Лариса Денисенко: «Корпорація ідіотів» є скрізь

Заради цієї жінки не сплять: у сітці каналу «1+1» культурологічна програма «Документ+», одна з ведучих якої Лариса Денисенко, стоїть в екстремальний ефірний час — близько п’ятої ранку. Цільова аудиторія нарікає на керівництво каналу, але з вечора накручує будильники.

Заради цієї жінки навіть ідуть на злочин: нещодавно Лариса отримала літературну премію «Олімп» як автор книжки, яку протягом року найчастіше крали з книгарень, — роману «Корпорація ідіотів».

А сама вона колись носила окуляри, щоб здаватися соліднішою і старшою. Юрист Лариса Денисенко працювала на керівних посадах у Мін’юсті України, очолювала українське відділення міжнародної неурядової антикорупційної організації Transparency Internatinal, вела і веде адвокатську практику. Про те, як у її житті з’явилися література і телебачення, ми й поговоримо.

Так, і ще. В юності Лариса втілила мрію багатьох своїх нинішніх читачок — була моделлю, та ще й працювала із самим В’ячеславом Зайцевим! Саме про це її найчастіше запитують.

— Ларисо, як я знаю, вас уже дратують запитання про фотомодельну юність і Зайцева. Чому? Невже не приємно згадати?

— Згадати, звісно, приємно, але мені здається, я багато чого зробила і роблю після того, як закінчилася моя модельна «кар’єра» — я її і кар’єрою не можу назвати. Це було просто захоплення юності. Кожній дівчинці-підліткові хочеться зрозуміти, яка вона. Нами опікувалися люди, що знаються на красі, на вмінні подати себе, вони нас навчали і дуже багато дали мені у плані впевненості в собі. Можна питати в Клаудії Шиффер: «Боже мій, ви кинули кар’єру моделі, переключилися на щось інше — як, чому?!». Я ж не була топ-моделлю. Це просто досвід. У кожної людини буває багато дуже різних юнацьких досвідів. А коли ти вже юрист, який реалізувся, до того ж починаєш писати книжки — тепер от додалася телевізійна кар’єра, — згадувати постійно про ті часи просто смішно. Звідусіль стирчать вуха Зайцева! Думаєш: боже мій, може, справді потрібно було попрацювати над витяжкою, вирости на кілька сантиметрів, котрих мені бракувало, перестати їсти і — робити модельну кар’єру, якщо людям це так цікаво і потрібно? (Сміється.)

— Ваш поворот із суто ділового світу юриспруденції у творчість був достатньо спонтанним. Як це сталося?

— Дуже дивно. Сама іноді замислююся і не розумію, як це вийшло. Я цілеспрямовано робила кар’єру в юриспруденції. У мене, можна сказати, дві з половиною вищі юридичні освіти. Половина — це я навчалася законотворенню в Гаазі на курсах при міністерстві юстиції, там нас учили писати закони за нідерландською моделлю. Мені подобалася кар’єра державного службовця в Міністерстві юстиції. Одне з моїх головних досягнень у цій галузі — я підготувала до ратифікації повний пакет документів Європейської конвенції з прав людини, відповідно до якого наші громадяни тепер можуть обстоювати свої права в Європейському суді з прав людини (Страсбург). Це саме те, заради чого варто працювати юристом, — справедливість. Мені завжди була цікава justice у значенні «справедливість», а не просто юриспруденція.

А писати... Не знаю, як це сталося. Реклама конкурсу «Коронація слова» йшла постійно, я на неї не звертала уваги. Але якоїсь миті раптом подумала: а чи не спробувати? Я написала «Забавки з плоті і крові» за два тижні. Мені подобався сам процес, я не могла зупинитися. Шліфувала на роботі якійсь закон, розмовляла з клієнтами і разом із тим продовжувала набирати-набирати-набирати на комп’ютері свої «Забавки». Коли вони виграли, для мене це було щось зі сфери фантастики. Я знала, що в конкурсі беруть участь професійні літератори, і раптом — перше місце!

Мені на той час виповнилося тридцять років — людина вже доросла, заклопотана, яка реалізувала себе. Але коли я отримую якесь підтвердження своїх здібностей, не можу це кинути. У мене так із дитинства. Пам’ятаю, навчалася в музичній школі, і в якусь мить мені дико набридло грати на фортеп’яно, нестерпно! Але всі казали: «У тебе ж гарні пальці, подивися, яка розтяжка, яка в тебе пам’ять, ти мусиш грати!». І я вісім років відучилася, середня музична освіта в мене є. Я про це не шкодую, хоча на піаніно тепер не граю.

Те ж саме і з літераторством. Це захопило. Не знаю, як складеться надалі, я досі маю сумніви: виходить у мене, не виходить, графоман я чи письменник. Є в мене один «пунктик»: дуже довіряю академічній освіті. Я не філолог і не журналіст, у мене немає лінгвістичної основи професійного письменника. Постійно мучуся й сумніваюся: може, й справді, грець із ним, покинути і займатися собі тихо юриспруденцією? А писати ж кортить, воно в голові крутиться! Але крутиться й у графомана... Проте закінчивши «Забавки», я відразу ж почала писати «Кавовий присмак кориці». Не думаючи про те, чи вийде книжка. Все одно писала для себе.

— А як сприйняли такий крутий поворот ваші друзі і близькі?

— Юридичний світ консервативний. Усе це не те що обурило, але дуже насторожило моїх найближчих партнерів, вони до цього часу не розуміють, навіщо мені це потрібно. «Ти пишеш, як дивно, навіщо, ти ж юрист!». Юристи — такі собі сноби, каста. Звичайно, мої близькі друзі, теж юристи, зраділи: я розкрилася з іншого боку, а якщо ти любиш людину, дружиш із нею, ти її сприймаєш цілісно. А мої батьки досі не розуміють, як це сталося і чому саме зі мною. Мама постійно каже: «Боже, у нас же в сім’ї ніхто не писав!». Неначе письменник — династійная професія. У нас у сім’ї і юристів не було! Хтось має бути першим.

— Ви активно працюєте в дуже різних сферах. Чи є розмежування для себе: це я роблю для грошей, це — для іміджу, а те — для душі? Або, можливо, розподіляєте якось по-іншому?

— Розмежовую тільки в тому сенсі, щоб не заплутатися. Справді, наплив матеріалу і його концентрація дуже великі, і мені потрібно щодня відпрацьовувати різні речі. І я сортую. У мене є подружки-Тільці, це люди дуже педантичні, у них для кожних шкарпеток-панчіх-трусів окремі коробочки. Я намагаюся переймати їхній педантизм, щоб розкласти свої справи по якихось умовних коробках.

Телебачення для мене — це нова справа, а нове завжди дуже цікаве. Мені подобається, що в мене щось виходить, подобається вчитися, я дуже люблю розповідати у своїй програмі про талановитих людей, говорити про культуру. Я дуже рада можливості, що мені дав Бог — чи хто там цим розпоряджається, —розповідати про письменників, художників, про театр... От нещодавно ми розмовляли з Олексієм Оліним і Славою Ксенофонтовым, які роблять єдиний в Україні журнал коміксів «К-9». Вони мені стільки розповіли, що я, раніше не цікавлячись коміксами, тепер хочу купити їх, подивитися, мені це цікаво!

Юриспруденція... Насправді я вже трохи втомилася від неї. Коли вчилася, то ідеалізувала цю професію. А сьогодні часто трапляється, що адвоката сприймають як переносника грошей. Є переносник зарази, а адвокат — переносник грошей. Ти якась ланка, можеш абсолютно не мати клепки в голові — просто носиш гроші від судді до прокурора чи слідчого, пропонуєш іншій стороні щось на вигідних умовах. Адвокатура перетворилася на підкилимну метушню. Раніше я цікавилася ораторським мистецтвом адвоката, прочитала багато літератури, мене це дуже захоплювало: побудова промови, підходи, аналіз... Нині в цьому немає жодного сенсу. На тебе дивляться як на дивака, коли ти так працюєш. Нещодавно помер відомий київський юрист Григорій Гінзбург, він був чудовий адвокат! Колись він мені сказав: «Ти знаєш, я боюся, адвокат перетворюється на атрибут правосуддя, такий самий, як мантія судді або перука. Це страшно». Ти — предмет, без якого судочинство неможливе, усі до нього звикли, але насправді ти нічого не вирішуєш. Я не хочу перетворюватися на маріонетку. Відмовляюся вести справи політиків, хоча раніше вела. Не хочу, тому що втомилася від нещирості цього світу. Проте ви маєте рацію — це приносить прибуток, а в мене є певні зобов’язання і перед собою, і перед сім’єю. Тому я беруся за деякі справи, тим паче що трапляються справді цікаві.

Що ж до писання — я без цього просто не можу жити. Якщо пишу не щодня, то завжди про це думаю. Щось підмічаю — я взагалі «пилосос» за стилем життя — якихось цікавих людей, ситуації, люблю підслуховувати, підглядати. Необов’язково ці речі калькувати: ти їх перетворюєш, і виникають якісь діалоги, епізоди, вони вплітаються в канву новели або роману.

— За такої різнобічної зайнятості чи вистачає часу на сім’ю?

— На сім’ю часу залишається дуже мало. Людина вибирає. Я вибираю розвиток, і мені здається, якщо я розвиватимуся, це буде корисно для всієї моєї сім’ї. По-моєму, основний приклад, який ти можеш подати і дітям, і коханим, і батькам, — це жити насиченим життям, учитися, шукати себе. Вони це бачать і теж так житимуть. Цілком можливо, я таке виправдання собі вигадала, оскільки справді дуже заклопотана і мало приділяю часу друзям і близьким. Але мені здається, коли я їм приділяю увагу, їм зі мною дуже цікаво.

— Чи випадало вам коли-небудь використовувати для досягнення мети «жіночий арсенал» — краса-чарівність-віроломство тощо?

— Віроломство — ні, воно мені взагалі не притаманне. Коли я наражаюсь на якусь інтригу, це для мене стрес, дуже складно психологічно. Хоча інтриг вистачає і на телебаченні, і в юриспруденції — з письменницьким світом я менше маю справу, але, думаю, вони скрізь є. Це мене засмучує. Не розумію, навіщо люди витрачають на це час.

А що стосується жіночого арсеналу — буває, напевно. Головне, щоб це не відволікало мене, нехай відволікає когось іншого. Пам’ятаю, коли починала юридичну кар’єру, то, навпаки, намагалася створювати більш серйозний образ: зачісувала волосся, носила тонкі окуляри — я їх використовувала, щоб виглядати старшою. Коли до тебе підходить клієнт, якому за п’ятдесят, а тобі двадцять шість, у його погляді з’являється невпевненість. Тебе йому начебто й порекомендували, але він усе одно не розуміє: невже оця істота, окрім крутити задком на підборах, зуміє розібратися в усьому тому, в чому не розібрався я?! І потрібно якось переконувати. Візуальний ефект, щоб виглядати солідніше. Цим я користувалася, так. А щодо краси й віроломства... Мені важко про це судити, здається, ні, не було такого. Але, можливо, хтось скаже: «І це ж постійно, та з нею взагалі неможливо!» (Сміється.) Не знаю.

— Знайомі з вашою творчістю вже в курсі, що юридичні державні структури — це «Корпорація ідіотів». А як щодо телебачення?

— «Корпорація ідіотів» є скрізь. Чому державна служба? Держслужба — це можливість займатися всім, не відповідаючи ні за що. Якась номінальна структура, де ти щось робиш, але геть незрозуміло, який буде результат і хто за це відповідатиме. Найменший чиновник, можливо, грамотно виконав свою роботу, далі все цілковито незрозуміло, а в результаті — ідіотична ситуація: він отримує по вухах, а всі інші залишаються в шоколаді у своїх зручних кріслах, може навіть із підвищенням.

На телебаченні... я вам не скажу за всю Одесу. Я працюю над культорологічною програмою. У нас маленька команда: два редактори, режисер, звукорежисер, оператор, продюсер і троє ведучих. Напевно, якщо довше в цьому житиму і варитимуся, я почну бачити якісь паралельні інтригуючі процеси, але поки це дуже цікава робота, обмін думками, пошук цікавих людей. Ми всі різні, багато сперечаємося. Хтось каже: «Не можна цю людину пускати на телебачення, нехай підросте», — якщо мова про молоду. Хтось заперечує: «Ні, її взагалі не можна пускати на телебачення!». Я засвоїла новий термін: «нетелеформатна» людина. Вона може бути розумна, талановита, але вона говорить «до себе», а не «назовні», і телевізор це миттєво вловлює.

— Боюся, «Документ+» в Україні мало хто бачив, більшість людей уночі сплять...

— Звичайно, я розумію, що ті студенти, які намагаються це дивитися і ставлять будильник на п’яту ранку, псують собі сон. Але, виявляється, дуже багато людей дивляться її на Західній Україні в нормальний час, тому що в них ловиться «1+1 International». Мені звідти йде вал листів: пропонують теми, гостей... Моя однокласниця, з якою ми не бачилися після закінчення школи, довго сумнівалася, чи це я, чи не я: вона знала, що я займаюся юриспруденцією, а якщо людина юрист, резонно зустріти її де-небудь у суді або навіть у держструктурах, — але побачити, як вона з телеекрана розповідає про літературу, якось дивно.

— У медійному просторі України літературне середовище практично не представлене. Можливо, воно просто нецікаве?

— Людина, яка написала бодай одну книжку, не може бути нецікавою. Вона вихлюпнула свої емоції, негативні, позитивні, якийсь досвід, фантазії, — у будь-якому разі це людина, яка вміє думати і виражати свої думки. Вона, повторюю, не може бути нецікавою людям. Це виключено.

У нас є надзвичайні персонажі в літературній тусівці. Якщо говорити про телеформатність, то Юрко Покальчук, Сашко Ірванець, Леся Вороніна — це люди, з якими можна розмовляти про що завгодно, і вони завжди будуть дуже цікаво й симпатично виглядати. Є унікальні письменниці, вони багато знають, чарівні, дуже різні... Кажуть, схожі Поваляєва і Карпа: я знаю і першу, і другу — нічого спільного, ні в літературі, ні в житті. Кожен літератор — людина, яка складається з багатьох книжок, що їх він написав і напише, це безліч історій, розвішаних мов іграшки на ялинці, про нього обов’язково потрібно розповідати і показувати його людям!

Єдина проблема в тому, що телевізійний менеджмент, та й газетний також, чомусь не розуміє, що будь-які серйозні речі можна подавати в різному форматі, у тому числі розважальному. Поговорити з письменником на якісь смішні теми — це завжди буде захоплююче, він може розкритися і як літератор, і як людина. Чому цього не роблять, я не розумію. Так само як і того, чому так мало пишуть про книжки. Річ навіть не у спеціалізованих виданнях. Мені хотілося б, щоб про книжки писала будь-яка газета. Зрідка пишуть, але наш книжковий світ уже настільки багатий — постійно виходять нові книжки, з’являються нові автори, є про що розповісти, і це має бути на потоці, особливо в міській газеті! Городяни повинні читати, це одна з культур міста, як і театральна культура.

— У якій сфері хотілося б випробувати себе іще? Чи вам поки досить?

— (Сміється.) Розповім! Я вже влізла в одну авантюру, дуже цікаву: проект Сергія Проскурні і Леся Подерв’янського «Зірки (умовно кажучи. — Л.Д.) телеефіру — актори». Я репетирую роль акторки Райської у п’єсі Карпенка-Карого «Житейське море». Тобто пробую себе в театрі. Якщо врахувати, що моєю останньою роллю був узбецький осел у піонерському таборі, то це дуже велике зростання!