Квітень. Іван Павло ІІ

Коли залишає світ така людина, як Папа Іван Павло ІІ, починаєш краще усвідомлювати, що саме його присутність означала у твоєму власному житті. Ось кажуть — перед смертю в людини перед очима проходить усе її життя. Коли помирає близька тобі людина, ти також згадуєш себе поруч із нею — з першої до останньої хвилини. Але для того, щоб таке відчуття виникло під час прощання з незнайомою людиною, потрібно, щоб ця людина стала частиною тебе самого — тобто перестала бути чужою. Коли таке відбувається з мільйонами людей — це є справді найкращим свідченням величі. Пригадую, востаннє таке відчуття пережив багато років тому, коли разом із членами української делегації приходив до московського Будинку молоді прощатися з академіком Андрієм Сахаровим... Усе ж таки це, напевно, було інакше — з Андрієм Дмитровичем я був знайомий, кілька разів спілкувався... І до того ж був ще дуже молодим та емоційним. Нині, у час зрілості, я відчув, як стискається горло при повідомленні про смерть людини, яку тільки кілька разів бачив на відстані. Я вирішив розібратися у своїх почуттях. Завжди усвідомлював, наскільки Папа-політик відрізняється від Папи-теолога, наскільки складна й суперечлива ця особистість, міг спокійно аналізувати його діяльність — зрештою, я не належав до його пастви. І водночас — і це я також знав — я завжди любив його. Міг би сказати — поважав за все, ним зроблене. Але ні, це було інше почуття. І відповідь на нього — саме у спогадах.

Ось я, ще школярем, купую в кіоску на площі Перемоги майже свіжий номер «Трибуни люду» з портретом і біографією Папи на першій сторінці. Очікується перша подорож нового понтифіка на батьківщину. І хоча мені важко усвідомити, до яких наслідків призведе цей візит, сам факт великого портрета Папи-поляка на першій шпальті головної комуністичної газети ПНР примушує замислитися — щось у нашому світі починає змінюватися... А ось уже змінилося — майже відразу після закінчення університету купую на краківському ринку велику сріблясту кульку з портретом Папи. Краків знову готується до побачення із первосвящеником. А кулька ще довго літатиме під стелею моєї московської квартири, нагадуючи про краківську подорож... А ось я у Ватикані, за кілька тижнів до запису своєї телепрограми, присвяченої Папі, спостерігаю за тим, як він служить на площі перед собором святого Петра... А це вже Вадовіце. Я приїхав сюди на годинку, відвідати рідну домівку Кароля Войтили і скуштувати його улюблених «кремувок» у кав’ярні поруч із музеєм. Коли я вже збираюся залишити затишне кафе, починається дощ — та який! Великі сріблясті кульки, схожі на ялинкові прикраси, швидко тануть на бруківці рідного міста Папи. Я вирішую перечекати — добра нагода, щоб пригадати саме тут усе життя польського Папи, від Вадовіце і Кракова до Риму... Тепер у мене складається майже цілісна картина, але в ній не вистачає одного фрагмента — України. Адже були й ці особливі дні, коли я вперше в житті побачив, наскільки Україна може не на словах, не в деклараціях, не в бажаннях, а в самому своєму світосприйнятті відрізнятися від країни, в якій я пишу нині цей щоденник і в якій Папі так і не вдалося побувати...

Я пригадував усі ці, пов’язані з Папою, епізоди власного життя не тільки тому, що мені не довелося довго відшукувати їх у шухлядах пам’яті. А чому? А тому, що в моменти, які я пригадав, я був щасливим. Я був щасливим, коли біг додому з «Трибуною люду» в шкільному портфелі, коли купував собі кульку, коли побачив Папу на ватиканському майдані і коли спостерігав за градом за столиком кав’ярні у Вадовіце. Я був щасливий, коли Папа приїхав в Україну. І це щастя не було наслідком поваги — воно народжувалося саме Любов’ю.

Людина завжди відчуває, коли її люблять, — інші люди, міста, країни... Особливо сильно відчувається любов чужих, далеких — бо її не очікуєш. Каролю Войтилі вдалося неможливе. Він відбувся як особистість, як релігійний лідер, як політик, як символ нашого часу — і водночас він зберіг у собі вміння любити інших. Він не просто був віруючим — він любив Бога так, що Бог, навіть якби його раптом і не було, мав би виникнути у відповідь на це почуття простого вадовіцького хлопця, який став римським первосвящеником. Він так охоче ділився цією любов’ю з людьми, що вони усвідомлювали — він любить їх просто так, за те, що вони є. І бажає, щоб вони були кращими. Отже, я зрозумів. У своєму 26-річному заочному спілкуванні з Іваном Павлом ІІ я «світив» віддзеркаленим світлом, просто відгукуючись на силу його сонячної залюбленості в Бога і в людей. Тепер мені, як і всім нам, бракуватиме атмосфери, яка створювалася присутністю цієї дивовижної людини. Єдине, що ми можемо зробити для вшанування його пам’яті, — це не стати холодними, не втрачати цієї атмосфери, як втрачають її планети, позбавлені життєдайного світла згаслої зірки. Потрібно просто продовжувати любити.