Інше життя

Книжка «Дядя Коля против…» (упорядник і коментатор Павло Проценко), видана в Нижньому Новгороді 2010 року, по суті, в Україні невідома. А тим часом написана вона в наших краях, і багато що в ній - про Україну. Це записники єпископа Варнави (Миколи Никаноровича Бєляєва), в яких містяться нотатки, зроблені в Києві з 1950-го по 1960 рік. «Записки» складаються з матеріалів офіційної пропаганди, їх аналізу та особистих вражень і розповідей свідків. Опубліковано також уривки з літературних творів, текстів святих отців, спогадів. І, звичайно ж, роздуми на релігійні й загальнолюдські теми. Свої записники єпископ Варнава вів не для пам’яті, а для створення панорамної картини радянської дійсності.

Мабуть, мало хто так уважно читав радянські газети й журнали, як автор «Записок». У книжці дуже багато цитат із них, інтерпретованих з погляду православ’я та й просто здорового глузду.

Початок життя автора «Записок» не обіцяв йому випробувань, які згодом лавиною впали на нього. Микола Бєляєв народився у травні 1887 року. Батько його був високопрофесійним майстром, наладчиком верстатів, дід – селянином. Дід по матері – клірик сільського храму. Микола із золотою медаллю закінчив гімназію. У 1911 році прийняв чернечий постриг з іменем Варнава, а 1915 року закінчив Московську духовну академію. Був у близьких духовних стосунках з отцем Павлом Флоренським, а це про багато що свідчить. Людина, яка на рівних спілкувалася з одним із видатних мислителів ХХ століття, повинна мати відповідні чесноти.

Працював інспектором і викладачем гомілетики Нижегородської духовної семінарії. 1920 року його висвятили на єпископа, призначили вікарієм Нижегородської єпархії. В 1922-му на знак протесту проти совєтизації церкви пішов з кафедри, прикинувшись психічно хворим.

Відтоді почалося інше життя єпископа Варнави, в якому він до самої смерті носив маску юродивого. Настанови митрополита Сергія (Старгородського) про необхідність для віруючих коритися радянській владі не за страх, а за совість були йому глибоко далекі. 1928 року єпископ Варнава виїхав у Середню Азію, де організував у Кзил-Орді таємний монастир. Через два роки про це довідалася влада, і єпископ змушений був тікати. Він інкогніто мешкав у Москві, де 1933 року його заарештували і обвинуватили за сумнозвісною 58-ю статтею. Втім, тоді строки були відносно невеликими. І його засудили до трьох років концтаборів. Ув’язнення відбував на Алтаї. За відмову виходити на роботу був переведений до психіатричної лікарні під Томськом. Після виходу на волю йому заборонили жити в європейській частині СРСР. Оселився в Томську зі своєю духовною дочкою Вірою Василівною Ловзанською (у чернецтві матінкою Серафимою), яка видавала себе за його племінницю. Відтоді єпископ Варнава перетворився для всіх на «дядю Колю». Влітку 1948 року він зміг вирватися з сибірського полону, а в жовтні оселився в Києві, за хабар діставши прописку. Тут він і помер 6 травня 1963 року. Похований владика на Байковому кладовищі.

Радянська система розкривається як антихристиянська, хибна, а головне - як така, що позбавляє людину здатності відчувати чужий біль. Виходить, зовні божевільний, юродивий, насправді він був одним з небагатьох, хто сприймав реальність у справжньому світлі, оминаючи світ примар, так характерних для радянських політтехнологів.

Владика був у складних стосунках з офіційною церквою, висловлюючи незгоду зі спотвореним образом церковності, де за зовнішнім благочестям ховається порожнеча, моральний занепад. Тому єпископ Варнава категорично відкинув зроблену йому близькими людьми пропозицію оголосити про своє перебування в Києві митрополиту Іоанну, щоб той призначив його своїм вікарієм. І вважав це образливим нерозумінням його життєвого вибору.

Він обрав життя християнського підпільника в тоталітарній державі. Владика, певна річ, був готовий у будь-який момент постраждати заради Христа. На початку 1950-х він відмовився від кімнати в сталінському будинку, яку давали його племінниці, вважаючи за краще винаймати мазанку у приватному секторі. На відміну від інтелігентів-фрондерів, які мали деякі розбіжності з офіціозними поглядами, єпископ Варнава не сприймав системи в цілому, вважаючи її антигуманною та антихристиянською.

Розповідаючи про цю книжку, не можна не згадати про її коментатора та упорядника - церковного письменника Павла Проценка. Без нього цієї книжки не було б. Корінний киянин, Павло багато займався київськими праведниками - зокрема священиком Анатолієм Жураковським. Займався в роки розквіту застою, коли це було небезпечно. За свою діяльність (в тому числі й розпорядника Фонду Солженіцина) Проценко 1986 року був засуджений, але часи вже насувалися зовсім інші, і невдовзі його випустили.

В 1970-ті роки письменник познайомився із черницею Серафимою, яка довірила йому рукописи й записники владики. Їхні напівзотлілі сторінки іноді доводилося буквально розшифровувати. Але Павло не просто розшифрував «Записки» - він доповнив їх розлогими й глибокими коментарями, написав чудовий нарис про владику Варнаву на тлі епохи пізнього сталінізму.

Книжка написана простою, гарною мовою, читається легко і з цікавістю. Попри те що в ній понад 800 сторінок, вона заслуговує на те, щоб бути перекладеною українською мовою і виданою в Україні.