Ірен Стеффас: менше таємниць — більше усиновлень

З травня 2006 року в Україні розпочне роботу нещодавно створений при Міністерстві у справах сім’ї, молоді та спорту Державний департамент усиновлення і захисту прав дітей. «Ми плануємо нинішнього року подвоїти усиновлення в Україні, насамперед, національне», — заявив міністр Юрій Павленко.

Дай Боже, щоб ці чудові плани Україні нарешті вдалося втілити в життя. А поки познайомимося з досвідом інших, успішніших щодо вирішення цих питань, країн.

Можливість дізнатися про те, як відбувається процес усиновлення в Америці, що є найбільшим «імпортером» українських (і не тільки) дітей, з’явилася завдяки недавньому приїзду до Києва Ірен Стеффас, керівника Міжнародного комітету з питань усиновлення, члена Американської асоціації імміграційних юристів і Американської академії адвокатів з усиновлення, котра провела в Україні кілька семінарів і люб’язно погодилася відповісти на запитання «ДТ».

До речі, США — єдина держава — член ООН, яка підписала, але не ратифікувала міжнародну Конвенцію з прав дитини. Одна з головних причин — юридична неузгодженість: в Америці припускається довічне ув’язнення неповнолітніх без права дострокового помилування, що заборонено згаданою конвенцією. Проте для забезпечення тих прав, які діти мають у США, зокрема і під час процесу усиновлення, Україні, мабуть, доведеться пройти ще дуже довгий шлях.

— Пані Стеффас, якою є законодавчо закріплена процедура національного усиновлення дітей у США?

— Дитину можна всиновити у трьох випадках: якщо вона фізична сирота, якщо батьки добровільно відмовляються від своїх прав, а також у разі, коли батьків позбавляють їхніх прав через жорстоке поводження з дитиною або ж у зв’язку з іншими порушеннями.

— Після якого терміну таку дитину може забрати прийомна сім’я?

— Ці норми розрізняються в різних штатах і регулюються їхніми законами. Наприклад, у Флориді біологічна мати не може підписувати документи про відмову від батьківських прав до закінчення десятиденного терміну з моменту народження дитини. Зазвичай у разі, коли батьків позбавляють батьківських прав, залежно від ситуації та законів штату, дитина може потрапити в прийомну сім’ю відразу ж або через приватне агентство, яке займається влаштуванням дітей у сім’ї. Це може забрати від трьох місяців до року.

— Скільки американських дітей щорічно підлягають усиновленню?

— Я можу назвати лише приблизні цифри — це десь 170 тисяч дітей, батьків яких позбавляють прав.

— А як американські громадяни можуть усиновити дитину за кордоном?

— У процесі міжнародного усиновлення задіяні три законодавства. Насамперед це закон штату, де проживає сім’я. Наприклад, у штаті Нью-Йорк існує вимога щодо одержання спеціального сертифіката, навіть коли йдеться про міжнародне усиновлення. На рівні федерального законодавства також існує спеціальна форма — home study (в Україні — звіт про соціально-побутові умови. — А.К.).

Для всіх усиновлень — як внутрішніх, так і міжнародних — обов’язковою є перевірка відбитків пальців потенційних усиновителів у ФБР, а також перевірка їх за реєстром правопорушень.

І останнє — це законодавство країни, у якій, власне, і відбувається усиновлення. У нас кажуть, що кожній сім’ї у разі міжнародного усиновлення доводиться пройти п’ять етапів: законодавство штату, федеральне законодавство, законодавство країни, у якій всиновлюється дитина, трансформацію власних бажань і великий стрес.

— А чи можуть усиновити маленького американця громадяни іншої держави?

— Так. Трапляються ситуації, коли біологічна мати хоче, аби її дитина росла в іншій країні, наприклад у Швейцарії. Той факт, що Америка дуже багато усиновляє дітей по усьому світі, у свою чергу, припускає і її відкритість. Щоправда, таких випадків небагато. У моїй практиці був лише один: із кількох потенційних усиновителів біологічна мати вибрала іноземну родину.

Приблизно в 70% випадків національних усиновлень у США біологічні батьки самі вибирають майбутню сім’ю для своєї дитини. Я взагалі за «відкриті» усиновлення. Так само, як в Україні хочуть отримувати звіти про дітей після їхнього всиновлення за кордоном, біологічні мами в США мають право знати про те, як ростуть і розвиваються їхні діти.

— Як здійснюється перевірка сімей, що вже усиновили дитину?

— Я наведу свій приклад. У мене двоє дітей, із них одна дитина усиновлена. Вона народилася у середу перед Великоднем, а вже у п’ятницю ми її забрали у свою сім’ю. Потім були два візити працівників соціальних служб, а наприкінці серпня судом було винесено остаточне рішення про усиновлення. Після цього в більшості випадків внутрішніх усиновлень ніякого втручання суду або влади не відбувається, адже за законом ця дитина — наш син. Тож як такого контролю немає.

Але в Америці дійшли до того, що агентства з усиновлення повинні пропонувати батькам послуги соціального супроводу — як у разі національного, так і міжнародного усиновлення.

— Скільки дітей щороку американські громадяни всиновлюють за кордоном? І з чим це, на ваш погляд, пов’язано?

— Насамперед слід сказати, що на сьогоднішній день 20% американських сімей безплідні. З огляду на свій 22-річний досвід, можу сказати: коли зникають таємничість і секретність, які огортають процес усиновлення, кількість усиновлень починає зростати.

У мене є американська статистика за 2000 рік. Тоді відбулося 88 тисяч національних усиновлень і 16 тисяч міжнародних (у 2005 році — близько 22). З допомогою репродуктивних технологій було народжено 128 тисяч дітей.

Репортер газети «Бостон Глоб» Адам Постнер у своїй книжці Adoption Nation зазначає, що в США залишилося всього десять років на врегулювання процесу усиновлення. На думку автора, після закінчення цього терміну буде зовсім небагато сімей, які захочуть піти на всиновлення. Адже репродуктивні технології не стоять на місці і вартість їх неухильно знижуватиметься. Тому за цей час, вважає Постнер, потрібно врегулювати і філософію, і громадську думку — взагалі навести лад у сфері усиновлення.

— Чи зросла за останні п’ять років кількість міжнародних усиновлень?

— Торік американці усиновили понад сім тисяч дітей із Китаю, близько п’яти — із Росії, близько трьох із половиною — з Гватемали. З України, яка перебуває на п’ятому місці в цьому списку, було усиновлено понад 800 дітей.

Збільшення незначне і повільне. Насамперед це пояснюється тим, що деякі країни раніше забороняли міжнародне усиновлення. Нині світ стає більш відкритим. Хоча насправді в Україні, наприклад, у 2001 році американці всиновлювали більше.

— У яку суму в середньому американському усиновителю обходиться процедура усиновлення?

— У національному усиновленні США існує п’ять основних категорій оплачуваних послуг. Перша — медичні витрати, які можуть становити від 0 до 22 тисяч доларів. Це залежить від того, чи мала біологічна мати медстраховку чи вона одержувала допомогу від держави. Кесарів розтин збільшує статтю витрат на 10 тисяч доларів. Медичні витрати покривають також оплату послуг лікарні (госпіталізація), анестезіолога, неонатолога, педіатра, психолога і т. ін.

У деяких штатах, крім того, існує категорія прожиткових витрат — одноразова фінансова допомога біологічній матері. Наприклад, у штаті Флорида вона обмежується виплатою 3,5 тисячі доларів ще на стадії вагітності або ж протягом шести тижнів після пологів. Додаткові суми обумовлюються через суд. Якщо біологічна мати приходить в агентство з бажанням влаштувати в прийомну сім’ю свою дитину, котрій більше року, то про такого виду допомогу вже не йтиметься.

Третя категорія — це оплата послуг агентства з усиновлення. Важливо зазначити, що йдеться не про гроші, заплачені за дитину, а про оплату послуг, вартість яких може варіюватися від шести до 15 тисяч доларів.

Четверта категорія — це послуги, пов’язані із судом і судовим процесом — звичайно від тисячі до двох тисяч доларів.

П’ята категорія — юридичні послуги — від п’яти до семи тисяч доларів. Іноді потрібна допомога двох юристів — представників сім’ї усиновителів і біологічної матері дитини. Адвокати зобов’язані подати судді повний звіт про те, куди були витрачені кошти батьків. Усиновителі також подають у суд документ, у якому вказують усі свої витрати і повідомляють, що зробили це добровільно.

За федеральним законом, батьки, котрі всиновлюють дитину, одержують податковий кредит. Залежно від законів штату, вони також можуть одержати одноразову допомогу — від 800 (в Аризоні) до двох тисяч доларів. Деякі роботодавці також надають батькам допомогу. Це може бути близько двох-трьох тисяч доларів. Усе це стосується і міжнародного усиновлення.

— А скільки американець має витратити, всиновлюючи дитину в Україні або в якійсь іншій країні?

— Я не маю великого досвіду щодо українських усиновлень. Але процес міжнародного усиновлення звичайно передбачає такі етапи. Проведення соціального дослідження й складання home study — 1,5—3 тисячі доларів. Оплата подачі спеціальних документів (прохання на розгляд справи в Службу імміграції та громадянства при Департаменті внутрішньої безпеки США, включаючи перевірку ФБР) — 700—800 доларів. Підготовка усього досьє, включно з нотаріальними послугами — близько 3 тисяч доларів. Послуги агентства із супроводу в країні походження дитини (вартість у кожній країні різна). Більшість американських батьків кажуть, що в Україні витрачають на це від 15 до 30 тисяч доларів (ця сума включає загальну вартість, разом із витратами на переліт, проживання і т.і.) залежно від свого агентства і від того, скільки часу вони перебували в країні.

— Отже, національне усиновлення обходиться трохи дешевше. Чому тоді їдуть за кордон?

— Цінові рівні можуть бути й однакові. Перевага національних у тому, що можна без проблем дістати медичну інформацію про дитину і навіть поспілкуватися з її родичами. При міжнародному усиновленні це майже неможливо, воно більш закрите. У національних усиновленнях існують свої проблеми: згадані суми можуть бути виплачені потенційними батьками, але в окремих штатах існують терміни, протягом яких мати може змінити своє рішення і залишити дитину собі. До того ж дитина може загинути під час пологів. У міжнародному усиновленні картина доволі ясна: відомі приблизна сума, яку ви можете витратити, і час, скільки триватиме процес. Крім того, є впевненість у тому, що назад ви приїдете з дитиною.

— Яким чином, на ваш погляд, українське законодавство має захищати національних усиновителів, зважаючи при цьому і на той факт, що для багатьох українських дітей міжнародне усиновлення є єдиним шансом здобути право на нормальне життя?

— Для будь-якої країни пріоритетом є можливість дитини залишитися зі своїми біологічними батьками або принаймні до них повернутися. У разі, коли це неможливо, намагаються підібрати сім’ю усередині країни. І тільки якщо останній варіант теж виявляється нездійсненним, розглядається міжнародне усиновлення.

Я не дуже добре обізнана з українським законодавством. Але, наскільки мені відомо, на додаток до основного законодавства у цій сфері існувала ще ціла низка тимчасових процедур, які часто змінювалися. Цей вакуум необхідно заповнити. Напевно, головною проблемою в Україні було те, що цим процесом займалися відразу кілька міністерств. Нині при Міністерстві у справах сім’ї, молоді та спорту України формуватиметься новий департамент з питань усиновлення. І я щиро бажаю йому успіху. Я знаю, що це важка праця й існує безліч проблем.

— Чи доводилося вам зустрічатися із сім’ями, які усиновили дітей в Україні, і чи ділилися вони своїми враженнями?

— Так. Насамперед вони дуже щасливі і задоволені своїми дітьми. І хоча українські дитбудинки, за їхніми словами, не цілком забезпечені фінансово, керівництво ставиться до дітей з любов’ю і піклується про них. Звичайно, були і негативні моменти. Один із них — це те, що сім’я, починаючи процес усиновлення, розраховувала на одну суму (особливо знаючи, що в Україні усиновлення безкоштовне), але в процесі їй доводилося робити дедалі більше несподіваних витрат. Ми сподіваємося, що українська система всиновлення нарешті стане прозорою, і всі процедури, у тому числі і часові рамки, будуть зрозумілими.

Ще одним стресом для американських сімей є момент вибору дітей — коли їм дають величезні книги з анкетами, виділяють певний проміжок часу, протягом якого вони повинні самі (без якоїсь лікарської і психологічної допомоги) зробити свій вибір. Не відбувається відбору сім’ї для дитини, а дитини для сім’ї. Але ті сім’ї, з якими мені доводилося зустрічатися, були не проти надання річних звітів про життя усиновлених дітей.

— Як, на ваш погляд, повинен (і чи повинен взагалі) здійснюватися контроль з боку України за життям і розвитком усиновлених за кордон дітей і умовами їхнього проживання?

— Найпростіший варіант — це заповнення звіту в режимі онлайн. Проблема (і не лише в Україні) полягає в тому, що сім’я повинна одержувати якесь підтвердження, що її звіт потрапив туди, куди потрібно.

На мій погляд, такі звіти слід було б подавати після закінчення перших шести місяців, потім 12, 24 і 36 місяців.

Хоча процес закінчено після того, як судом ухвалене остаточне рішення про усиновлення, більшість батьків розуміють необхідність таких звітів, які, можливо, потрібні не стільки усиновленим дітям, скільки тим сиротам, котрі поки ще не всиновлені.

Будь-яка ситуація, коли порушуються права дитини, — це трагедія. Незалежно від того, рідна це дитина чи всиновлена. Вважаю, дуже важливо, щоб український уряд знав: в Америці департаменти, які працюють у кожному штаті з питань сім’ї, дітей і молоді, ретельно і швидко реагують на будь-які випадки порушення прав дитини — як усиновленої (у тому числі і за рубежем), так і рідної.

— Останні випадки з дітьми, усиновленими з Росії, свідчать про те, що реагують вони все ж таки недостатньо швидко...

— На жаль, на поверхню звичайно виходять ті випадки, коли система не спрацювала. Випадки, коли роботу було проведено і діти захищені, на публіку не виходять. Насамперед для того, аби зберегти приватну інформацію про дитину. Звичайно, ми визнаємо: навіть якщо одна дитина потрапляє в ситуацію, коли її залишають або жорстоко з нею поводяться, це вже багато. За законами США, лікарі, вчителі й юристи зобов’язані доповідати про свої підозри в жорстокому поводженні з дітьми в поліцію.

— Що ви можете сказати про агентство «Юнона»? Яким чином стала можливою його шахрайська діяльність протягом кількох років?

— У Каліфорнії працюють цілком окремі закони. Там дозволено не лише роботу агентств з усиновлення, але і фасилітаторів — окремих людей. Я, безумовно, за роботу агентств, які не повинні бути прибутковими, повинні щорічно проходити аудит і підтверджувати свою ліцензію. Це передбачає дотримання ними величезної кількості правил. «Юнона» була не агентством, а посередником-фасилітатором. Приміром, у Джорджії такі посередники заборонені. Тільки-но Гаазька конвенція з усиновлення набере чинності, такі «юнони» не зможуть існувати.

— До речі, який статус і перспективи має згадана вами конвенція у США?

— У 1993 році вона була створена. У 1994-му США її підписали. У 2000 році було прийнято основне законодавство, що передбачає впровадження конвенції — «Акт з міжнародного всиновлення». Протягом останніх шести років США працюють над тим, яким чином цей закон зможе працювати. Перша умова — наявність єдиного державного реєстру, що міститиме інформацію про кожну дитину.

15 лютого 2006 року вийшли правила з акредитації агентств. Центральним органом з усиновлення буде Держдепартамент США. На другому рівні — чотири організації, які зможуть видавати акредитації агентствам (причому акредитовані агентства повинні бути оголошені одночасно, щоб жодне з них не набуло переваги над іншими). Після закінчення акредитації і підписання всіх паперів і регуляцій американські представники вирушать в Гаагу і через два місяці після цього конвенція набере в Америці повної сили. На жаль, цю дату стільки разів доводилося змінювати, що я вже боюся її називати. Ми припускаємо, що це відбудеться у грудні 2007 року.

Але навіть після ратифікації Гаазької конвенції американські громадяни зможуть всиновлювати дітей трьома шляхами. Стаття основного закону про імміграцію і натуралізацію описує ці процедури. Насамперед це так звані сімейні петиції — під дію підпадає, приміром, місіонер, котрий, усиновивши дитину в Україні, продовжує жити з нею в Україні як мінімум два роки, після чого отримує право подачі імміграційної петиції на дитину. Наступний шлях передбачений для дітей-сиріт і останній — для дітей, усиновлених за процедурою Гаазької конвенції. Усі ці три шляхи залишаться відкритими.

— Що, на ваш погляд, дає Гаазька конвенція і чому країни, які приймають дітей, так наполягають на її ратифікації?

— Це єдина система, прозорість і зрозумілість процедур, вартості процесу і, у зв’язку з цим, можливість зниження корупції. Це упорядкований процес для дітей-сиріт. Для дитини дуже важливо, що вона матиме можливість дізнатися про своє походження, оскільки буде реєстр. Адже є країни де, на відміну від України, не існує центрального органу і немає єдиного механізму усиновлення.