Камінний хрест ХХІ століття

Більш як сто років минуло відтоді, коли перші українці виїхали до Канади в пошуках роботи… То були мешканці села Небилів Рож­нятівського району Івано-Фран­ківсь­кої області Василь Ілиняк та Іван Пилипів. Згодом за ними подалися інші. Так було започатковано масову еміграцію до Канади. Потім була Аргентина, Австралія, США. І ось представники вже четвертої емі­грантської хвилі оселяються у США, Італії, Польщі, Німеччині, Росії...

Сьогодні ніхто не знає точної цифри, скільки українців виїхало з України. Лише в Італії, за неофіційними даними, близько 700 тисяч наших заробітчан. Більшість з них - нелегально. І в Україні до цього вже звикли. Влада може бути задоволена: заробітчани рятують економіку України. Погано лише дітям, які роками залишаються без батьків.

Богдан Пилипів - один з літ­редакторів та оформлювач двотомника першої антології творчості заробітчан-українців в Іта­лії «Світло на чужих стежках» та «Гавдеамус по-емігрантськи», виданого 2005 року. Нині він продовжує займатися улюбленою справою, мріє, що колись таки отримає пропозицію оформити якусь цікаву книжку від відомих видавців братів Капра­нових. Жи­ве Бог­дан у Рожнятові, на Івано-Фран­ківщині. А тим часом як людина діяльна, художник вирішив докластися до реалізації задуму вста­новити па­м’ятник українським заробітчанам. До того ж його син Андрій - майстер художнього кування. То чому не втілити проект у кова­ному металі? І сучасно, і виразно.

- Ідея належить Оксані Про­нюк та Ігорю Лазоришину. Окса­на у пошуках роботи виїхала до Італії, залишивши вдома двох малолітніх дітей, - розповідає пан Богдан, співавтор проекту пам’ят­ника.

У бойківському краю, звідки я родом, на закордонних заробітках кожен четвертий мешканець. Торкнулася проблема і мого рідного села Ілемня Рожнятівського району. Через масову еміграцію село, яке колись дало відсіч монголо-татарам, тепер мусить мири­тися з безперспективністю. Боля­че дивитись, як занепадають ще донедавна квітучі села, як діти ви­ростають без батьків. Якщо з Поль­щі, Чехії, Угорщини українці, хай не всі, повертаються додому, то ті, що опинилися по той бік Альп, наче безслідно розчиняються... Вже масово їдуть на за­робіт­ки до Італії жінки з далеких гірських сіл, які раніше вирощували городину, заготовляли сіно, займалися домашньою роботою та виховували дітей. А най­прикріше, що за кордон виїжджає молодь. Майже всі - на низькокваліфіковані роботи: жін­ки доглядають немічних, чоловіки працюють на будівницт­ві. А могли б в Україні навчати дітей, розвивати науку чи бізнес. Молода людина, яка емігрує за кордон, рано чи пізно вивчить мову і знайде собі роботу. А в рід­ній державі влада навіть не ставить за мету, щоб випускникам вишів дати можливість відпрацювати гроші, які були витра­чені державою на їхнє навчання...

Біда в тому, вважає Богдан, що в Україні багато крадуть. Прийшовши до влади, можна безкарно грабувати - народ усе стерпить. Заробітчани щороку переказують в Україну десятки мільярдів доларів, натомість держава проблемами емігрантів не перей­мається.

Ідею трудових міг­рантів встановити па­м’ятник заробітчанам, який би нагадував владі і су­спільст­ву про ганебне явище в історії нинішньої України - вимушене «виг­нання» на заробітки матерів, руйнування родини, - підтримав пасторальний координатор українців в Італії, голов­ний редактор часопису «До світла» отець Ва­силь Поточняк. Голов­ною ідеєю пам’ятника мала стати трагічна сцена прощання молодих батьків з малолітнім дитям.

В Україні автори задуму неодноразово зустрічалися із заробітчанами, членами їхніх родин, священиками. Обговорювали проект на зустрічах, організованих пасторально-місійним відділом УГКЦ. Ідею паломників-заробітчан першим благословив у квітні 2009 року єпископ, намісник Марійського духовного центру Тернопільсько-Зборівської єпархії Василій Семенюк. Після розгляду проекту богословською комісією УГКЦ його було подано на благословення владиці Йосифу Міляну, голові пасторально-місійного відділу УГКЦ. Владика Самбірсько-Дрого­биць­кої єпархії Ярослав Проріз також схвалив задум. Проте єдине його зауваження «перевернуло» вже, здавалося б, готовий проект. «Чо­му ви хочете ще більше посилити трагедію, показавши заробітчан у момент розлуки? - запитав він. - Чому б не показати момент повернення батьків, їхню радість від зустрічі з дитиною? Нехай вона спонукає родини до возз’єднання».

Як згадує Богдан Пилипів, від несподіванки йому навіть мову відібрало. Два роки обговорювали проект, і раптом таке... Проте у словах єпископа була логіка: радість зустрічі батьків з дитиною набагато переважає смуток розлуки. А головне - заохотить повернутися додому.

Тернопільсько-Зборівський єпарх Василь Семенюк посприяв, щоб на початку Хресної дороги у Зарваниці було визначено та освячено місце для майбутнього комплексу.

Як художника і громадянина України Богдана Пилипіва дуже турбує, що на його батьківщині люди не можуть заробити на життя. Адже досі не створено умов для малого бізнесу. Свого часу йому, колишньому держслужбовцеві, теж довелося скуш­тувати гіркого заробітчанського хліба за кордоном.

- Чомусь в Іспанії, Порту­га­лії, Італії підприємець може взяти кредит для започаткування бізнесу. В Україні ж це непосильно, а іноді й небезпечно, - вважає Богдан Пилипів. - Чи не тому українці дуже обережно ставляться до підприємництва? Наприк­лад, коли приїжджають до будь-якої країни, то запитують, де можна добре заробити? Беруться за найважчу роботу. Натомість китайці шукають можливість започаткувати власний бізнес. В Ук­раї­ні вони продають… українські вишивані рушники. Та хоч як би ки­тайці старалися, ці рушники завж­ди будуть лише «ширвжитком».

Отець Василь (Поточняк), виконавчий секретар пасторально-місійного відділу УГКЦ:

- Українська преса загалом негативно пише про українців, які, залишивши родини, подалися на заробітки до західних країн. Мовляв, у їхніх головах тільки гроші. Був час, коли і я так думав. Проте коли в 2000 році доля закинула мене до Італії і я почав зустрічатися з тамтешніми заробітчанами-українцями, мої погляди змінилися. В Італії - десятки колишніх лікарів, інженерів, учителів, які в Україні працювали за 700-800 гривень. Але в них підростали діти, їм потрібно було дати освіту. А за що? От вони й поїхали на заробітки. Ми мусимо донести правду про заробітчан, бо за кордон вони подалися з безвиході, аби допомогти своїм рідним.

- Як ви вважаєте, отче, чи достатня увага до цієї проблеми з боку держави?

- Не хочеться весь час нарікати на владу. Бо звикли, що хтось щось нам має дати. Тому й пасивні. А з іншого боку, маємо багато причин, щоб не бути активними. То рекетири, то високі податки, то відсутність попиту на продукцію тощо. На моє переконання, владі і всім нам потрібно задуматися, як використати потенціал людей, котрі виїхали на заробітки в інтересах держави.

- А що Україна?

- Українські мігранти щороку лише через банківську систему переправляють до України близько 4-6 мільярдів доларів. А є ж іще й інші шляхи. Це великі гроші. А держава як ставиться до цих людей? То лякає тим, що не платитиме пенсій, то подвійним оподаткуванням, то ще чимось. Стимулів для відкриття бізнесу в Україні практично немає.

- І останнє запитання. Як триває збір коштів для спорудження пам’ятника заробітчанам?

- Сподівалися, що все буде набагато швидше. Проте не варто прискорювати процес. Люди самі повинні дійти думки, що це їхня справа. Цим пам’ятником хочемо промовити до кожної людини і до влади: потрібно щось робити, аби люди мали роботу в Україні. А якщо вже виїхали - то щоб повернулися.