І знову цей страх... подібний до того, коли руйнували стіну...

Скульптори Ада Рибачук та Володимир Мельниченко довго жили і працювали за Полярним колом на острові Колгуєв. Потім знову Київ, де в 1982 році за наказом тодішнього першого секретаря КПУ Щербицького було зруйновано працю, якій митці віддали тринадцять років життя. То була Стіна Пам’яті — пам’ятник просто неба на новому меморіально-поховальному комплексі, який після завершення спорудження мав стати Парком Пам’яті. Розмова на цю та інші теми відбулась у майстерні художників на Малопідвальній.

— У вас чудова майстерня... Коли піднімалася з Майдану, упіймала себе на думці: «От би й мені щось подібне на такій ось затишній вуличці...»

А.Р. — Не ви одна так мрієте... В тому ж напрямі ворухнулась і думка «народного мера». Прийшли якісь люди з адміністрації, почали щось міряти, оцінювати. Сказали: документів на майстерню нема, отже, вона незаконна, а значить, їхня... Все це нахабно, незграбно, у квазібільшовицькому стилі... Щось на кшталт Шарикових та Швондерів із «Собачого серця».

Недавно російська «Свобода» давала програму про страх. Намагалися визначити, що це таке, чого бояться люди, звідки той страх походить. Я упіймала себе на думці, що теж боюсь... Постійно. Маю непозбутний страх, що ось прийдуть, заберуть роботи, знищать мою працю... Це вже було, це вистраждано нами, коли заливали бетоном Стіну Пам’яті... Щось подібне пережив мій батько. На території теперішнього Виноградаря він організував радгосп і вирощував виноград. Виноградники знищили, а землю стали бетонувати під житловий масив. То була велика травма для нього. Власне, після того він полишив землеробство і став військовим. Підсвідома форма захисту від чиновницького самодурства.

— Він воював?

А.Р. — З перших годин. Тоді о четвертій ранку до Німеччини пропустили черговий ешелон із пшеницею, а через півгодини німці атакували прикордонний блокпост. Від сорок першої дивізії, у якій служив батько, залишилося сорок солдатів і знамено. Вийшли з оточення аж через два місяці під Сталінградом. Після війни він мріяв збудувати госпіталь для ветеранів. Писав про це і Рокоссовському, і Жукову, але відповіді не отримав. Перед смертю віддав мені зібрані за життя чотири тисячі карбованців і сказав: «Пам’ятник не споруджуйте, посадіть дерево, а всі гроші використайте на будівництво вашого Парку Пам’яті». Не дожив до того дня, коли нищили цей труд. Був нашим однодумцем. Нашої подорожі на Північ ніхто, крім батька, не підтримував.

— Вочевидь, Північ починалася з юнацької мрії...

А.Р. — Ні, тут все багато глибше і серйозніше, ніж видається. Насамперед бажання пізнати й побачити світ. Відчути себе в ньому. А ще — поклик простору. Точніше, просторіні. З цим неможливо боротися. Тут уже не належиш собі...

В.М. — Просто Ада спитала: «Поїдеш зі мною?» А про Північ знали з енциклопедій, читали Джека Лондона... Проїхали ми по вузькій, мов лезо, «стежині життя» — Київ—Москва—Архангельськ. Далі пливли Баренцовим та Карським морями, лишаючи позаду табори. Пізніше зрозуміли, чому з Північчю пов’язують негативні асоціації, емоції. Адже стільки людей перебуло за колючим дротом або на примусовому поселенні. Відчути красу білого простору можуть тільки вільні. На Півночі ми зустрічали людей дуже освічених, там були науковці, деякі знали кілька мов... Ті, кому забороняли жити навіть в Архангельську. Тільки іноді «щастило» дізнатися про їхнє минуле. Вони майже не розповідали про себе.

— А з корінними жителями були контакти?

А.Р. — Звичайно. Пам’ятаєте, у Кіплінга : «Я пив вашу воду, я їв ваш хліб...»? Завжди було саме так. Ми їхали з ними у тундру, жили у чумах. Зрештою уривався зв’язок з материком та європейцями. Ненці — кочовий народ. Ми йшли з ними, і вони визнали нас за своїх. Для них ми не були білолиці. Хоч ніколи й не пробували робити щось навмисне, аби «сподобатися» ненцям. Це виходило само собою, від великої шани до світогляду древнього народу. І вони казали: «Українці — як ненці!». А ми пишалися тим.

Через любов до арктичних просторів із нами зазнайомився Рокуелл Кент — усесвітньо відомий художник і письменник, автор картин і книг про Північ, філософських гравюр, ілюстрацій до роману Мелвілла «Мобі Дік».

В.М. — Він розповів нам, як свого восьмирічного сина забрав із коледжу і віддав на виховання до Гренландії. Сказав: «Забудь усе, чого тебе навчали у Вашингтоні і вчись у цього мисливця. По зорях знаходь дорогу. Нема зірок — учись по вітру, вітер змінився — по складках снігу... А через рік я куплю квиток, і компанія тебе забере. Без мене приїдеш до Америки, тебе ніхто не буде «супроводжувати». Так вийшло, що компанія, котра обслуговує рейс до Гренландії, знехтувала своєю обіцянкою і забула про хлопчика, але він уже навчився давати собі раду. За чотири дні дістався порту, завів дружбу з докерами, видзвонив батька, і той приїхав. На компанію вони подали до суду і виграли. Гроші віддали на будівництво школи в одному з портів Гренландії. Під час Другої світової війни син Кента був військовим і на тій землі керував будівництвом аеродрому. Був простим солдатом, і командир частини хотів підвищити його до офіцерського чину: адже йому незручно було, що солдат керує великим будівництвом...

— Думаю, що вас семирічна одіссея на Півночі теж загартувала...

— Не просто загартувала, а допомогла вижити вже тут, на Батьківщині. Цей досвід додав нам сили пережити знищення Стіни Пам’яті...

(Ада і Володимир встановлюють на столі великий макет свого проекту. Розповідають, як то все мало виглядати.)

В.М. — Над Парком Пам’яті працювали 13 років. До речі, назву цю придумали ми. Тоді як влада з холодною діловитістю казала коротко і страшно: крематорій... У людській пам’яті слово це не має двочитань. Ще зовсім недавно нацисти у пекельних печах спалювали замордованих людей... «Конкурентів» у цьому проекті ми не мали: ніхто не хотів братися за таку роботу. До того ж держава виділила надто мало грошей... Ми твердо знали, що це має бути тільки Парк Пам’яті. Писали доповідні, пояснювальні записки. Одну — тому ж таки В.Щербицькому. І нас почули. Землю Парку Пам’яті — від найнижчої до найвищої точки спроектували у формі кургану з терасами. Це не тільки укріплює схили, але й набагато збільшує площу поховань. Оскільки все кладовище розташоване на схилі гори, потрібна була стіна колосальних розмірів. Вона мала не тільки тримати схил, але й виконувати естетичну функцію. Думали над тим, що на ній можна зробити? Мозаїку — ні. Через цикли київських розмерзань вона розшарується, відпаде, її просто змиє. Те ж саме з розписом. Ми були певні, що цей простір під величезним небом потребує більш потужних форм. «Навісити» окремо виготовлені фрагменти барельєфу — надто дорого... Тоді ми й винайшли нову технологію, за якою конструктивний метал перетворили у крицевий гобелен.

В.М. — Робота цікава і в мистецькому, і в інженерному вирішенні. Дві тисячі квадратних метрів у металевому каркасі-гобелені... Одного раннього ранку ми приїхали і побачили, що металевий рельєф весь білий. Був мороз, іній. Ми реально побачили не тільки всю повноту форми, але й те, що треба було доопрацювати. Довжина стіни 213 метрів, висота від 4 до 14 метрів... Тут треба бути диригентом форм у просторі.

— Розкажіть про шлях од творення до нищення цього твору...

А.Р. — Шлях простий: ми творили, а вони знищили. Тринадцять щасливих років ми працювали без вихідних. Іноді — цілодобово. Залишали роботу на початку другої ночі. Від Байкової гори якраз відходив останній автобус. Водій знав нас, навіть трохи чекав, коли ми спізнювалися. Часто не встигали і змушені були йти пішки повз кладовище...

— Страшно?

(Ада усміхається. Мовляв, ні, не страшно... За тринадцять років їх знали вже усі в околиці. Іноді, коли Володимир мав якісь справи у Києві, Аду до вулиці Горького супроводжували «бандюки» з Байкового. Про всяк випадок, аби нічого не сталося...)

М.В. — А потім розповзлися плітки, що ми на тому будівництві заробили велику купу грошей. Навіть цифру називали: два з половиною мільйони карбованців. Ми реготали. Документи наші були в ідеальному стані. Заслуга Адиного батька. Він усе контролював і якщо не вистачало якогось фінансового папірчика, «прогризав» нам голову. Пліткували, що ми робимо Стіну за проектом, який нам не затвердили для пам’ятника у Бабиному Яру. Мовляв, не дали їм там розвернутися, так вони його сюди, на святу українську землю, притягнули. І хто там такий пильний вимацав якусь подібність? То ж абсолютно різні мистецькі концепції! Проект у Бабиному Яру називався «Коли руйнується світ...». Бо то була світова трагедія. А Стіна Пам’яті, як не дивно, про життя людське на землі. Її рельєфи мали бути кольоровими... Ескізи затвердили на всіх художніх радах. Ми скрізь мали «зелену вулицю». Приїздили, скажімо, на завод Патона і казали: «Борис Євгенович погодився, щоб ви зробили оце й оте...» І вони робили...

— Власне, авторитетних захисників було достатньо. Патон, Антонов, Амосов, Бажан... Отже, для того, щоб у Щербицького виникла думка знищити мистецьку роботу, на яку витрачено так багато зусиль, хтось таки мав занести до вельможного вуха «слизький» наклеп...

А.Р. — Досі не знаємо. Ми ж весь час працювали... Хтось казав про анонімку, але ознайомитися з нею знову ж таки ніхто не дав. А далі був кошмар, жахливий сон: пригнали на Байкове вантажівки, одна за одною; йшли і йшли, протягом кількох місяців — березень-квітень-травень — заливали барельєфи бетоном... І ніхто того маразму не зміг зупинити.

— А потім... Як ви з тим усім жили? Хіба що знову Північ, реанімація натурою?

А.Р. — Ми не мали права на відсутність. Влада дуже хотіла, щоб ми покинули Київ. Рятувалися керамічною скульптурою. Тут, у майстерні. Ви ж були на виставці. «Бронзові Образи у просторі Острова — Бронзові Образи у просторі Світу». Високий випал, понад тисячу градусів, у глазурі. Національна технологія. Мій дід був би задоволений. Він був гончар. Робив глеки і тарелі. Возив продавати їх на ярмарок до Ізяслава. Та понад усе любив ліпити коників, свищики. Село глузувало, а він обурювався. Патерицею розбивав глеки, напивався з того всього і знову ліпив коники. О, дідусь заздрив би нам...

Однак чи багато киян бачили ту виставку? Адже ми її зробили на «чужій» території: у німецькому посольстві. До національного музею не «достукаєшся»... А тут ще приходять якісь люди і кажуть: не маєте права на майстерню. Працюємо тут уже тридцять п’ять років, — виявляється, «незаконно». І знову цей страх... Подібний до того, коли руйнували Стіну. Страх усього нашого життя на Батьківщині.