Країна орлів, бункерів і новобудов

Поділитися
Певно, немає в Європі країни більш від нас далекої, ніж Албанія. Географічно ця держава не так уже й...

Певно, немає в Європі країни більш від нас далекої, ніж Албанія. Географічно ця держава не так уже й далеко від нас, але похвалитися тим, що бачив її, може аж ніяк не кожен затятий мандрівник, не те що пересічний обиватель. Причини — в непростій історії цієї країни. У радянський час громадянин СРСР не мав особливої нагоди відвідувати закордоння, проте потрапити в Народну Республіку Албанія в ті далекі часи було складніше, аніж в самісіньке серце ідеологічного противника на кшталт США. І все знову ж таки через ідеологічні розбіжності.

Вірний послідовник вчення Сталіна Енвер Ходжа, який керував маленькою гірською країною (28,7 тис. кв. кілометрів площі, з яких 70% — гірські плато, 3,5 млн. населення) з
1946-го по 1982-й, посварився з Микитою Хрущовим за критику сталінізму і не дозволив будувати на своїй території військово-морську базу, вигнавши радянські підводні човни з акваторії Албанії. Примиритися не вдалося і з Брежнєвим, якого ревні албанські сталіністи вважали за гнилого ліберала. Хоч як це дивно, але вони були праві — порівняно з порядками, котрі запанували в Албанії після того, як країна розірвала відносини майже з усім світом, окрім маоїстського Китаю, навіть «застійний» СРСР можна було сприйняти за цілком ліберальну країну.

У НРА під забороною було навіть вільне пересування: скажімо, щоб відвідати родичів в іншому місті країни, громадянин мав отримати дозвіл у поліції, а повернувшись, доповісти, про що спілкувався (і це лише один з яскравих прикладів рівня диктатури в наглухо «закоркованій» державі). Мало того, Албанія стала першою і єдиною в світі країною, в якій офіційно були заборонені релігії. 1967-го державу оголосили атеїстичною (в СРСР свобода віросповідання — принаймні офіційно — була дозволена), тоді ж Енвер Ходжа наказав усі мечеті та християнські церкви знести або перебудувати під господарські об’єкти. Головну мечеть країни в Тирані переробили під... громадський туалет. Само собою зрозуміло, що в Албанії були закриті всі кордони, і ніхто з іноземців не відвідував цієї гарної гірської країни ані з туристичною метою, ані з будь-якою іншою.

Швидкі демократичні зміни в державі, яка донедавна не мала навіть натяку на вільне життя, також відбулися не в кращий спосіб. Перші роки її стрясала фінансово-економічна криза. А в 1997-му аферисти зуміли обдурити практично все доросле населення Албанії, виманивши в нього останні гроші завдяки низці фінансових «пірамід». Коли гарячі албанці зрозуміли, що їх «кинули», вони озброїлися, захопили військові склади і ледь не почали громадянську війну. Втихомирювати країну прийшли частини НАТО. Подальші події в регіоні (навколо Косово, а згодом македонського Тетово) також не додавали йому туристичної привабливості. До того ж у країні, охопленій кризою, закономірно підняв голову криміналітет. Отже, відпочивати чи розважатися сюди могли податися хіба що ті, про яких кажуть — «без стерна й вітрил».

Однак на початку нового тисячоліття ситуація в Албанії так-сяк стабілізувалася, і в цю найбіднішу державу Європи почали проникати не лише лихі шукачі пригод, а й звичайні туристи. У «країну орлів» (саме так нібито перекладається автентична назва Албанії — Шкіперія (Shqiperia), хоча є й прозаїчніша версія: мовляв, назва походить від місцевого слова, що означає — «розмовляй зрозуміло, по-нашому», адже мови, схожої на албанську, здається, не знайти) почали організовувати спеціальні тури, чим користуються, судячи з відгуків в інтернет-форумах, чимало наших сусідів-росіян.

Щодо України, то чути про популярність «країни орлів» серед наших любителів активного відпочинку поки не доводилося. Здається, серед численних пропозицій турфірм Албанії наразі немає. Однак туди можна потрапити в доволі нехитрий спосіб. Наприклад, із сусідньої Чорногорії, скориставшись пропозицією численних міні-турбюро, яких на чорногорських пляжах майже стільки, скільки яток із морозивом. Кортіло, щоправда, відвідати хорватський Дубровник, який був майже поруч із містом Будва — місцем нашого з дружиною чорногорського відпочинку. Однак виявилося, що з українським паспортом потрапити туди навіть на півдня не можна — от якби з російським, тоді будь ласка! (Що ж, треба подякувати нашим можновладцям, які регулярно торочать нам про свої чергові успіхи в євроінтеграції.) Проте в Албанію за нашою «червоною книжечкою» впускають. Чим ми з дружиною й скористалися.

60 євро з носа — і ось ми в комфортабельному автобусі, укомплектованому переважно росіянами, вирушаємо вузькою дорогою в таємничу країну. Дві години від Будви — міждержавний кордон. Повірити, що це і є кордон, важко: дерев’яна будка з боку Чорногорії і якась кам’яна напівруїна — це вже Албанія. Паспорти залишаються в чорногорських прикордонників. Ніякої албанської візи в них потім не виявилося, що викликало підозру: виходить, такі тури, хоч вони й популярні, — фактично напівлегальні.

Будні албанського містечка
До слова, Шкодер — одне з найдавніших міст Європи. Його окрасою є давня фортеця Розафа, що стоїть на самот­ній горі на південному березі Шкодерського озера. Перший міцний форт тут стояв іще за 500 років до нашої ери. Якби нам дали часу, неодмінно відвідав би цю споруду... Однак одноденний тур дає можливість тільки «кинути оком» — і на фортецю, і на Музей Скандербега, національного героя албанців, який у ХVI столітті тривалий час захищав батьківщину від турецьких орд, хоч і починав свою кар’єру полководця на службі в турецького султана. Нині на горі у місті Круя (колишній вотчині феодала Георгія Кастріоті, якого турки прозвали Іскандер-бей, порівнюючи його військові успіхи з Александром Македонським, а албанці трансформували це величне ім’я на Скандербег) розташований музей, який подеколи помилково називають мавзолеєм героя (насправді його там не ховали). Його також вдалося подивитися лише впродовж кількох хвилин. А мандрівники називають Місто Круя вартим уваги — тут є змістовний етнографічний музей, а на давніх вуличках можна придбати оригінальні сувеніри і справжній албанський антикваріат.

Робимо зупинку на обід у місті Дуррес — найбільшому порту Албанії. Якби було більше часу, можна було б погуляти в районі античних руїн (місто також дуже давнє), подивитися на набережну. Албанці сподіваються, що невдовзі Дуррес стане відомим курортним містом. А тим часом, дивлячись на забруднене мазутом море, у це не дуже віриться. Упевненості не додають ані такі ж страшнуваті, як і в Шкодері, будинки, ані купи сміття на вулицях. Колись в Албанії було досить чисто — бо країна була настільки бідною, що смітити просто не було чим. Нині всі блага цивілізації у яскравих упаковках прийшли й сюди, а ось ставлення до сміття в албанців не змінилося — до речі, дуже схоже на наше, українське. Ті ж, хто був в Албанії довше, стверджують: у помешканнях тут панують чистота і порядок. А що поза ним — не моя справа! Тому й летить сміття із вікон будинків і машин.

Продовжуючи аналогії з нашою країною, зазначу, що Албанія, як і Україна, — країна заробітчан. Майже кожен третій виїхав за кордон за кращим життям. Вочевидь, левова частка заробленого по закордонах йде на будівництво: уздовж доріг зводяться численні нові будинки. І що характерно — на кожній будові майорить національний прапор. А ще багато прапорів Євросоюзу — албанці свято вірять, що колись і вони стануть його членами. Здається, ніби будується вся Албанія — у містах зводяться цілі нові квартали, старі страшні «хрущовки» (чи «ходжівки»?) закривають собою цілком симпатичні нові багатоповерхівки.

Останній пункт нашої експрес-мандрівки — Тирана. Столицею це місто стало відносно недавно, у 1920 році, тому старовинних будівель тут практично немає. Хіба що голов­на міська мечеть Етем Бей, збудована наприкінці XVIII століття, яка нині знову працює (це її оскверняли під час проголошення політики державного атеїзму). Залишками соцреалізму можна помилуватися і зараз — наприклад панно з традиційними для цього стилю «робітниками і колгоспницями», щоправда, озброєними і войовничими, на стіні однієї з будівель у самому центрі.

У центрі Тирани стоїть гарний пам’ятник Скандербегу і пам’ятник матері Терезі, яка була албанкою за походженням. А ось на місці, де колись височів кам’яний Енвер Ходжа, нині порожньо. Музей на його честь у вигляді піраміди перетворено на виставковий центр, а в планах, за чутками, перебудова в одну з найбільших в Європі дискотек. Комуністичного керівника Албанії поховали на столичному кладовищі Полеглих героїв, і якщо вірити відомій приказці, колишній диктатор від таких перетворень точно мав би в ній дзиґою крутитися...

Тираною нам вдалося погуляти дві години. Вразили аналоги наших «бутиків», що торгують явно підробним крамом. І поруч із цими «закладами шику» ширили «пахощі» ті ж таки пом’яті сміттєві баки з виламаними колесами. Околиці Тирани — сірі житлові райони, однак уже видно сліди перебудови. Нинішній мер албанської столиці наказав знести понад тисячу старих будинків і на їхньому місці побудувати нові, різнокольорові. Цілий мікрорайон під назвою «Місто-сад» будується на околиці Тирани на гроші мільярдера з Кувейту. До речі, ціни на житло в Тирані вже нині солідні: десь під 200 тис. доларів за квартиру в новобудові.

Повернулися до Чорногорії під вечір, прикупивши на згадку пляшечку албанського бренді (чесно кажучи, не найкращий із цього виду напоїв) та кілька дрібниць на згадку. І з бажанням відвідати цю дивну за всіма параметрами країну ще раз — на довший час, але трохи згодом, коли там порядку буде більше. А місцевої екзотики — сподіваюся, не менше.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі