Критика цинічного читання

Ми читаємо цинічно. Цебто аж ніяк не слідуючи за інтенціями сто разів нам любого автора чи шанованого критика. Завжди так було і буде. Читання — це флірт і любов, сміх і зрада, втеча і виклик, злочин і жах. Звісно, книги нас багато чого вчать, але далеко не того, що вони нам хочуть сказати. Марія Зубрицька в праці «Homo legens: читання як соціокультурний феномен» (2004) вкотре дає зрозуміти, що феноменологія читання є феноменом тонкої душевної організації білого по-англо-саксонсько-протестантськи освіченого українця-філолога або спільноти філологів, які, вдивляючись у «вікна текстів», сидять в університетському кампусі, що для пані професорки й є, зрештою, ідеальною метафорою Світу. На жаль чи на щастя, ми прислухаємося до мудрих і сміливих слів, але чуємо їх крізь шум і лють століття, якому належимо. Бачимо крізь окуляри, які нам на очі начепило суспільство; гортаємо сторінки руками, що кохали, вбивали і місили хліб. Так, ми читаємо не десь у відкритому космосі, а тут і зараз — на грішній землі. Книги читаємо не ми, а світ навколо нас. Тому досвід читання настільки важливий, наскільки ця специфічна практика покликана змінювати його. Творча сила книги входить у взаємодію з творчою силою реальності. «Світ ловив мене, та не спіймав», — говорив один зачарований читач, гадаючи, що тримає світ за бороду.

По-перше, цинізм читання вбачається вже у тому факті, що усе написане може — і буде — перекручене обставинами, трансформоване інститутами, нашпиговане, як то кажуть, «бажанням іншого» й зрештою «використане проти вас у суді». Візьмімо для прикладу найближче для нашого історичного досвіду — марксизм і постмодернізм. У ХІХ столітті революційна книга під назвою «Капітал», яка у Європі попервах мляво продавалася як «праця з економіки», умить була розкуплена американськими читачами-бізнесменами, оскільки тамтешній рекламіст додумався вказати на обкладинці: ця книга не те щоб збирається знищити під корінь ганебний світ експлуатації і відчуження, а навпаки — розкриває всі таємниці капіталізму, отож допоможе більше заробити грошей тому, хто її прочитає. Умберто Еко в трактаті «Як писати дипломну роботу» зазначає, що на його очах випустилася сила студентів, котрі захищали наукові роботи, присвячені марксизму і революції, а потім йшли гнути спину в контори транснаціональних компаній. Що вже казати про радянських студентів, які мусили зубрити напам’ять «безсмертну суперкнигу» і здавати ненависні бюрократичні іспити з «наукового комунізму», аби потім робити кар’єру в країні, де насправді панує система державного капіталізму.

Схоже на те, що наші новоспечені постмодерністи завзято вивчають вихили «мікрофізики влади» у Мішеля Фуко, аби краще справлятись у ролі експертів та дорадників з питань політтехнологій для податкової чи служби безпеки на ниві «наглядати й карати». А Бодрійяром зачитуються майбутні піарники та функціонери мас-медій, звісно, щоб удатно майструвати симулякри. Барт імпонує журналістам, котрі вимушені писати геть про все так, щоб сказати все й нічого водночас. Каменя на камені не залишити від міфологій, якими аж до їхнього втручання повнилися речі, й видати на-гора «річ» (статтю, репортаж, фільм, ролик або книгу), що витворить нову порожню міфологію. Дерріда заскладний для «практиків», тому його вподобують «теоретики»: сказати так, щоб не дати супернику-колезі ані найменшого шансу на рятівне порозуміння й зберегти право на володіння значенням. Адже «все й так сказано».

Йдеться зовсім не про «іронію долі», а про історичний матеріалізм практики читання. Польові дослідження з дезорієнтації на місцевості розповідають: славетний філософський твір Сартра «Буття і ніщо» (вийшов у 1943 році) важив рівно один кілограм і добре розкуповувався, позаяк його примірниками було дуже зручно відважувати цукор і крупи на стихійному ринку окупованого Парижа. Масове тиражне розповсюдження культурного продукту більше не може гарантувати його однобічного «правильного» використання чи ставлення до нього.

До речі, про читацьке ставлення. Сартр був великим читачем (дивіться його роман «Слова» (1964), де він зізнається: «Я розпочав своє життя і завершу його, гадаю, — серед книг») й одна його цинічна витівка на могилі Шатобріана не може не бути свідченням його читацької «ангажованості». Сімона де Бовуар пише про неї в автобіографічній трилогії, в другій книзі під назвою «Сила віку» (1960), яку один критик, між іншим, назвав «Сартр перед обличчям успіху»: «Могила Шатобріана нам здавалася настільки по-дурному помпезною в своїй фальшивій простуватості, що Сартр, аби позначити свою зневагу, на неї помочився». В 1961 році «святоша» Франсуа Моріак із цього приводу занотовує в «Записній книжці»: «Сартрівське мочепускання для мене настільки важливе в історії літератури, як для Гете — битва при Вальмі. Ось так починається нова ера — плювками і пісянням на знамениті могили». Однак ця історія продовжує контроверзно прочитуватися протягом десятиліть. Філіп Соллерс у «Війні смаку» (1996) стверджує: «Моріак помиляється. Навпаки, можна вважати, що вчинок Сартра є своєрідною даниною — безперечно з «притиском» — письменнику, якому заздриш. Такий собі спосіб позначити територіальну амбіцію до інтелектуального і аристократичного колеги». Зрозуміло одне — автор «Доріг свободи» гарячим фонтаном під’єднує на могилі автора «Замогильних записок» світ мертвих до світу живих. Ось це й є читання — зустріч живих і мертвих, їх символічний обмін, електричний струм, заряджений захопленням, заздрощами, подивом, переляком, грою. Коротше, афектом. Марсель Пруст влучно писав про цинічну безжурну радість чоловіків і жінок з картини Едуарда Мане «Сніданок на траві», що приходять до парку розважитися на траві, яка проростає з могил минулих поколінь.

Читання не може бути суто приватною справою. Так, це інтимний досвід, але настільки, наскільки інтимність є розділеною з іншими. Можна смакувати книгу, сховавшись десь на горищі подалі від очей надокучливих тіток Леоній, можна засісти за читання великих класиків у фамільному замку де Монтень, як казав його власник — взірець читацького культу, — щоб «спинитись і зібратися з думками». Шукаючи у читанні бальзам на душу, соборний мир і маєтковий спокій, натомість скоро читач відчуває, що зі сторінок книг його оповивають тривожні думи, «фантастичні химери і монстри». Монтень починає писати сам, оскільки читання завдає болю, сіє непевність і хворобливу тугу; далеко не даруючи певності і твердого ґрунту під ногами, воно розладнує ще й ті стереотипи, що людина зазвичай зберігає з приводу життя і смерті. Особливо смерті. «Філософствувати — це навчатися вмирати», — пише Монтень. Після довгої мандрівки пером у пошуках свого «Я» сторінками «Есеїв», після подорожі Швейцарією, Німеччиною, Італією, зупинкою у Римі (його «Дорожній щоденник» вперше буде опубліковано тільки у XVIII столітті), Монтень признається: «Я шукаю в книгах лише задоволення від щирої розваги». Мислитель говорить про задоволення від читання, що не дається саме собою, а лишень дістається ціною тривалого досвіду аскези і меланхолії.

У наш час швидкісних хай-тек, тотального телевідеокіберспектаклю, масованої «екранізації» всього і вся, коли кожен просто мусить урвати від світу симулякрів свою частку споживацької сатисфакції, «старомодне» читання зустрічається з викликами і вимогами нових технологій. Літературні критики і педагоги стають на захист читання перед спокусами «екрану», проголошуючи принцип задоволення як найвищий, благородний і гарантований стан читацької афективності. Студенти, читати модно і в кайф! Звичайно, неможливо заперечувати радість від прочитаної книги, задоволення від занурення у романний світ, насолоду від відгадування прихованих кодів, що дозволяють цікаво й іронічно інтерпретувати текст, гратися з мовними вихилясами поезії тощо. А яке неймовірне щастя можна відчути від нового усвідомлення себе і навколишнього світу після прочитаного твору! Так, кожна хороша книга змінює життя читача. Однак чисте задоволення — це лицемірство, благі наміри філологів, якими, звісно, вимощена дорога до пекла.

Задоволення не спадає манною небесною на голову читача. Кожен, хто читає книги, добре знає, що за це діло дуже часто треба платити спліном і меланхолією. Досвід читання — це травматичний досвід. Так само як зустріч face to face із самим життям. Можна, звісно, уберегти читача від «зустрічі з Реальним», видруковуючи скорочені, конспектні, вилизані й адаптовані для доброго травлення «читанки», «хрестоматії», «силабуси». Виривати «непристойні» й «непристойно заскладні» шматки з літературних і філософських текстів. Цензурувати мислення, щоб взагалі не мислити у разі, якщо це видається зухвалою або болючою справою. Раніше небажані книги спалювали, тепер достатньо відбити охоту їх читати. Цинізм ситуації полягає тут у тому, що після перегляду голлівудської версії Гомера, більшість думає, що дітлахи потягнуться читати «Іліаду». Можливо, порух такий буде, але зустріч із «справжнім Гомером» шокуватиме їх. Адже якось забулося, що література — це не втішний додаток до реальності, де, як у печері, насичуючись соком і сіллю землі, можна калачиком згорнутися й зачаїтись, ні, це — сама реальність і є. Свіже повітря, кров на піску, палюче сонце, тіні Аїду, Ахіллес на колісниці тягне переможеного Гектора... Сучасна психіка, налаштована або на екзамени, або на розваги, мислить образами і схемами, і дедалі частіше сприймає акт читання як мазохістське самопожертвування. Адже продовжує переконувати себе в ілюзії, ніби читання — це або задоволення, або нудота.

Тому пора вже говорити про практику і матеріалізм читання. Про задоволення від «добре поінформованої» кафедри, про меланхолію від проваленого дивану. Про бурчання у голодному шлунку, про дві години їзди на тролейбусі-метро-тролейбусі до бібліотеки (ЦНБ!). Про екзистенцій-вибір на кшталт «ви як знаєте, а я читаю!» Усе це разом і невіддільне. Режі Дебре в «Загальному курсі медіології» (1991) зазначив: «Добре відомо про мережу аналогій між системами мислення, чого не скажеш про місце зустрічі та праці мислителів; більше знаємо про метафізичні архітектурні споруди, ніж про освітні установи; про обмін поняттями, ніж про обмін книгами; чудово відомо про думки суспільства, ніж про суспільство думок».

Йдеться про тілесність читацької практики, про те, що спільноти читачів утворюють інститути, які диктують суспільству домінуючі форми інтерпретації. Варто зважати — особливо в часи, коли звідусіль нас переконують у тому, що, мовляв, «нічого немає поза текстом», — що світ тепер розділений не так залізною завісою, як колись, а завісою паперовою — бюрократичною, грошовою, формальною. Тексти засипали людське життя, «копирсання в букві» вбиває творчий пошук, професіоналізує уяву, перетворює читача (котрим, за визначенням, є кожен з нас) на спеціалізованого «вузькогрудого філолога з широким сідалищем», який, за визначенням, не цікавиться політикою та інститутами, що його й породили.

Петер Слотердайк на сторінках «Критики цинічного розуму» (1981) зазначає: до написання цієї книги його підштовхнула Ханна Арендт, одна з кращих дослідниць «джерел тоталітаризму», яка колись розповіла, що брала участь у процесі над убивцею мільйонів євреїв Ейхманом. «Треба було чути, як ця жінка запевняла, що під час вивчення багатьох тисяч сторінок об’ємних протоколів допитів раз у раз зривалася на гучний сміх, який у неї викликало вражаюче глупство, що розпоряджалося життям і смертю незліченної кількості людей». Замість плакати, Арендт сміється. Цей сміх надзвичайно амбівалентний. Водночас демонстративний та інтимний. Без моралізаторства, повчання, страху. Коли літера вбиває дух в ім’я іншого духу, тільки читання може дозволити сміх, сумірний з цинізмом чоловіків і жінок «Сніданку на траві». Адже, окрім макабричного святенницького танцю літери і духу, в людини є життєствердний цинізм читання. А отже, можливість спротиву.