«Казка» під південним небом

Найкраще про Олега Зубкова могли б розповісти його вихованці. Та оскільки люди ще не досягли у своєму розвитку рівня розуміння мови звірів і птахів, історії мешканців Ялтинського зоопарку «Казка» доводиться наводити не від першої особи.

Макак Джон був гірким п’яницею. Таким його зробили люди. Можна тільки здогадуватися, які інстинкти і комплекси керували відвідувачами ялтинського ресторану і від чого вони отримували задоволення, підносячи горілку Джонові та прикурюючи йому сигарету, але для мавпи дружба з людьми закінчилася дуже трагічно. Коли Олег за пристойну суму викупив Джона в господарки ресторану, макак і дня не міг прожити без спиртного. Він відмовлявся від їжі, шпурляв яблуками в людей, страшно кричав — хіба що не матом, — вимагаючи випивки. Лікування було щадне. Спочатку Джона перевели з горілки на массандрівський мускат, поступово зменшуючи дозу, потім він став зрідка задовольнятися пляшкою пива. Збувшись людського способу життя, Джон зустрічав відвідувачів зоопарку майже біля його входу, демонструючи на власному прикладі, якими різними бувають люди і звірі...

Верблюда Гошу підібрали на ялтинському пляжі. Заїжджий цирк просто покинув старого та хворого артиста напризволяще. Якби Корній Чуковський писав свого Айболитя сьогодні, мабуть, господар «Казки» теж міг стати його прототипом. У зоопарку знайшли притулок і лікування два грифи й орлан із перебитими крильми. Сюди несуть конфіскованих у пляжних фотографів виснажених сонцем і голодом звірів та птахів. Тільки в цей сезон благополучно завершили свою модельну кар’єру шиншила, крокодил, макака й сова...

Є й інша історія. Не менш повчальна для людини. Кілька років тому вона приголомшила весь світ — в Одесі трагічно загинула дресирувальниця тигрів. Але мало хто знає, що в цієї історії є продовження. За всіма правилами, тигра-людожера мали приспати. Проте Олег, жодної секунди не вагаючись і не думаючи про можливу небезпеку, зателефонував у цирк і попросив не вбивати тигра, а віддати його в зоопарк — тварина не винна, така її природа. Не можна намагатися олюднювати хижаків і вимагати від них неможливого. Шерхан живий і досі. І навіть вдало «одружився», у нього є двійко малят, але вже в іншому зоопарку ...

«Першу свою хатину я побудував у десятирічному віці ...»

Успішну історію самого Олега Зубкова вже писано-переписано, і вона цілком лягає у схему «американськоїРмрії». Молодий підприємець, колишній військовий, так любив тварин, що викупив зубожілий зоокуточок, вклав у нього всі свої заощадження, внаслідок чого сім’я вісім років жила у вагончику, і разом із дружиною Оксаною власними зусиллями створив справжнє диво. Перший у СНД приватний зоопарк став перлиною Криму, його новою візитною карткою. Сам підприємець — заможною людиною, депутатом місцевого парламенту, улюбленцем мільйонів дітей, другом сімей президентів, прем’єрів, олігархів. І все це правда. Але газетно-телевізійна історія ніколи не починалася з дитинства Олега. А воно було дуже схожим на життя його багатьох плеканців.

«Я ніколи цього раніше не розповідав. Я виріс у неблагополучній сім’ї. Ріс без батька. Мене виховувала не так мама, як сусіди і школа. Я часто залишався без догляду і міг цілими днями блукати лісом. Ріс у бідності, в нужді й не соромлюся цього. Оскільки сьогодні вважаю, що це було запорукою мого міцного здоро­в’я, — харчувався інколи самими яблуками й картоплею, у мене не було цукерок чи ковбаси.

Інколи ходив до сусідів дивитися телевізор — не мав його до 16 років, — і для мене це було великою подією, я аналізував кожен фільм, який мені щастило подивитися. Зате в мене було багато часу, щоб подумати. Як облаштований світ, звідки в ньому кривда, що з чого з’являється у природі? Я спостерігав за життям тварин, птахів, вів облік гнізд в окрузі, мені дуже подобалося шукати сліди тварин, вивчати, як влаштовані гнізда, нори й барлоги...

Потім я багато подорожував. Мама вийшла заміж, і ми колесили Союзом у пошуках кращого життя. Звичайно, його ми не знайшли, навпаки — розпродали навіть те скромне майно, яке було, кинули господарство й сад. Із четвертого по восьмий клас я змінив вісім шкіл. Два роки взагалі не вчився — хвороби, переїзди чи просто сидів із молодшим братом удома.

Матір двічі позбавляли материнських прав, за різних обставин. Я ніколи нікому про це не казав. Я багато натерпівся. Знаю, що таке голод. Бачив щоденні скандали. Але тепер я розумію, що тоді загартувався мій характер, з’явився цінний досвід. Звідти я виніс свої переконання про соціальну справедливість і необхідність багато працювати. Вже десятирічному віці я побудував свою першу хатину, став розводити кроликів, курей, свиней. Попри переїзди, завжди повертався до цього старенького будинку під рубероїдним дахом у Курській області. Напевно, там у мене виявилися перші підприємницькі здібності. Я ще дитиною розумів: щоб одержати гроші й щось на них купити, треба виростити птицю чи свиней, а щоб їх годувати, треба збирати траву, падалишні яблука тощо. Мені допомагали люди — ділилися продуктами, проводили світло в мою хатину. І я навіки їм усім вдячний.

Усе доросле життя Олега Зубкова схоже на своєрідну криву. Злет, потім... ні, не падіння, а пауза і знову — вперед і нагору. Пауза — це момент свідомого ухвалення рішення. Попри часті переїзди, Олег добре навчався й отримав завидну для багатьох радян­ських юнаків освіту — два морських училища. Керченське закінчив із відзнакою і легко вступив до Київського вищого військово-політичного. Олегу віщували хорошу кар’єру, та він прийняв інше рішення.

«Я вже був кандидатом у члени КПРС, навчався на третьому курсі. І ось у річницю 70-річчя Радянської влади святкували чийсь день народження. І мій тесть, проголошуючи тост, сказав про помилку 1917-го року. Я був ошелешений і дуже потім мучився. Я, майбутній політпрацівник, підтримуючи ідеї КПРС, втілюючи в життя рішення партії та її з’їздів, — як я міг там промовчати?! Але це був початок перелому в моєму житті. Я дуже багато думав, читав, аналізував: про піднесення тринадцятого року, про те, яка була інтелігенція, культура. Ми могли уникнути колективізації, репресій, знищення храмів. А відтоді живемо в постійних переворотах, експериментах, реформах, вичерпався якийсь потенціал у народі. Я зрозумів, що є дві правди — одна в народі, інша в Кремлі. І за два тижні до закінчення училища написав рапорт, одержав вільний диплом і цивільний фах.

Я не зміг іти на військову службу. Бачив на військових кораблях, як політпрацівники змушені були брехати, говорити те, з чим не згодні. Я зробив свій вибір свідомо і болісно. Чотири роки я готувався стати офіцером ВМФ! Плакав, коли мої друзі отримували кортики, а я був позбавлений цієї честі. Та це був осмислений і, як з’ясувалося, правильний вибір. Через рік стався путч, і всі політпрацівники посипалися з флотів, були поставлені на безперспективні стройові посади».

«Не виключено, що після рішення суду не на нашу користь тварини будуть фізично знищені шляхом відстрілу, як це було в кримській Грушевій галявині, коли чотирьох ведмедів із зоопарку просто розстріляли впритул», — у розпачі казав тоді Зубков журналістам. Напередодні засідання суду до зоопарку приїхав кримський спікер Борис Дейч. Не один — із кавалькадою у двадцять машин з усілякими чиновниками і правоохоронцями. За парламентськими чутками, відвідати зоопарк спікера вмовили співробітниці прес-служби. «Борис Давидович назвав зоопарк справжнім будинком для тварин. І обіцянки допомогти дотримав. Провели дослідження ґрунтів, землі визнали непридатними для використання в сільському господарстві. ВР Криму присвоїла нам статус зоопарку, колекція тварин заповідана та визнана цінною» — розповідає Олег Зубков.

Багато хто потім обвинувачував Олега у невдячності. Тому що через кілька місяців розпочалася президентська кампанія, потім — помаранчева революція. О. Зубков ввійшов до штабу кандидата В.Ющенка в Ялті й опинився по різні боки барикад із Б.Дейчем, котрий входить у керівництво Партії регіонів. «Нічого особистого. Я дуже шаную Бориса Давидовича, але я не страус, щоб ховати голову в пісок і не робити свій вибір за серцем і совістю. Я реформатор, мені прикро, що в країні все йшло в зворотний бік, я не розумію, коли за безцінь приватизуються кури, які несуть золоті яйця — та сама «Криворіжсталь». Я не бігаю по партіях залежно від того, що хтось мені чимось допоміг або узгодив. Шукаю точку докладання сил там, де є надія на те, що життя людей зміниться на краще. І коли я закрив зоопарк на знак протесту проти нечесних виборів, це змусило багатьох людей задуматися».

Він прийшов на мітинг із левеням із помаранчевою стрічкою на шиї та заявив, що разом із звірами буде до кінця обстоювати свої права. Слід сказати, що це був уже другий досвід мобілізації тварин на боротьбу за справедливість. Багато років тому податкова інспекція, перелічивши скинуті павичами пір’їни, виставила Зубкову два штрафи розміром у місячний бюджет зоопарку. Олег зодягнувся у святковий костюм, узяв фотографії і п’ять годин намагався переконати інспекторів, яку добру справу робить. Та до начальника його навіть не допустили. Вдруге він прийшов не сам, а із шістьма мавпами і табличкою «Геть озвірілу податкову адміністрацію!», підписану вже відомим вам Джоном. І всі двері податкової інспекції відчинилися!

А от після помаранчевої революції двері до влади для Олега не відчинилися. Керувати Ялтою «любі друзі» поставили людину, яка мала проблеми з законом і змінила навіть прізвище після відсидки.

«Це великий біль, політики не використали величезний кредит довіри на благо народу. Я був лідером «Нашої України» в Ялті, організовував мітинги, акції, не спав днями й ночами, я плакав за ту перемогу. І якби ситуація сьогодні повторилася — не роздумуючи, вчинив би так само. Я хотів порядку з землею на Південному березі, хотів, щоб бандити не були при владі. Та коли настав час працювати — до влади були поставлені некомпетентні люди, які все, що було завойовано, згорнули до нуля. Це позначилося і на результатах парламентських виборів. Розкрадання триває, корумповані чиновники, як і раніше, при владі й безкарні. А я — борець, тому на парламентські вибори в Криму я пішов від блоку Юлії Тимошенко. Та я — й творець. Я готовий ходити на війну раз на п’ять років, аби у країні був порядок, аби до влади не рвалися люди з кримінальним минулим (ви ж розумієте, що люди з кримінальними судимостями — це не Ленін у Шушенському), аби суспільство розвивалося в кращий бік. Та між виборами я повинний мати можливість працювати й бачити результат. А інакше — навіщо боротися? Я все-таки більше директор зоопарку, ніж політик, але в мене велика потреба бути корисним людям не тільки через тварин. Я пройшов важкий шлях і можу особистим прикладом довести, що багато чого залежить від нас самих».

«Таких жінок потрібно клонувати»

Зоопарк, за словами Олега, стоїть на трьох китах: він сам, дружина Оксана і Наталя Олександрівна — ялтинська сусідка, яка стала членом сім’ї. Кожний із них тягне на собі роботу кількох спеціалістів. Наталя Олександрівна — заступник із «зоологічної частини», на ній усі раціони харчування мешканців зоопарку. Оксана, медсестра за освітою, курирує ветеринарні питання і контролює фінанси. Статус дружини господаря не заважає їй і просто стояти біля каси, пропускаючи відвідувачів. Саме через цю причину ми не змогли поговорити — потік артеківців, здається, був нескінченним. Оксана також няньчить новонароджених — у буквальному розумінні, тому що багато дитинчат після народження живуть у будинку. Щоправда, дому в Зубкових у зоопарку все ще немає. Знаменитий вагончик, звичайно, вже відійшов в історію, тепер сім’я живе в адміністративному корпусі. Є дуже пристойна квартира в Ялті — але Оксана навідріз відмовилася жити там із дітьми і приїжджати в зоопарк «на роботу».

Діти Зубкових не просто живуть у зоопарку. Пам’ятаючи Святослава ще маленьким, я нізащо не здогадалася б нині, що це син заможного підприємця. Босоногий, із голим засмаглим торсом, у робочих штанях, він мив зі шлангу павільйон. Швидше, слов’янський Мауглі, ніж представник «золотої молоді». Святослав готується вступати до військового училища. Олег каже, що рішення син прийняв сам, але під емоційним впливом серіалу «Кадети». Втім, не виключено, що якось проявилася нереалізована юнацька мрія самого Олега, а тому він радіє вибору Святослава: «Військова справа для молодого чоловіка — це честь, гідність, прекрасна школа».

Зубков не готує із синів наступників своєї справи спеціально — просто намагається зацікавити їх власним успішним прикладом : «Я довів, що, взявшись за справу як слід, одна людина, без знайомств і зв’язків, без початкового капіталу й хабарів — а це моя принципова позиція — може побудувати диво. Тут немає самозамилування, тому що Ялтинський зоопарк стоїть в одному ряду з візитними картками Криму — Ластівчиним гніздом, Нікітським садом, палацами Південного берега. За всієї моєї поваги, все це — не досягнення радянського періоду або часів незалежності. Це досягнення ще батюшки-царя і тих багатих людей, які будували не тільки для себе. А ми сьогодні не можемо навіть утримувати ті парки, які нам дісталися в спадщину, вони експлуатуються для громадського показу, але не можуть вирощувати ту кількість квітів і дерев, яка була задумана ще їхніми творцями. Я маю на увазі Лівадійський, Воронцовський, Місхорський парки. Ми нещадно знищуємо їх забудовами, а самі не створили нічого подібного. І це буде найбільший докір нам від наших дітей».

Зубков, звичайно, таких закидів не заслужить. Він продовжує творити. Вникаючи в усе, що робить. Як колись придумував фасони модних светрів, так і нині сам проектує нові вольєри та нові будівлі. Як вам кафе зі скляною підлогою, де внизу — вольєр із тиграми?

Нові ідеї приносять і люди. З’явився хороший фахівець — отже, буде нова експозиція. А якщо спеціалісти з мешканців акваріума з Києва, отже, для них тут же будуватимуть житло. Цього року Зубков замахнувся на небачений в Україні — сафарі-парк, і теща вже керує підготовчими роботами на отриманих у Білогірському районі землях. Сімейна справа!

Та я особливо пораділа за Оксану. Зубков нарешті будує дім. З казки. Він буде з безліччю фігур звірів та птахів на даху, стіни вітальні — у барельєфах мешканців зоопарку, небачені вигадливі меблі в кабінеті директора. Так, перший поверх буде адміністративний. Адже все це будується в зоопарку. До міста вони вже не повернуться.