ЛЕГКІ ШЛЯХИ СТРАХУ

Останнім часом в українських театрах дедалі охочіше ставлять гоголівську «Женитьбу», де полохливий герой метається між сімейним життям та самотою і вже перед самим вінчанням утікає на свою холостяцьку квартиру. Складається враження, що ця п’єса стала на рідкість співзвучною нашому часові, коли енергійних Кочкарьових невпинно меншає, а полохливих Подколесиних, на жаль, — стає все більше.

Доводиться визнати: чоловіки бояться. «Чого?», — запитаєте ви. Насамперед прийняти те чи інше рішення. А коли це рішення пов’язане із заміною гордої самоти на «ярмо» сімейного життя, то страх відразу ж побільшується вдвічі. «Ты женись, братец, женись», — каже боязкому Подколесину енергійний Кочкарьов, а бідолаха лише нервово чухає потилицю й думає: «Да, право, все боязно. Как-нибудь в другой раз…» І відтак цей «інший раз» стає не менш ілюзорним, ніж «якби та якби» усім відомої приказки.

У чому ж коріння такого страху? Напевно, у змішуванні понять «самотність» і «свобода». «Свобода жінки називається: «Я з ним»; свобода чоловіка «Я сам», — вважає доктор філософських наук Назіп Хамітов. І потому справедливо додає: «Свобода — це стан, що дозволяє любити і бути любимим».

Щоправда, у стані «Я сам» також можна любити і бути любимим. Приміром, із повною на те підставою палати пристрастю до самого себе. Безумовно, з любові до самого себе мають починатися інші почуття — скажімо, любов до ближнього. Але підсвідома любов до статики і глибокий страх динаміки заважають нашим численним Подколесиним полюбити когось, окрім самого себе. Погодьтеся, у любові до самого себе є і захисток, і пристань. А от стосунки з протилежною статтю — це те саме бурхливе море людей і подій, про яке так проникливо співав Андрій Миронов. І море це сповнене загадок і несподіванок.

Висновок простий: страх перед жінкою — це страх перед невідомим. Або, якщо хочете, боязнь авантюри. Адже Дон Жуан, який підкорив і розбив силу-силенну жіночих сердець, був насамперед геніальним авантюристом. Та і його охопив страх перед справжньою єдністю з коханою жінкою: не на мить, не на годину, не на день, а на роки. На цьому пункті геніальний авантюрист, що називається, обламався. Злякався і відійшов убік. Така авантюра виявилася йому не під силу. Слабенький був герой.

Я аж ніяк не хочу сказати, що характерна риса жінок — відвага. Просто ми боїмося різного. Жінка боїться самотності, чоловік — єдності. Щоправда, як вважає вже згадуваний вище Назіп Хамітов, страх перед жінкою пов’язаний у чоловіка з боязню душевності. І продовжує у своїй книзі «Тайна мужского и женского. Исцеляющие афоризмы»: «Страх душевності у чоловіка часто перетворюється на страх здаватися смішним. Саме це і робить його смішним».

Якщо чоловік боїться душевності, це означає, що він плутає її з розслабленістю. У французів є специфічний вислів «pleurer comme une Madeleine», дослівно — «плакати як Мадлена», що означає — «рознюнятися», «збабіти». Ось вам і страх перед душевністю... Проте боязнь душевності переростає відтак у той самий страх перед невідомим, незнайомим і, на перший погляд, чужим.

У свою чергу, жіноча боязнь самоти — це певною мірою страх перед духовністю. Якщо, звісно, розуміти духовність як більш ніж вдалу творчу самореалізацію, що веде до самоти генія. Щоправда, в одному давньому ірландському переказі самота трактується вельми своєрідно. Так, у палац королів Ірландії — Тару — ніхто не міг приходити поодинці: король — без королеви, воїн — без меча, каліка — без супутниці, а юнак — без коханої.

Продовжуючи цей ряд, можна сказати, що друга половина творчої людини — мистецтво. Але така самота удвох, тобто з мистецтвом, лякала навіть найталановитіших жінок. І не тому, що вони були в чомусь ущербні, а тому що «невідоме», «невідомість» означає для жінки зовсім інше, ніж для чоловіка. Або, образно кажучи, чоловік боїться зазирнути в жінку, як у безодню, а жінка — залишитися наодинці з безоднею, тобто із самою собою.

Тому у вирішальний момент усі ми можемо, що називається, зійти з дистанції. Наречений вирушає по весільний подарунок для нареченої, і, потинявшись на самоті містом, починає думати: «Чи не переграти мені все це?» А жінка відмовляється від запропонованої їй можливості зробити кар’єру лише тому, що це може не сподобатися чоловікові. Висловлюючись по-філософському, у першій ситуації чоловік боїться душевності, у другій — жінка відчуває підсвідомий страх перед духовністю. І в обох випадках вони програють. Адже будь-яка наша поступка страхові — насамперед прикра поразка. А найбільше, як відомо, чоловік боїться жінки, і особливо жіночого начала в собі самому.

Втім, у наш час мужніх жінок і жіночних чоловіків стає дедалі складніше відрізнити чоловічий страх від жіночого. Жіночні чоловіки бояться свободи і самоти, мужні жінки — єдності. Але, як гласить мудра приказка, «хто чого боїться, те з тим і скоїться...» Ми скаржимося на те, що плоди страху — гіркі, а інакшими вони й бути не можуть. «Ми зрештою отримуємо те, що любимо, або те, чого боїмося», — вважає Назіп Хамітов. І продовжує: «Але ми чомусь боїмося частіше, ніж любимо».

Чому ж ми боїмося частіше, ніж любимо? А тому що боятися значно простіше, ніж іти тернистим шляхом любові. Проблем менше. У результаті лише деякі наші сучасники можуть із гордістю сказати про себе: «Я ніколи не шукав легких шляхів». Звісно, йти шляхом найбільшого опору немислимо важко. Зате наприкінці цього шляху проглядається приємний результат, тоді як уторована доріжка страху веде в нікуди.

То, може, не варто пориватися в нікуди слідом за іншими? Адже «важкий шлях, далебі, але приємний» відкритий для кожного з нас. І, на щастя, та жменька сміливців, які встигли ним пройти, залишили придорожні покажчики. Тож заблукати не вдасться. Навіть якщо дуже цього захотіти.