Інститут національної пам’яті як засіб зцілення від пострадянської ментальності?

Вітчизняну наукову громадськість сколихнула ініціатива президента України Віктора Ющенка щодо створення Українського інституту національної пам’яті. Відповідним указом президента — «Про додаткові заходи щодо увічнення пам’яті жертв політичних репресій та голодоморів в Україні» від 11 липня 2005 р. — передбачено створення міжвідомчої робочої групи, яка має напрацювати концепцію майбутнього закладу.

Настільки важлива проблема повинна бути обговорена не лише у надрах органів виконавчої влади й вузького кола «втаємничених» науковців, але й ґрунтовно продискутована широкою громадськістю.

Ознайомлення з указом та думками істориків і політологів, висловленими зокрема на шпальтах популярного інтелектуального тижневика «Дзеркало тижня» (див. № 32 від 20 серпня та № 33 від 27 серпня 2005 р.), викликає низку логічних запитань. По-перше, невже історична пам’ять населення нашої Батьківщини обмежується виключно радянським періодом? По-друге, в Україні виконується Державна програма «Реабілітовані історією», покликана увічнити пам’ять мільйонів наших співвітчизників, які стали жертвами голодоморів та політичних репресій. Чи не доцільніше скористатися вже набутими організаційними й науковими ресурсами, напрацьованим досвідом реалізації цієї програми, надавши їй нового імпульсу? По-третє, постає проблема статусу й підпорядкованості майбутнього інституту та основних напрямів його діяльності. По-четверте (чи по-перше?), наскільки серйозним і довготривалим має бути (буде) фінансове забезпечення новопосталої інституції, чи не спіткає її доля кількох попередніх аналогічних проектів, зокрема Інституту Голодомору 1932—1933 рр., який так і не зіп’явся на ноги через брак серйозної зацікавленості
(і матеріального забезпечення), а всі видання цієї тематики переважно завдячують меценатству іноземних громадян українського походження.

Історична пам’ять як сфокусована свідомість

Це не перша спроба організаційного згуртування науковців з метою дати фахову оцінку радянському сімдесятиліттю вітчизняної історії. Такий задум важко реалізувати, оскільки різні політичні сили роблять із проблеми радянського тоталітаризму (чи її заперечення) козирну карту в ідеологічному протиборстві. Деякі політики вже апріорі визначили правих та винуватців, одначе вони «забули», що мають справу з долями мільйонів людей, історичним минулим кількох поколінь.

Напевно, частково прозріння вже наступає. Хоча в президентському указі згадується про «національну пам’ять», слід точніше визначити термінологію. Йдеться про «історичну пам’ять» українського суспільства. Задум майбутнього закладу теж апелює до популярного сьогодні словосполучення «історична пам’ять». Одна з пошукових систем Інтернету видала на це словосполучення 23944 сайти, 242344 документи.

Історична пам’ять — це сфокусована свідомість, яка відбиває особливу значущість та актуальність інформації про минуле у тісному зв’язку з сьогоденням і прийдешнім. З погляду соціології, історична пам’ять — це вираження процесу організації, збереження й відновлення минулого досвіду народу для можливого його використання у діяльності людей або для повернення його впливу до сфери суспільної свідомості.

Водночас, як свідчить досвід, у певні періоди розвитку суспільства, внаслідок об’єктивних чи суб’єктивних причин, історична пам’ять актуалізується стосовно певних історичних подій. Така актуалізація пов’язана з важливістю генетичного зв’язку історичного досвіду й сьогоденних подій та суспільних процесів.

Проаналізувавши зміст указу президента України, можна твердити, що й на 15-му році відродженої Української держави для нас усе ще актуальним є радянське минуле в усій його багатовимірності: державний патерналізм, командно-адміністративна система, політичні репресії, жорстка централізація економічних відносин, щільний контроль партійних органів над виконавчими органами влади та ін. Відлік часу Української незалежності ведеться дивним чином лише від подій 1991 р. Але ж був ІV Універсал Української Центральної Ради (січень 1918 р.) і доба Визвольних змагань, була Українська козацька держава Богдана
Хмельницького, Галицько-Волинське князівство (королівство), Київська Русь… Чи то була не незалежність і не Україна?

На мою думку, для сучасної розбудови незалежної України не менш важлива історична пам’ять щодо Київської Русі, особливо у контексті україно-російських відносин й агресивних претензій російської сторони на всю «києворуську» спадщину, чи козацького періоду історії України у контексті україно-польських, україно-російських чи україно-європейських взаємин. Ці проблеми є не менш глобальними, важливими й визначальними для розвитку нашої держави. Отож — чи доцільно поняття «історичної пам’яті» вкладати у назву науково-дослідного закладу й обмежуватися лише радянським періодом?

Указ президента України чітко визначає спрямування діяльності майбутнього інституту — дослідження феномену радянської системи. Тому, напевно, й у назві варто було б зафіксувати основний об’єкт дослідження. Наприклад — Інститут дослідження радянського тоталітаризму/радянської системи тощо.

Державна програма «Реабілітовані історією»

Водночас у громадськості складається враження, що протягом 15 років практично ніхто в Україні цією проблемою не займався, і майбутній Інститут розпочинатиме свою роботу з «нуля». Але, крім десятків тисяч наукових праць різного формату (цифра не перебільшена, адже лише бібліографія Голодомору в Україні налічує понад 6 тисяч позицій), у нашій країні реалізується Державна програма «Реабілітовані історією».

Вона започаткована згідно з постановою Президії Верховної Ради України від 6 квітня 1992 р. Ініціаторами такої програми стали Академія наук України, Служба безпеки України, Українське культурно-просвітницьке товариство «Меморіал» ім. Василя Стуса, Всеукраїнська спілка краєзнавців. Кабінет міністрів України постановою від 11 вересня 1992 р. затвердив Головну редакційну колегію науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією» та доручив обласним державним адміністраціям, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, міським адміністраціям Києва та Севастополя створити редакційні групи, які мали розпочати підготовку зазначених томів. Планувалося через видавництво «Українська енциклопедія» видати 27 томів серії «Реабілітовані історією».

Водночас при Головній редколегії був створений відділ з розробки архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ, співробітники якого мали співпрацювати зі Службою безпеки України щодо виявлення архівних документів. Постанова також передбачала фінансування окремого періодичного видання «З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ».

На жаль, економіко-політична криза середини 90-х років практично загальмувала всю роботу. В обласних редакційних групах залишилися працювати тільки ентузіасти. На неодноразові звернення Головної редколегії до уряду і президента України не було належного реагування. Лише у 1997—1998 рр. Головній редколегії вдалося відновити роботу обласних редакційних груп, налагодити продуктивний науковий й творчий процес підготовки томів.

Одначе нерозв’язаним і досі є питання фінансового забезпечення видання часопису «З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ», перше число якого з’явилося 1994 р. і який і донині зусиллями редколегії публікується двічі на рік коштом спонсорів: видано 21 число журналу. Журнал є єдиним спеціалізованим виданням на пострадянському просторі, де публікуються наукові розробки з історії колишніх радянських спецслужб, дослідження щодо становлення та різних аспектів функціонування радянської тоталітарної системи.

Серйозним випробуванням на першому етапі стало співробітництво зі Службою безпеки України. З самого початку далеко не всі керівники її центрального апарату, обласних управлінь усвідомлювали необхідність виконання Державної програми. Поступово, зі зміною керівників старої генерації, розгортанням процесу наукового пошуку виникло взаєморозуміння й почали складатися творчі взаємини. Проте без оприлюднення загальних/узагальнених статистичних даних репресивного апарату СРСР/УРСР, його інформаційно-аналітичних документів годі сподіватися на реконструкцію реальних історичних подій, з’ясування умотивованості й масштабів репресій.

Товариство «Меморіал», Всеукраїнське товариство політичних в’язнів та репресованих, інші зацікавлені громадські організації самоусунулися від участі у роботі Головної редколегії. Окрім суб’єктивних причин, і насамперед незрозумілих вчинків і дій лідерів деяких громадських організацій, свою роль відіграла і їхня своєрідна жорстка «прокурорська»/«люстраційна» запрограмованість. Замість копіткої науково-дослідницької роботи, їх натомість цікавив виключно напрям обвинувачення радянської системи.

Попри об’єктивні труднощі, завдяки зусиллям Головної редколегії науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією» та обласних редакційних груп побачили світ перші книги 10 обласних томів, підготовлені та рекомендовані до друку ще п’ять перших книг обласних томів. Деякі області вже подали до друку інші томи.

Отже, враховуючи вже зроблене Головною редколегією серії «Реабілітовані історією», було б доцільно новий науковий заклад створити саме на її основі. Тим паче що редколегія має обласні редакційні групи, де працюють здебільшого науковці, і редакційний персонал яких уже знайомий з цією проблемою. Групи варто було б перетворити на регіональні центри новостворюваного інституту.

Водночас багаторічний досвід підказує нам, що, крім наукового та науково-організаційного персоналу, у структурі НДІ має бути передбачена громадська (наглядова) рада з представників громадських організацій («Меморіал», Всеукраїнська спілка краєзнавців, Всеукраїнське товариство політичних в’язнів та репресованих тощо), політиків, творчої інтелігенції. Члени ради мають спільно з науковцями опрацьовувати науково-видавничі плани, сприяти лобіюванню бюджетних програм НДІ, пошукові спонсорських коштів, популяризувати діяльність інституції.

Підпорядкованість
та напрями діяльності інституту

Першочерговою проблемою є питання підпорядкованості інституту. В указі президента закладена думка щодо створення незвичного закладу, який має у майбутньому виконувати роль науково-ідеологічного центру. Якщо він буде підпорядкований НАН України, то виникнуть звичні проблеми з фінансуванням (а отже — кадрові труднощі), залученням спонсорських коштів. На нашу думку, інститут має набути статусу установи при президентові України. Це дасть можливість скоротити шлях ретрансляції думки науковців та громадськості до вищого державного керівництва, поліпшить спілкування інтелектуальної еліти з державними мужами, які (в ідеалі) мають реалізовувати наукові напрацювання.

У Центрально-Східній Європі вже діють такі інститути, завданням яких є вивчення окремих періодів побудови соціалізму, пов’язаних із політичними репресіями. Вони створювалися на хвилі різких політичних змін і у своїй назві визначали більше політичну мету, аніж бажання виявити, дослідити, обґрунтувати закономірності розвитку держав сталінського (тоталітарного) типу. Яскравим прикладом такої установи є Інститут національної пам’яті у Варшаві (Instytut Pamieci Narodowej) з філіями по всій Польщі, якому для швидшого подолання радянської ментальності було передано у розпорядження практично всі документи польської таємної політичної поліції, увесь документальний масив Польської об’єднаної робітничої партії (ПОРП) тощо.

Але розбудова української незалежності йшла шляхом поступового відмирання радянської командно-адміністративної системи. Маючи за плечима вже 14 років відновленої незалежності й накопичені за цей час знання щодо функціонування тоталітарної системи, ми дістаємо можливість без зайвої політичної емоційності робити науково обґрунтовані висновки.

Майбутній Інститут мав би окреслити такі напрями діяльності:

Успішність науково-дослідного проекту залежить від ступеня виявлення та опрацювання джерельної бази. Масштабність завдань потребує формування власного архіву, який би складався не лише зі скопійованих документів українських центральних, обласних державних архівів, а й закордонних. Це насамперед архівосховища Державного архіву Російської Федерації, Російського державного архіву соціально-економічної історії і обов’язково Центрального архіву Федеральної служби безпеки Росії, архівних установ США, Канади, Німеччини, Польщі, Франції тощо. Необхідно виявити увесь документальний комплекс україніки тих країн, куди доля закинула українців, які рятувалися від більшовизму. Тут велику й багатогранну роботу можуть здійснити спільно президент та МЗС України, які на рівні міждержавних відносин спроможні домовитися щодо копіювання й передачі до України необхідних джерел.

У даному разі не варто сподіватися від інших держав благодійності чи реституції. У вітчизняних науковців та установ відсутні кошти на довготермінові закордонні відрядження. Проте існує відпрацьована практика міждержавного копіювання та обміну архівними документами.

Водночас, залучивши громадські організації, зокрема Всеукраїнську спілку краєзнавців, необхідно організувати збирання усних свідчень громадян, які пам’ятають важкі роки сталінського лихоліття, хрущовських реформ, брежнєвського «застою», і на їх основі укомплектувати власний «архів усної історії». Варто, на нашу думку, прислухатися й до ідеї створення у структурі інституту музейного комплексу.

Наукова діяльність інституту мала б зосереджуватися не лише на вивченні механізму функціонування сталінського тоталітаризму, а, в першу чергу, на суспільних, соціальних, ментальних змінах населення України радянської доби. Це має становити основу української «радянології». При дослідженні цих процесів слід виявити основні закономірності та результати впливу державного терору на українське суспільство.

При створенні такого рівня наукового закладу необхідно розв’язати безліч фінансових, матеріальних та кадрових проблем. Але з власного досвіду знаю, що ніякі гроші у майбутньому не компенсують морально-етичних втрат сучасного та прийдешніх поколінь. Сьогодні ж, заощадивши на дослідженні трагічних сторінок вітчизняної історії, забувши про обставини загибелі наших батьків і дідів, ми у недалекій перспективі можемо отримати історичну амнезію власних дітей та онуків.