ІНТЕГРАЦІЯ ПОЧИНАЄТЬСЯ ЗА ШКІЛЬНОЮ ПАРТОЮ

Поділитися
Чи часто вам доводилося зустрічати в загальноосвітніх школах дітей на інвалідних візках? Особисто мені — жодного разу...

Чи часто вам доводилося зустрічати в загальноосвітніх школах дітей на інвалідних візках? Особисто мені — жодного разу. Тим часом візочників у віці до 18 років щороку стає дедалі більше: даються взнаки і тяжкі спадкові захворювання, і травми. Багато хто з них мріє, попри все, навчатися у звичайних школах, але занадто вже багато перепон на цьому шляху... Про проблеми інтеграції інвалідів у загальноосвітні школи ми розмовляємо з директором білоцерківського реабілітаційного центру для дітей-інвалідів «Шанс» Володимиром КРИЖАНОВСЬКИМ.

Про проблеми інвалідів Володимир Крижановський знає не з чуток. Чотирнадцять років тому лікарі поставили його сину Сашкові діагноз «дитячий церебральний параліч». Відтоді життя батьків підпорядковане одній меті — поліпшити стан хлопчика, допомогти йому відчути себе впевненішим у житті. Володимир Крижановський разом із Сашком об’їздив мало не всі медичні центри СНД, що займаються лікуванням ДЦП, перепробував найрізноманітніші методики. Самопочуття Сашка поліпшилося, однак дива не сталося: він, як і раніше, пересувається лише в інвалідному візку.

— Чим старшим ставав син, тим частіше я себе запитував: як допомогти йому й іншим дітям зробити їхнє життя більш осмисленим, повноцінним, цікавим? — розповідає Володимир Євгенович. — Адже одна з головних проблем дітей, котрі живуть із діагнозом ДЦП, — дефіцит спілкування, відірваність від життя, неможливість зустрічатися з однолітками. Ті, хто здатен самостійно пересуватися, ще можуть відвідувати садки, школи. А ось діти, прикуті до інвалідних візків, стають абсолютно безпорадними і фактично ізольовані від суспільства. Цілими днями вони змушені перебувати в чотирьох стінах. І навіть якщо поруч мама, тато, хтось із родичів, вони не можуть не сумувати за однолітками і почуваються обділеними. У Білій Церкві більше двохсот дітей-інвалідів дошкільного та шкільного віку із захворюваннями опорно-рухового апарату й ушкодженням нервової системи, значна частина яких — візочники. Вони хочуть навчатися, але як? Довгі роки лікарі та соціальні працівники на всі наші прохання відповідали одне: «А ви віддайте своїх дітей в інтернат!» Але ж це не вихід. А 1995 року ми, батьки, вирішили об’єднати свої зусилля і створити реабілітаційний центр для дітей із ДЦП.

Спочатку до цієї ідеї ніхто не ставився всерйоз. Чиновники розводили руками і посилалися на відсутність фінансових можливостей, лікарі й науковці не переставали твердити, що батьки не мають необхідних знань. Та й справді, серед них спочатку не було професіоналів-педагогів, медпрацівників, юристів. Доводилося опановувати нові професії та навички, перевертати гори спеціальної літератури, вивчати закони, нормативну базу...

Однак енергія батьківської любові здатна подолати всі перепони. За підтримки міськвиконкому та ряду громадських організацій 1996 року в Білій Церкві було відкрито реабілітаційний центр «Шанс». Володимиру Крижановському спільно з командою однодумців вдалося створити чудові умови для своїх підопічних. У центрі гармонійно поєднуються медичний і соціально-педагогічний аспекти реабілітації. Тут функціонують сучасний тренажерний зал, фізіотерапевтичний кабінет, кабінети масажу та кінезіотерапії, використовуються сучасні реабілітаційні методики, включно з рефлексотерапією, воскотерапією тощо. Програма раннього втручання забезпечує комплексну і безперервну допомогу немовлятам і дітям до трьох років. Батьки приносять дітей із різними перинатальними патологіями, всіх консультує досвідчений лікар-невролог. Кожному призначається індивідуальний курс лікування. За п’ять років існування центру тут отримали ефективну комплексну реабілітацію понад тисяча дітей.

Крім того, «Шанс» — перший центр в Україні з правом на навчання, випускники якого одержують свідоцтво про закінчення загальноосвітньої школи. Діти навчаються відповідно до їхніх психічних, інтелектуальних можливостей, відтак кожен освоює ту програму, яку може освоїти, одержує документи про закінчення середньої чи неповної середньої школи. Для них організовано різновікові групи: класи початкової школи, основний, а також різноманітні гуртки. За свідченням педагогів і батьків, проблем з дисципліною не виникає. Заняття проходять цікаво, емоційно, діти рвуться за парти, чекають кожного уроку. І якщо не можуть приїхати до школи — через хворобу чи з інших причин, — дуже переживають. Буває, пропустять усього кілька днів чи тиждень, а зустрічаються після цього так, ніби рік не бачилися. Вони дуже цінують шкільних друзів та стосунки з педагогами, вихователями. Довгий час серйозною проблемою для багатьох сімей була доставка дітей у центр через усе місто. Але нещодавно завдяки Клубу Ротарі у «Шансу» з’явився спеціальний автобус для перевезення візочників, і проблему вдалося вирішити. Тепер щоранку автобус під’їжджає до будинків учнів і забирає їх до школи, а вечорами розвозить по домівках.

З’явився і власний комп’ютерний клас. Тут вихованців навчають два інваліди-візочники — Олег Пітько та Юра Бондар. Звісно, можна було запросити професійних викладачів, але педагоги розсудили так: «Кращий учитель той, який сам розуміє проблеми учнів». У багатьох хлопчиків та дівчаток погано діють руки, їм важко впоратися з мишею та клавішами, але вони показують очима і жестами, яку операцію хотіли б виконати, і крок за кроком опановують комп’ютерні премудрості. Можливо, у майбутньому це допоможе їм знайти роботу. Діти прагнуть себе реалізувати. І педагоги намагаються організувати профорієнтацію, допомогти їм підібрати фах.

Та хоч як затишно дітям у «Шансі», звісно, вони мріють розширити коло спілкування, дружити з однолітками зі звичайних шкіл. Йдуть до них із відкритою душею. Але не завжди їм відповідають взаємністю. Педагоги розповіли мені історію однієї зі своїх вихованок — 10-річної Ганнусі, яка народилася з ДЦП. На щастя, фізична вада була не дуже тяжкою: дівчинка рухалася самостійно, але хода її була некоординована. Росла веселою, кмітливою, і батьки вирішили віддати її до звичайної школи. Але дитячий колектив поставився до дівчинки з незвичною ходою дуже жорстоко: дражнили, насміхалися, придумували образливі прізвиська. Емоційна, уразлива Ганнуся дуже страждала через таке ставлення, замкнулася в собі, стала гірше вчитися. Вчителі ж просто відмахнулися від проблем дитини і порадили батькам віддати її до спеціалізованої установи. Коли Ганнуся з’явилася в «Шансі», реабілітації потребувала не лише вона, а й її мама.

— Ми розробили для Ганнусі індивідуальну програму навчання, підтягнули з усіх основних предметів. Крім того, з нею працювали лікарі та психолог, проводили спеціальні тренінги, щоб розвинути впевненість у собі, подолати комплекс неповноцінності, — згадує заступник директора з навчально-виховної роботи Тамара Луценко. — Ми намагалися акцентувати увагу на кращих рисах дівчинки, розвивали її здібності так, щоб це могли помітити й інші. Ганнуся — творча натура, добре малює, має чудове відчуття ритму, тонкий музичний слух. Вона кульгала при ходьбі, але коли починала танцювати — чудесним чином позбавлялася цієї вади. Потрібно було переконати її не соромитися, сміливо брати участь у всіх розвагах однолітків. За три роки навчання у нас Ганнуся просто розцвіла. Та все ж ми вирішили знову перевести її до загальноосвітньої школи: це було необхідно для її майбутнього. Але ми розуміли, що в цій ситуації багато що залежатиме не лише від Ганнусі, а й від класу, у який вона прийде навчатися. Наші педагоги задовго до переведення налагодили дружні контакти з однією зі шкіл, провели попередню роботу з батьками, дітьми, вчителями. Майбутні однокласники Ганнусі часто бували в нашому центрі, і наші діти до них приходили. Підготовка дала свої плоди: новий клас прийняв Ганнусю чудово, вона вписалася в колектив, добре навчається, у неї багато друзів.

Наразі перед суспільством дуже гостро стоїть питання інтеграції дітей із психофізичними вадами у загальноосвітні школи. Ми вже переконалися в тому, наскільки складний цей процес і як багато проблем він породжує. Але їх можна вирішити, якщо діяти правильно. Насамперед інтеграції має передувати робота з учнівським колективом та педагогами. Адже «особливі діти» дуже уразливі, тому важливо, щоб вони приходили в підготовлене середовище. Впродовж останнього часу уже четверо наших вихованців перейшли до загальноосвітніх шкіл, чому передувала попередня робота з їхніми майбутніми однокласниками. І це мало успіх: усі четверо «вписалися» у нові колективи і дуже задоволені.

Наступного навчального року педагоги «Шансу» планують уперше віддати до звичайної школи двох дітей-візочників і наразі серйозно готуються до цієї події. Дев’ятирічна Оля отримала тяжку травму хребта півтора року тому. Дівчинка дуже активна, енергійна, страшенно любить танці в інвалідному візку, нещодавно взяла участь у «Пробігу під каштанами» в Києві. 14-річний Сашко навчається у 8-му класі за загальноосвітньою програмою, захоплюється комп’ютерами. Педагоги впевнені: Оля і Сашко за інтелектуальними можливостями нічим не поступаються одноліткам, із навчанням проблем не буде. Але складність у тому, що в звичайних школах немає належних побутових умов. Багато приміщень потрібно переобладнати: зробити під’їзди, спеціальні туалети, кімнати відпочинку. Щоб візочник почувався комфортно в класі, треба, щоб він не просто сидів за партою, а й міг під’їхати і поспілкуватися з однолітками, побувати в їдальні, актовому залі, виїхати на перерві у двір. Зрозуміло, це серйозні матеріальні витрати, на які наважиться не кожна школа. Зате користь від такої інтеграції була б величезна.

— Щороку в день захисту дітей ми проводимо марш в інвалідних візках. Побачивши наших вихованців на вулицях міста, люди реагують по-різному. Багатьох вражає така кількість інвалідів на візках. А де ще вони можуть їх бачити? Адже в інвалідів найчастіше немає можливості навіть вибратися з дому, — з гіркотою констатує Володимир Крижановський. — І на вулиці вони обмежені в пересуванні, бо навколо суцільні архітектурні бар’єри: вулиці, транспорт, в’їзди в театри, концертні зали не пристосовані для інвалідів. Ніби таких людей узагалі не існує. Щоб змінити ставлення до інвалідів, потрібні не акції та подачки, а елементарне дотримання їхніх прав. Зміна свідомості, психології людей має починатися зі шкільної лави. Адже якщо в одному з тобою класі навчається візочник або людина з тими чи іншими фізичними вадами, то, ставши дорослим, ти замислюватимешся над тим, що слід проектувати вулиці, споруджувати будинки, планувати бюджет із урахуванням інтересів і цієї групи населення. Можливо, тоді і роботодавці охочіше братимуть на роботу інвалідів. Саме тому ми прагнемо зробити наш центр більш відкритим: часто запрошуємо до себе учнів із сусідніх шкіл, влаштовуємо спільні концерти, ранки, даємо дітям можливість спілкуватися, товаришувати, перейматися проблемами одне одного. Адже саме з цього і починається інтеграція.

Але ж Оля, Сашко й інші вихованці «Шансу» навряд чи замислюються над таким складним поняттям, як інтеграція. Їм просто хочеться навчатися в звичайній школі і почуватися там так само комфортно, як і однолітки. Їхні очі спалахують на саму згадку про це. Але водночас обоє трохи побоюються такого кроку. Як зустрінуть їх однолітки?..

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі