чомусь геть інший, але з таким же згустком гіркоти і болю.

«Здрастуй, тату! Не знаю, що спонукало мене написати тобі цей лист. Написати вперше за 16 років. Саме стільки часу минуло відтоді, як ти вирішив, що ми з мамою тобі не потрібні, і відмовився від нас, розлучившись із нею. Чому ж усе-таки пишу? Напевно, просто хочу розповісти про себе, про те, як жила ці п’ятнадцять із половиною років без тебе. Я знаю, що в тебе нова сім’я, але не думаю, що відмовишся прочитати цей лист.

Коли згадую дитинство, більше за все пам’ятаю те, як мені хотілося мати батька, як заздрила усім, кого в дитсадок приводив тато. Років у п’ять я вигадала собі його: чоловіка, котрий щоранку стояв разом із нами на автобусній зупинці. Я була глибоко упевнена, що він не розмовляє з нами лише тому, що ображається на мене за щось. І Бог свідок, як я намагалася стати кращою, щоб він вибачив мені!

...Нині я навчаюся в ліцеї. Зараз у мене такий вік, коли приходить перше кохання. Та я в нього не вірю. Вважаю, що це ілюзія, міраж, фата-моргана. Здогадуєшся, чому? Років у 10—11 я випадково натрапила на твої листи, які ти писав мамі з училища, як мріяв про щасливе майбутнє, тривожився про малюка, який мав народитися (це я), просив назвати Юлією... Скільки в них було кохання і світлих почуттів! Але потім були інші листи, у яких ти писав, що твої почуття згоріли (так швидко, тату?!), що це була помилка, що краще розлучитися. Для кого краще? Для мами? Для мене?

Вибач за різкі слова. Хоча це не слова. Це голос мої скривдженої душі...» (Юлія Левченко, Житомирська область, заохочувальна премія).

А як примиритися з тим, про що йдеться у листі Віталія Махоничева із Севастополя (заохочувальна премія)?

«Я не знаю, чи правильно чиню. Хотілося б написати батьку. Ні, він не помер і не поїхав далеко. Річ у тім, що зараз він інвалід I групи, після інсульту і говорити навіть не може...

Раніше мені здавалося, що це неправда. Мій тато не може занедужати (адже щоранку він віджимався по сто разів, купався в морі й у червневу спеку й у лютневий мороз). Це просто перевірка «на вошивість», здавалося мені. Ось встану якось уранці, а Ви йдете мені назустріч, посміхаєтеся... — мріяв я. Ось вона — дитяча наївність. Ваша хвороба була заважким ударом для мене, а тому я уявляв собі, що все це лише гра, так було легше.

Ми продали все, що можна, — один день у реанімації обходився в 200—300 гривень, а то й більше. Довелося розпрощатися і з комп’ютером, зникли зі столу дорогі продукти... Звикнувши, щоб мене примушували їсти, я змушений був перейти на хліб і воду... Коли Ви занедужали, я не міг навіть рівно відрізати собі хліб. Тепер, коли прокинуся, перш ніж підвестися, хвилин по 20 лежу в ліжку — напевно, підсвідомо очікую готового сніданку.

Спасибі Вам за щасливе дитинство, яке Ви мені колись забезпечили...

Але, тату, не засмучуйтеся, будь ласка. Звісно, ми могли б і не вижити на одну мамину зарплату, але знайшлися хороші люди, які допомогли у важкий час. Кожен ділився, чим міг, відриваючи їжу від себе і своєї сім’ї. А люди, яких Ви вважали друзями (і котрі аж ніяк не бідували), покинули нас без найменшого каяття совісті. Тому, якщо одужаєте, звертайте увагу не на слова людей, а на їхню душу, серце, вчинки...

Вибачте, якщо мій лист стає занадто схожим на повчальну бесіду. Краще розповісти мені, як Вам вдавалося все в житті. Яким чином за ніч Ви могли вивчити книгу в 500 сторінок, вступити в МДУ на факультет журналістики, закінчивши українську школу, і багато іншого. Сподіваюся, колись я стану хоч трохи схожим на Вас.

Будь ласка, одужуйте! Я не втрачаю надії...

Р.S. Я дуже радий, що можу повідати свої думки паперу. Якби мені вдалося повести таку розмову зі своїм батьком віч-на-віч, я не витримав би. Не знаю, що зі мною сталося б...»

Лист переможця конкурсу Олексія Яциченка з Артемівська Донецької області, як і всі процитовані і не процитовані, — яскраве свідчення тому, що тема, задана ВПС цього разу, потрапила в «десятку», у самісіньку серцевину відчуттів і переживань наших одинадцяти-сімнадцятирічних. Виявилося, що дітям нічого не потрібно було вигадувати, аби їхні листи були настільки красномовні і викривальні.

«Здрастуй, Натаніель Бампо! Або просто Натті Бампо! Я пишу тобі в Північну Америку у твоє 18 століття зі свого 21 століття з України. Я вирішив написати тобі, молодий мисливець із східних берегів Гудзону, бо в тобі є те, чого мені так бракує тут сьогодні, у цьому житті.

...Мені бракує такого друга, як ти, Звіробою: правдивого і відкритого, сміливого, але не хвалькуватого. Ти вмієш так просто і зрозуміло сказати про речі зарозумілі і складні. У нас у школі навчають багато чому і різному: але ці дорослі іноді так навантажують своїми правилами, статутами, пам’ятками, указами і наказами, що просто «дах їде»! Слів понавигадували: гуманізм, корупція, інфляція, мафія, агресія, компроміс, толерантність і ще тисячі подібних заморочок! А ти вже тоді, у 18 столітті, знав, що «людина ніде не може спокійно користуватися награбованим добром». А в нас про це чомусь багато хто забуває. Вважається, що простіше і легше ти зможеш забрати щось в іншого, то ти крутіший і достойніший у цьому житті.

«Люди різняться один від одного кольором шкіри, у них різні вдачі і звичаї, але, загалом, природа в усіх однакова. У кожної людини є душа», — казав ти.

Однак і уявити собі не можеш, Звіробою, як у наш час стали всі піклуватися про душу! Акції всякі там милосердя проводять, марафони добрих справ, аукціони щедрих вчинків тощо! Тільки чомусь зла менше не стає. Пам’ятаєш, ти казав: «Я не з тих, хто вважає подвигом убивати людей поодинці в лісі». А в нас, на жаль, є такі, хто вважає це подвигом! Я знаю, що ти, Звіробою, сказав би про все це: «Кожен відповідає за свої власні гріхи, хоча сердечне каяття може спокутувати будь-яку провину». Я, звісно, не зовсім із тобою згоден: вважаю, що є злочини, які не можна прощати! І ти ж сам, Натті, вважаєш майже так само: «Такий природний Закон: роби іншим те, що вони хочуть зробити тобі!» Ось тільки Закони нашої держави якісь дивні: у Конституції усе так добре і гарно (ми в школі вчили!), а в житті виходить усе навпаки. Ти, Звіробою, упевнений, «що обов’язок сильного полягає в тому, щоб захищати слабкого». Це круто! Я теж так вважаю, лише... у мене сили не завжди вистачає... бути сильним. Але якби поруч зі мною був ти, друже Звіробою, я, напевно, став би сильнішим, сміливішим, упевненим у цьому житті...»

Спасибі конкурсу, писали його учасники, за можливість висловитися. Адже це було, мені здається, не змагання за звання переможця. Це була боротьба за право бути почутим.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі