КВІТЕНЬ. КИЇВ

Я досить довго не був у Києві і ось тепер намагаюся зрозуміти: що ж усе таки справило на мене найбільше враження після такої розлуки? Я почав звично шукати в собі якихось політичних чи соціальних інтонацій, однак раптом зрозумів: найбільшим моїм враженням була — і це, напевно, здивує тих, хто постійно живе в Києві, — Софія, яка після реставрації відкрилася мені абсолютно інакше з просторого майдану. Чомусь здається, що я ніколи її такою не бачив. А може, це тому, що я зайшов на кілька хвилин до давнього приятеля, який тепер мешкає вікнами прямо на собор. Тоді й подумав: ніколи і гадки не мав, що в Києві можна так жити — як на березі моря, бо енергетика цього краєвиду, спокійного й захоплюючого водночас, якась уже навіть не архітектурна, а, швидше, стихійна. Такий сильний «міський» краєвид я останнього разу бачив із вікна квартири моєї тітки в єрусалимському районі Гіло — з гори відкривалося старе місто, всі його квартали, Стіна Плачу і мечеть аль-Акса. І вікно було — як картина. І це, київське вікно, здалося мені картиною: я знову усвідомив, що серце мого міста саме тут, у Софійському соборі, що все інше просто добудовувалося, перебудовувалося і виростало. І що людям, які справді прагнуть збагнути Київ і відчути його, треба все ж таки приходити саме сюди...

Виховання софійською естетикою — сильна річ. Князь Ярослав будував не просто ще один константинопольський собор, він будував ще й «домашню» церкву, сімейну, я б навіть сказав — інтимну, і розміри Софії, грандіозні на свій час, аж ніяк не заважали цьому відчуттю діалогу з собором (християнин, певно, сказав би — діалогу з Богом), яке збереглося на сторіччя. Упродовж свого життя я бачив чимало великих соборів, однак тяжіння до «інтимності» церкви збереглося. Багато церков залишилося у спогадах, у щоденниках та фотоальбомах. Однак у серці — окрім Софії — я зберіг поки що тільки дві церкви. Це православна церква святого Йована в македонському Охриді, у рибальському районі Канео: невеличкий старовинний, ще візантійських часів, храм, вибудуваний на скелі понад озером, у надзвичайно вдалому місті — я міг дивитися на нього годинами й роками спостерігати, як зростають діти в селищі поруч із храмом. І створена ентузіастами два сторіччя тому маленька капела на німецькому острові Рюген, поблизу декоративного — дивно, також рибальського — селища Вітт. Кірха, несподівано схожа своєю стилістикою на українські хати (хоча саме селище вибудуване зовсім інакше), якась дуже «своя» на цьому краю Німеччини — хоча це вже особливість рюгенської цивілізації. І загадка для мене, що я так відразу, без жодних зусиль згадав саме ці дві маленькі церкви, які навряд чи навіть у найсміливіших своїх мріях порівнюють себе із мармуровими соборами європейських столиць, із височенними дзвіницями та капелами, що їх розписували неперевершені майстри. Але це вже секрет «софійського» храмосприйняття...