Колір століття. Кілька думок про нову книгу Мирослава Поповича «Червоне століття» напередодні колишнього «червоного дня» календаря

Мирослав Попович пофарбував ХХ століття у червоний колір. Академік-філософ, директор Інституту філософії, звісно, мав на це право. Однак, якщо бути до кінця відвертим, це лише один із багатьох кольорів того жахливого і прекрасного століття, що минуло. Попович обрав саме червоний. І у нього були на це підстави. Про свої інтенції (і навіть інвенції) він чесно написав у коротенькому вступі до цієї великої за обсягом книжки (Київ, «АртЕк», 2005, 888 ст.), підкресливши: «Я писав цю книжку про червоне століття, бо для нас воно було головним чином таким».

Сказавши це, Попович далі заявляє, що не може окреслити методу і мети свого дослідження, ані взагалі жанру. Він може сказати лише, чим не є ця книжка. Тепер будьмо уважні! Книжка, за зізнанням автора, «не є історією «червоного століття»… А головна мета — побачити смисл історії нашого часу». Ось так: спочатку сказати, що мета дослідження відсутня, а буквально через кілька рядків окреслити мету.

Ну, як після цього читати книжку? Не звертайте уваги, читайте! Я прочитав і можу вам сказати: не вірте Мирославові Володимировичу, точніше його твердженням із коротенького вступу (названого, до речі, «Замість вступу»), він добре знає про що і для чого пише. Тим і цікавий.

Архітектоніка Поповичевої книжки, на перший погляд, не складна. В ній присутні, якщо висловлюватись у термінах Олександра Солженіцина, три основні «вузли». Йдеться про три кризи західної цивілізації. Перша пов’язана з Першою світовою війною, друга — з диктатурами комунізму та фашизму, третя — з «холодною війною», що завершилася, як відомо, розпадом «соцтабору» і колапсом Совєтського Союзу.

Отже, криза перша, що її породила війна. Та не з війни розпочинає свою розповідь автор, а з… петроградського ранку 6 листопада 1917-го. За твердженням Поповича, саме з приховування і свідомої фальсифікації про «десять днів, які потрясли світ», розпочинається історія російського комуністичного тоталітаризму. Відсутність реального штурму Зимового палацу, який потім навздогін інсценували, зафільмували і розтиражували, — це, напевно, найвиразніший символ фальсифікації. «Головне, — підкреслює Попович, — у тих процесах, які пізніше назвали Великою Жовтневою соціалістичною революцією, можна підсумувати одним словом: розвал… Жовтневий переворот був авантюрою, здійснити яку могли лише розумні і вольові гравці».

За словами Анни Ахматової, не календарним, а справжнім початком ХХ століття був 1914 рік, інфернальна війна, що несла в собі нові і нові катастрофи. Найвизначнішою з них став більшовицький Жовтень. Саме він поклав початок біполярному світові, як його назвуть пізніше. На думку Поповича, «єдиною супернаціональною державою, яка пережила катаклізми війни, стала комуністична Росія. Вона зуміла знайти цінності, які радикально замінили спорохнявілі ідеали «Бога, царя и отечества». Комунізм, таким чином, виявився єдиною життєздатною альтернативою національно-патріотичному розв’язанню».

Визнавши це, у другому розділі автор переходить до другої кризи західної цивілізації, розпочинаючи розмову з «диктатури пролетаріату» в Росії. Вже не один раз за ці посткомуністичні роки ми від прибічників комунізму (зокрема, від проводирів КПУ) чули байки про те, що це Сталін «зіпсував» хорошу і світлу ідею, перекрутив і спаплюжив ленінську спадщину. Для Поповича в цілому немає сумніву у фальші такої історико-політичної сiмплістики.

Разом із тим, показуючи еволюцію ленінського режиму (розгін Установчих зборів, заборона вільної преси, дедалі більша акцентація на методах насильства, заборона фракцій, а відтак інакомислення, в самій партії тощо), автор підкреслює, що до кінця днів Ленін залишався вождем, а не диктатором. Саме сприйняття його як харизматичного лідера і навіть месії спричинилося до того, що Леніна не поховали в землі, а залишили серед живих, у всесвітньо відомому мавзолеї у Москві на Красній площі. Його мозок правовірні-матеріалісти, наївні, по-варварському залишили законсервованим у спеціальному науковому закладі, щоб вивчати анатомічні особливості марксистської геніальності.

Іронізуючи над цим, Попович аналізує тяглість і розбіжності між ленінізмом і сталінізмом, а також торкається надзвичайно важливого аспекту, а саме: як СРСР перетворювався на нову імперію. З цієї точки зору, його міжвоєнна і воєнна історія виглядає як історія боротьби Росії за повернення до «клубу великих держав». Боротьби досить успішної: «Якщо не зважати на втрати мільйонів людей, «святої сірої скотинки», то на відміну від Першої світової війни друга закінчилася для Росії щасливо: вона була вирішальним чинником у світовій війні, виграла війну, а після неї стала грізною великою державою, що на всіх континентах навіювала кому страх, а кому надію. Ностальгія за епохою генералісімуса Сталіна і за величчю тієї держави ще довго буде відчутною на просторах колишньої імперії».

Разом із тим відомо, що за Сталіна Союз втратив енергію «світової пролетарської революції», що зрештою поступово призведе до втрати світової функції, до того, що червона фарба поступово почне лущитись і зникати з глобуса. Власне, історія явища відбита у третьому розділі книжки, який називається «Третя криза західної цивілізації — «холодна війна». Парадоксальний військово-політичний союз між комуністичним тоталітаризмом і західною демократією, що прийшов на зміну змові Гітлера і Сталіна у передвоєнний час, був єдиним, як вважає Попович, засобом розгромити західноєвропейський тоталітаризм. І причина проста: для досягнення мети воєнних сил Заходу — навіть за умови залучення потужностей США — не вистачало.

Одначе ургентна антигітлерівська коаліція не могла бути тривалою. Тому третій розділ Попович починає підрозділом «Радянський тоталітаризм — головний ворог демократії». Пропорційно третій розділ такий самий за обсягом, як і другий, але тут сконцентровано погляд на події вкрай важливі, включно з горбачовською «перебудовою».

Не ідеалізуючи ні совєтський тоталітаризм, ні західні демократії, Попович переконаний у тому, що воєнна перемога США над комунізмом була б такою ж згубною для цивілізації, як і перемога комуністичного тоталітаризму — «вона породила б не тільки «ядерну зиму», але й нечуване поправіння й озлоблення Заходу, що звело б нанівець перемоги демократії».

Пізній сталінізм, хрущовські експерименти, брежнєвський «стабілізець», андроповсько-черненківська темна зона і нарешті косметичні спроби Горбачова нанести на казармений соціалізм макіяж «людяності» — все це завершилося розпадом держави, що здавалася вічною навіть західним експертам. Попович, аналізуючи та інтерпретуючи згадані «этапы большого пути» включно з ГКЧП, раптом апелює до Сталіна: «О великий зодчий могутньої радянської держави з її дружбою народів та соціалістичним реалізмом! Спасибі тобі, великий Сталіне, за той страх, яким напоїв ти своїх підданих так, що і через півстоліття вони пам’ятали його, чули його голоси звідтіля, ніби той апокаліпсис був учора і ніхто не наважувався взяти сокиру… Паралізував ГКЧП і осіб, що його активно підтримували, той самий страх, який не дав 1957 року «антипартійній групі» скинути Хрущова; страх перед маревом 37-го року. І Росія зробила врешті той вирішальний крок до демократії, який від неї чекало людство».

А тепер запитання напередодні колишнього «червоного дня» календаря, себто 7 листопада: і що варто було класти стільки мільйонів людських життів, щоб Так завершити 74-річну «червону смугу» історії, грандіозний соціальний експеримент, розпочатий у 1917 році? Закінчити тремтячими руками Янаєва на фатальній прес-конференції гекачепістів і поступовим усвідомленням істини, що колишнім совєтським громадянам потрібно суспільство ринкових відносин, парламентської демократії і національних держав. І ще одне запитання, яке виникає після прочитання книжки Поповича. Банальне, але, на жаль, ще актуальне не лише в Україні: чого варті ті люди, які замовчують те, чим насправді була та історична «червона смуга», а ще й кличуть побачити в ній маркантні риси?

Все, про що я написав вище, присутнє в книжці, але «комуністична» лінія, це — лише одна з ліній opus magnum Поповича. З-поміж них однією з найцікавіших для мене особисто є спроба дослідити трансформацію суспільства у різних країнах напередодні Першої світової війни, віднайти корені того, що призвело до неї. Автор розмірковує над проблемами банкрутства національної ідеї, над проблемами національної (в політичному сенсі) солідарності. Перед війною цю проблему загострювали прагнення великих держав розширити сферу владного контролю на нові й нові території або хоча б зберегти контроль над старими територіями. Прагнення перекласти національні проблеми на мову інституцій і владних відносин надзвичайно посилило ризик збройних міждержавних конфліктів, а засобів регулювання цих конфліктів людство не виробило: «Кризу європейського суспільства зумовив не сам по собі принцип самовизначення націй, а відсутність механізмів погодження егоїстичних національних інтересів».

Розуміння цього дозволяє Поповичу бачити у «червоному» ХХ столітті інші фарби або відтінки, наприклад червоно-коричневі. Недаремно у книзі належну увагу надано політичним конотаціям Гітлера і Сталіна, «романсуванню» Німеччини і СССР у 1939—1941 роках: «Це був політичний, військовий і економічний союз двох тоталітарних держав, супроводжуваний відмовою Сталіна від ідеології антифашизму. Нейтралітет Росії дозволив Гітлеру піти на ризик світової війни. Підписання Пакту з Гітлером поставило СРСР у стан агресора і союзника ініціаторів європейської війни, що створило небезпечну для нього ситуацію, вкрай вигідну правим антикомуністичним силам».

Одначе врешті-решт СССР став головною силою збройного опору нацистсько-тоталітарного блоку. Та для Поповича замало констатації. Він докладно аналізує той політичний поворот, що його здійснив Сталін із 1943 року з поверненням погонів і слова «офіцер», із розпуском Комінтерну і відновленням патріархії Російської православної церкви. Ідеологічно СССР став перетворюватися на Росію, що завершилося знаменитим сталінським тостом у 1945 році «за великий русский народ» і відповідними акцентами у політиці.

І тут, напевно, час сказати про те, що у книзі постійно присутня українська тема і жовто-блакитні кольори. Говорячи про добу боротьби за незалежність України, Попович не уникає розмови про те, чи можна було сумістити «червону і жовто-блакитну сили», стверджуючи, що обидві сили нерідко видавалися народній масі сумісними, бо їх гасла знаходилися в різних площинах. Можна було бути водночас і за гасло незалежної України, і за заклики «землю — крестьянам, война войне, мир хижинам, война дворцам».

Та відомо, що гармонійного поєднання соціального і національного питання не вийшло, як відомо і те, що Совєтська Україна стала червоною тінню Української Народної Республіки. Не слід ідеалізувати ні одне, ні інше утворення, а варто на їх прикладах ще і ще раз замислитися, чому «червоні» ідеї знаходили своїх прибічників в Україні, що тут підштовхувало і стимулювало радикалізм, який обернувся і страшним голодом, і нищенням інтелектуалів, і багатьма іншими речами.

І це питання не лише до України. Чому комунізм виявився таким привабливим на просторі від Сибіру до В’єтнаму, від Латинської Америки до Китаю? Попович переконаний, що західна демократія мала рацію в протистоянні з комунізмом і перемогла. Та було б неприпустимою вузьколобістю звинуватити в усьому якусь «банду міжнародних терористів» — червону зграю ворогів стабільності. Було б наївно сподіватися, що «відтепер людство спокійно повернеться в свої офіси та біржі, паби та нічні клуби — хто куди може. Проблеми лишилися, і червоний стяг не раз іще підніматиме людей на різних континентах».

Ну, що ж, дякуємо, Мирославе Володимировичу, за «світлу» (чи то пак за «червону») перспективу. І за вашу працю. Та перед тим, як сказати ще кілька загальних позитивних слів про неї, скажу про її недоліки. Щоправда, і без мене знайдуться охочі їх відшукати, але…

Як відомо, недоліки часто є продовженням позитивних якостей. Я назвав працю Поповича opus magnum, тобто великою працею, зовсім не для того, щоб полестити авторові. Це так і є, і визначається значною мірою колосальною ерудицією автора, знанням матеріалу, джерел і... вмінням мислити.

Разом із тим відчувається, що книжка писалася як спроба широкого, навіть глобального монологу, рефлексії автора на те, що закодоване у його свідомості як ХХ століття. З одного боку, це плюс, а з іншого — мінус, оскільки апріорно така метода породжує скоромовку. У різних частинах книжки можна, наприклад, знайти параграфи «Справа Дрейфуса», «Євреї», «Ліберальний поворот», Горький і Сталін», «Постмодерн: метафізика і політика» тощо. Не знаю, можливо, я помиляюсь, але без багатьох таких дрібних параграфів можна легко обійтися.

Читаючи книжку, не можеш позбутися враження, що її автор часом аж занадто віддає данину своїм симпатіям і антипатіям. Ось, наприклад, яким постає під пером Мирослава Поповича Симон Петлюра: «В психічному складі Симона Петлюри спостерігається певне зміщення в бік егоцентризму, особливо в бік потреби у владі над людьми і подіями. Чи, може, він був травмований несподіваною владою та історичною місією».

Не зовсім зрозумілі акценти в тій частині книжки, де йдеться про акції УПА проти поляків на Волині у 1943 році. Попович схильний фактично бачити провину лише української сторони, хоча відкриті нещодавно документи переконливо доводять, що це не так.

Якісь уточнення слід було б внести і в ті частини книжки, де йдеться про поведінку і лінію партійно-державного керівництва України в ті або інші періоди «червоної» доби тощо. Але це все ніяк не девальвує того, що ми отримали разом із цією важливою працею, автор якої (також) людина і має право на суб’єктивізм.

І останнє. Як відомо, Україна після 1991 року не розлучилася з тим, що німці позначають як unbewaeltigte Verhangenheit, себто неподолане минуле. «Червоні» плями не зникли з карти України. Не сталося бодай риторично-символічного прощання з комунізмом, не говорячи вже про рішучий розрив із ним. Тут не місце докладно аналізувати, чому цього не трапилося. Значно важливіше те, що посткомуністична номенклатура в цій ділянці почала діяти за безсмертним принципом «Щоб оволодіти рухом, треба його очолити».

Саме тому на чолі кількох проектів по вивченню тоталітарного минулого опинилися люди, які без особливих моральних і матеріальних втрат «в’їхали» із залежної у начебто незалежну Україну. Щобільше, писати історію злочинів було довірено тим, хто ще вчора сам — бодай частково — належав до репресивно-каральних структур або (оскільки совєтські органи мали клановий характер) був прямим нащадком цих осіб.

Вже перші видання в рамках проектів по дослідженню доби червоного тоталітаризму підтвердили правильність такого висновку. Так, у передмові до одного з таких видань можна було прочитати: «Перед читачами пройдуть долі академіків Михайла Грушевського, Федора Шміта, Матвія Яворського, Агатангела Кримського, відомих дослідників рідного краю Стефана Таранушенка, Олександра Янати, Михайла Рудинського, Володимира Щепотьєва, Юхима Сицинського та багатьох інших. Їх вина полягала лише в тому, що вони щиро повірили у національне відродження України, поклавши на його алтар свій розум, талант, а часто і саме життя. Звинувачені в антирадянській контрреволюційній діяльності, вони випили до кінця чашу сталінського правосуддя».

По-перше, у згаданих діячів було різне уявлення про «національне відродження України», а по-друге, звернімо увагу на ключові слова про «сталінське правосуддя». Вони перекочували з «перебудовних» часів і активно почали використовуватися для створення «чорно-білої» картини совєтського тоталітаризму. Мовляв, на «світлому» шляху були «чорні» відтинки, за які несе відповідальність не система, а Сталін. Для адептів такого підходу, зрозуміло співвідношення «світлих» і «чорних» моментів в історії Совєтської України було на користь першого, а жертви і кати (які — траплялося! — із плином часу переходили у розряд жертв) свідомо змішувалися.

Водночас ще з «перебудовних» часів була помітна й інша тенденція: виводити всю совєтську історію лише, як висловлювався Солженіцин, з «Єдиного правильного вчення», себто з того, що називалося свого часу «марксизмом-ленінізмом». За цього лінеарно «чорного» підходу жодної «світлої» совєтської сторінки історії взагалі не існувало. Як і група «чорно-білого» підходу до історії тоталітаризму, прибічники згаданого радикально «чорного» підходу також повинні були дати відповідь на запитання «Хто винен?». У першому випадку це був лише Сталін, а у другому — основними винуватцями стали євреї. Обидва підходи ніколи в Україні не були серйозно продискутовані, а ганебна юдофобія не була засуджена.

Нарешті, ніколи ще при дослідженні причини живучости совєтської спадщини в Україні не було серйозно обговорено питання про те, наскільки тоталітаризм був закоріненим не в якійсь іншій, а саме в українській традиції. У зв’язку з цим пригадую, як після скандалу з сином Віктора Ющенка і прес-конференції самого президента, на якій він образив журналіста і дозволив собі публічно неможливі для лідера держави вислови, котрийсь із телеканалів провів опитування. Чи повинен Ющенко вибачитися? — таким було запитання. Більшість опитуваних категорично відкинули таку потребу. Особливі коментарі зайві. Це очевидний знак того, що наше unbewaeltigte Verhangenheit таки залишається неподоланим.

Вихід книги Мирослава Поповича може стати тим кульмінаційним моментом у подоланні згаданого минулого, межею, коли в Україні нарешті може розпочатися прощання з комунізмом та його постсовєтськими атавізмами. Це дослідження заслуговує на широку і гостру публічну розмову. І не треба боятися в чомусь не погоджуватися з автором. Для нього — повірте, бо я його давно знаю — це абсолютно не страшно, а для суспільства, інтелектуальної частини помаранчевої влади, всіх, хто не байдужий до минулого України, а відтак і до її майбутнього, така полеміка буде лише корисною.