Ідеться про те, щоб пояснити

Поділитися
Відому марксистську сентенцію, згідно з якою годі тільки те й робити, що всіляко пояснювати світ, — потрібно, нарешті, його змінити, — либонь, час уже перевернути...

Відому марксистську сентенцію, згідно з якою годі тільки те й робити, що всіляко пояснювати світ, — потрібно, нарешті, його змінити, — либонь, час уже перевернути. Сьогодні «цей шалений, шалений» світ так нестримно змінюється, що сам уже мало розуміє себе і потребує пояснень. Але їх немає, радше маємо зливу мінливих інформаційних потоків, які, проте, нічого не пояснюють. Чи, може, знову відчули снагу філософи — ті, що «пояснюють світ»? Де там, мовчать. До того ж «сказати нове», на жаль, найчастіше означає просто вклинитись у шалений потік медійної продукції.

У цікавому становищі опинилися сьогодні марксисти: вони вже не «змінюють світ», як раніше, а намагаються хоч якось його пояснити. Пояснити — не означає виправдати або обмежитися осудом. Пояснюючи світ, насамперед намагаємося зрозуміти себе в ньому. Але для цього достатньо жити і діяти. «Поставити світ з голови на ноги». Здається, Ернесто Лакло має рацію: час філософії скінчився, настав час політики. У тому сенсі, що нікого більше не цікавить чиста теорія, відірваний від реальності світ ідей. Вас запитують, скажімо, про те, як це можна використати або скільки це коштує. Ваших думок — хай навіть найгеніальніших — ніхто не слухатиме, поки ви не скажете, хто ви і до якого цеху належите (анонімність взагалі чужа суспільству мереж). Відрекомендуйтесь — і тоді говоріть усе, що схочете. Як­що ви Джордж Буш або інше відоме цабе — байдуже, що ви скажете, однаково це опублікують. «Гарна сьогодні погода», — вважає достойник Х, — типова новина для всеїдних мас-медіа. Якщо ви не Джордж Буш, можете завести собі блог, і ваше «гарна сьогодні погода» неодмінно прочитають френди.

Кажуть, що в усьому винне «суспільство спектаклю»: воно заполонило нашу свідомість фальшивими порожніми образами та думками, штовхає тіла до стандартизованих бажань, маніпулює масами, підсовує картинку замість реальності. Так, це правда. Але суспільство спектаклю існувало завжди, не тільки в епоху телевізора та комп’ютера. Третій Рейх був суспільством спектаклю, Радянський Союз також, і середньовічна Європа, і Давній Рим… Пропаганда і влада нероздільні: там, де люди живуть у державі, їх завжди об’єд­нують символічні структури репрезентації. Інше питання — кому і чому вони служать.

Проте символічні структури не просто вводять в оману і спотворюють, вони також дають можливість бачити. Для Ханни Арендт можливість бачити одне одного означає конститутивний для демократичної політики вимір рівності. Вона визначала демократію та плюралізм саме через можливість бачити одне одного і владу зокрема — як-от у прямому діалозі громадян полісу чи в робітничих радах у революційні часи. Там же, де влада обмежує себе певним апаратом чи однією людиною, вона ховається від людських очей, «видимість» і рівність зникає. Це мається на увазі й у платонівській притчі про чарівний перстень, який робить свого володаря невидимим і дозволяє йому захопити владу, й модель всевидющого ока невидимого наглядача в тюремному Паноптиконі, про який пише Мішель Фуко.

Але спектакль не тільки приховує від нас реальність, а й дозволяє відкрити і «пережити» світ, який побачити на власні очі ми не можемо. Мало того, ми солідаризуємося зі стражданнями та терпимо несправедливість, яка коїться у світі (у реальному часі), не інакше як завдяки ЗМІ. Злочини, що стаються за тисячі кілометрів звідси і які нібито не мають жодного стосунку до нашого повсякденного життя, через свою образну присутність перетворюються на частину нашої свідомості, стають елементом нашого колективного несвідомого. Безпрецедентність нинішнього глобального насильства характеризується безпрецедентністю його візуалізації.

Строго кажучи, якщо відкинути новомодні спекуляції навколо терміна «глобалізація» світового процесу, що насправді існував завжди, а сьогодні криво-косо приховує багаторівневі явища капіталістичного імперіалізму, глобалізація є образно-комунікативним явищем. Це глобальна уявна спільнота, глобальна публічна сфера. Адже ще ніколи історія людства не знала таких численних багатомільйонних антивоєнних акцій та зливи протестів, як під час війни в Іраку та Лівані; ніколи ще не було такого, щоб виступи китайських студентів на площі Тяньаньмень, рух безземельних селян Бразилії або герилью сапатистів у Мексиці масово підтримували тисячі людей у США, Західній та Східній Європі… На противагу всесвіт­ньому форуму «найбагатших людей світу», що проходить щорічно в Давосі, або самітів «великої вісімки», яка вважає себе вправі розпоряджатися долею всієї планети, паралельно у всьому світі відбуваються так звані «соціальні форуми» з питань екології, прав людини, демократизації, економічної нерівності, профспілкових рухів, імміграції тощо під гаслами: «Ваші прибутки не варті нашого життя» або «Інший світ можливий». Цього року вперше такий соціальний форум відбудеться і в Україні. Глобалізується капіталістична система, але й спротив глобалізується.

Проте існує неподоланний для цієї системи парадокс. За­вдяки інститутам громадянського суспільства маємо «занадто багато уваги» зверху і водночас «занадто мало уваги» знизу. Потужна машина ЗМІ здебільшого не помічає ініціативи низових позапарламентських громадських рухів, тим більше якщо це локальні проблеми «третього світу». Найчастіше «мала демократія», спротиви простих людей залишаються невидимими або неартикульованими. Як їх зрозуміти?

Спротив сам по собі — це ні добре ні погано. Коли вас б’ють чи грабують, ви — залежно від обставин — даєте відсіч або тікаєте. Спротив залежить від тих чи тих локальних обставин, але він не змінює самої системи, що їх зумовлює. Тому проблема повертатиметься знову й знову. Соціальні рухи, що виникають як наслідок тої чи тої «проблеми», є ситуативною реакцією на структурні явища. Тільки-но учасники певного соціального руху (скажімо, страйкарі на заводі чи екологи-активісти) здобувають те, чого хотіли, вони розпорошуються (щоб, можливо, «збігтися» через нові негаразди знову); їхній приватний і локальний інтерес переважає і відвертає їх від стратегічних і більш послідовних завдань (зміна трудового законодавства; об’єднання з іншими рухами; політичні вимоги структурного характеру). Можливо, локальний спротив ефективніший у вирішенні нагальних питань, але у тривалішій перспективі він програє.

Для справжньої ефективності та результативності вимоги локального спротиву слід діалектично поєднувати зі стратегічним баченням глобальної структури. Неминуче обмежені локальні ситуації слід підносити на рівень стратегічної універсальності. На зміну «крику» («спочатку був крик» — Дж. Головей) має прийти мова. Тільки так спротив стає політикою.

Але спостерігаємо протилежну тенденцію. Паралельно до того, як політика дедалі більше професіоналізується і відривається від широких мас («маси» взагалі стають однією з піар-технологій в ігрищах великої політики), спротиви «знизу» дедалі частіше стають безмовними, німими і стихійними «переходами до дії». У цьому зв’язку можна згадати Гайдеґґера, який говорив, що загальною характеристикою сучасності є розрив реальності та її репрезентації. Мало того, репрезентація не просто перестає репрезентувати реальність, вона її підміняє, репрезентуючи саму себе, стаючи саморепрезентацією. Оскільки, за Гайдеґґером, цей процес є універсальним, то він поширюється не тільки на модерно-авангардні мовно-культурні практики (нефігуративність), — нефігуративною і несимволічною стає сама демократична політика. Система сучасного капіталопарламентаризму (що самовпевнено називає себе демократією) стає самодостатньою та орбітальною, більше не репрезентує «народ», що нібито самостійно і свідомо обирає своїх представників до владних органів, а репрезентує власне себе і тільки себе. Вона перетягує на себе розум і логіку історії та ідеології, тоді як масова політика (політика мас, множинностей) стає дикою, неприрученою, сліпою, реальною (у лаканівському значенні). Безперечно, це кінець демократії, а отже, універсальної політики. Якщо немає низової, повсякденної та активістської демократії, «влади народу» немає взагалі.

Сьогодні всі прагнуть визнання. Для когось це питання виживання, для когось — кар’єри та піару. Для меншин і пригнічених верств населення визнання означає вихід із маргінесу на рівень універсалізації (тобто широку актуалізацію їхніх партикулярних проблем на рівні всього суспільства, а отже, неминучу постановку останнього під питання). Універсалізація означає вихід із закритої політики гетто і входження у відкриту політику агори. Окремі індивіди шукають визнання деінде. Енді Воргол якось пожартував: «У майбутньо­му кожен матиме 15 хвилин все­світньої слави». Можливо, ішлося про те, що кожен — як частинка масового суспільства — потрапить у кінохроніку історичних подій або на подіум «караоке на майдані». Але індивіди більше не чекають від мас-медіа, коли настане їхня черга. Індивід сам стає мас-медіа; групи активістів перетворюються на творчий рухливий спектакль. Жалюгідну вимогу «15 хвилин слави» замінює вимога альтернативного простору. Виникають екоурбаністичні ініціативи «Повернімо собі вулиці!» або створюються віртуальні простори комунікації (як-от блоги або індимедії), котрі не колонізовані державою або апропрійовані ринком. Поки що. Адже це питання безперервної боротьби.

Сьогодні вже ніхто не заперечує існування капіталізму як системи. Його визнають навіть найзапекліші вороги марксизму. Позаяк усі визнають існування цієї системи, неминуче постає питання про її структурні суперечності та кризи, внутрішні нерівності та антагонізми. Складність розуміння цієї системи виникає через неможливість пояснити її «темний бік», невидиму підкладку, її «реальне» — класову боротьбу. Громадянське суспільство, з одного боку, відкриває шлях для боротьби та демократичних перетворень, але з іншого — тісно пов’язане з капіталістичними інститутами репресій та маніпуляцій. Так само класова боротьба не є односторонньою (з боку пригнічених), найчастіше це — повсякденні, банальні практики з боку держави та ринку, до яких ми давно ніби «призвичаїлися».

Парадокси залишаються. Можливо, це суперечності самої системи. Симптомом нашої неспроможності пояснити зміни сьогоднішнього «шаленого» світу є неможливість їх контролювати, тобто зупинити. Адже коли система (що за визначенням є світосистемою) зупиниться сама, це буде катастрофа. Якщо наші прибутки, як казав Саркозі, є індивідуальними (зрозуміло, кого), то кінець буде колективним. Чому б, нарешті, не перевернути і цю сентенцію?

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі