КАЗКИ ДЛЯ ДОРОСЛИХ

Про Кохання

…Жив-був один чоловік. Якось дивно жив — сам не знав як. Начебто і намагався, як усі жити, та виходило інакше. Щось виходило в нього, щось — ні. Коли про інших думав, все ладилося, коли про себе — все розвалювалося. Проте був він трохи поетом і любив одну маленьку принцесу. Сильно любив, як нікого на світі. Тільки квітів їй не дарував (А це трапляється з поетами, вони готові подарувати весь Всесвіт, а про квіти забувають). Хіба що вірші й казки для неї писав, і, немов дитина, радів, коли бачив її.

* * *

…А потім взяв й перестав писати казки та вірші. Незрозуміло чому. Дотепер ніхто не знає, що сталося...

Про те, як Він повернувся, тому що Земля кругла

Жили-були Він і Вона. Вік щасливими були, а потім цей вік скінчився. Пішло щастя від них, а куди — невідомо. І стало їм сумно. І каже Вона Йому: «Їдь за тридев’ять земель, знайди щастя колишнє». І подумав Він, що не повернеться ніколи, оскільки ще ніхто і ніколи з-за тридев’яти земель не повертався. Тому що проста і зрозуміла була дорога туди, та ось чи була назад, ніхто не знав. А що думала Вона — тільки Їй і знати...

Однак що поробиш, сів Він на коня й поскакав. Скаче собі, скаче, навколо роззирається, з людьми розмовляє, а сам про Неї думає і щастя надивляє. Тільки немає його ніде. У кого не запитає, від усіх пішло, а в декого і зовсім не було. І де ці тридев’ять земель, теж ніхто сказати не може.

Скільки часу минуло так — невідомо. Вона вже й чекати перестала. Може, гадала, що Він знайшов щастя і повертатися не хоче. А може, й не так гадала — тільки Їй і знати.

Однак трапилася якось Йому на шляху гора велика-превелика. А на цій горі стояв стовп високий-превисокий. А на самій вершині стовпа цього маленькими-премаленькими буквами було написано щось, а що — ніхто прочитати не міг. Чи тому, що високо було. Чи тому, що читати не вміли. Чи то з якоїсь іншої причини.

І вирішив Він із цим написом розібратися. Довго піднімався на стовп, може, день-два, а може, й тиждень, але все-таки піднявся. І на самісінькій вершині слова такі побачив: «Роззирнися навколо, дурню». Роззирнувся Він і побачив світ навколо. І побачив те, що всередині світу й зовні. Те, що здається і що є насправді. Те, що потрібно і що зайве. І стало Йому радісно. І зрозумів Він, що «щастя колишнє» — це горе, оскільки «колишнє». А справжнє щастя завжди поруч.

Чи довго, чи недовго Він ходив, а все ж до Неї повернувся. Не відразу Вона Його впізнала, спочатку злякалася навіть. А як упізнала, так теж одразу все зрозуміла. А може, і не зрозуміла — тільки Їй і знати.

* * *

Кажуть, живуть Вони тепер щасливо і колишнього щастя не шукають, а тим, що є тепер, насолоджуються. А що не разом Вони, то це не страшно — це зі всіма так буває...

Про Мужика, який напружував простір, а напружився сам

Жив собі Мужик. І так жив, і сяк — горя не знав. То одне робив, то інше. Одне виходило, інше — ні, але не було йому погано. А що добре не було, так це не страшно. Це з усіма так.

Тільки якось сів Мужик під дерево покурити (а коли чоловіки курять, до них різні думки в голову приходять, дуже різні, і спитати з них нікому).

І прийшла йому в голову думка, ніби він — це не він, а все інше. А в цьому іншому, начебто, і він теж.

Неспокійно стало Мужику від такої думки, але не став думати далі — пішов усе змінювати.

День йде Мужик — усе навколо змінює, другий іде — усе змінює. А на третій день вирішив подивитися, що він там поміняв.

Подивився — нічого не побачив — начебто і не змінював зовсім. Око примружив, відійшов, подивився — знову нічого не побачив. Розлютився, вилаявся, на траву сплюнув, кулаком у долоню тріснув — а ніяких перемін не видно.

І стало Мужику страшно. І так страшно, що аж дух перехопило. Дістав Мужик із кишені викрутку й очі собі виколупав. Оскільки думав, що сліпий зовсім не бачить, як це все НАВКОЛО змінилося.

А це все НАВКОЛО-ІНШЕ вібрувало собі від радості, розпадаючись і з’єднуючись знову, змінювалося само собою, безпочаткове і нескінченне.

* * *

Кажуть, що опісля бачили Мужика, який руками намацував переміни. Бачили ті, хто сам хотів змінити все це НАВКОЛО-ІНШЕ. Однак я їм не вірю. Дуже вже багато часу минуло відтоді.