І бідний — парадоксів друг?

Не посперечаєшся, бідність - вада системи, яка примушує громадянина приміряти на себе скорбні «лики» не керованого владою часу. Це і «працюючі бідняки», і «культурні злидарі», і переслідувані податківцями «самозайняті». І хоча тепер наші люди навчилися якщо вже не активно заробляти, то ощадливо витрачати свій «підшкірний» бюджет (тому й кризу пережили всього 17,5% тих, кому не вистачає грошей на їжу), соціальна активність незабезпечених - низька і продовжує визначати обличчя суспільства: у бідних традиційно менше відповідальності за все, що відбувається у країні. Активність зростає в людей (як і відчуття щастя та затребуваності) прямо пропорційно рівню доходів. Цей факт свідчить про те, що більшість населення в нас так і не сягнула середнього рівня забезпеченості.

Феномен бідності в українському суспільстві аналізує генеральний директор Київського міжнародного інституту соціології Володимир ПАНІОТТО.

Наша бідність суб’єктивна

- Пік бідності в українському суспільстві був 1998 року. Тоді 52% населення визнавали, що їм бракувало грошей навіть на їжу. Але під час кризи українці навіть не наблизилися до цього показника: спочатку вони «проживали» свої запаси, а у квітні 2009 року вийшли на якийсь максимум бідності (20,8% тих, кому бракує грошей навіть на їжу). У грудні 2010 року на їжу не вистачало 13,7% опитаних, а на березень 2011-го їх побільшало до 17,5% (через недавнє підвищення цін).

Варто докладніше зупинитися на самому показнику бідності. У Всесвітнього банку є стандартна методика для визначення рівня бідності, причому як абсолютної, так і відносної. Абсолют­на бідність визначалася так: за кількістю калорій, достатніх для того, щоб людина могла підтримувати своє існування на фізіологічному рівні, добирався якийсь «кошик» із продуктів, типових для кожної країни, який дозволяв цю кількість калорій отримати. Щоб визначити, яким є жорсткий мінімум усього необхідного для життя, фахівці аналізували, скільки сім’ї, котрі живуть на «кошиковий мінімум», витрачають на необхідні речі, включно з одягом та комунальними витратами, відповідно урізуючи його ще на 15-20% на місяць. До умовного «кошику» фахівці додавали ці 15-20% й отримували суму, яка відповідає рівню абсолютної бідності.

Є ще поняття відносної бідності, яка визначається як доход, на 25% менший медіанного (середнього по країні) доходу. За гру­бими розрахунками, в Україні менше 30% відносно бідних, але цей показник дуже нечутливий. Якщо абсолютна бідність із
2000-го по 2008 рік зменшилася на кілька десятків відсотків, то від­носна була стабільною (26-28%).

Критерій, використовуваний нами (відсоток людей, котрі вважають, що їм не вистачає на їжу) змінюється так само, як абсолютна бідність, вимірювана Всесвіт­нім банком (коефіцієнт зв’язку цих показників 0,97), але су­б’єк­тив­ний показник вищий. Люди вважають, що їм не вистачає на їжу, коли вони не можуть харчуватися відповідно до своїх смаків і звичок, а тим більше якщо їм доводиться обмежити себе в одному-двох продуктах у зв’язку з підвищенням цін. Тобто їхні запити набагато вищі за мінімум, який просто не дасть простягти ноги.

- За даними КМІС, кількість тих, кому не вистачає на їжу, за минулих півроку зросла до 17,5%, водночас знизилася (з 7,1 до 4,9%) кількість тих, хто може дозволити собі купувати деякі дорогі речі (такі як телевізор або холодильник), але не може купити все, що захоче. А кількість тих, хто може купити все, що захо­че, зменшилася з 0,2 до 0,1%.

- Теоретично ситуація мала б покращитися, оскільки уряди багатьох країн заявили про вихід із кризи та про певне зростання (в Україні - чотири відсотки). Але зростання цін у нашій країні вдарило по всіх. Ті, хто може дозволити собі дорогі покупки, приблизно відповідають середньому класу, а він у нас нестійкий. Зсув у бік бідніших стався практично по всіх категоріях. Що стосується тих, хто може купити собі все, що захоче, то різниця між 0,1 й 0,2% невелика. Крім того, справді багаті люди не потрапляють у соціологічні вибірки, а якщо й потрапляють в опитування еліт, то не бажають оприлюднювати свої доходи.

Знання виводять за «коло бідності»

- Цікаве явище ми побачили на матеріалах останнього соціологічного опитування КМІС. Виявляється, 43,6% тих, кого можна умовно зарахувати до середнього класу, мають ви­щу освіту і 24,8% - середню спеціальну. А серед бідних 35,1% - із середньою освітою, 24,4 - із середньою спеціальною і 12,7% - з вищою. До того ж у середній клас потрапило 26,7% спеціалістів із вищою освітою та 11,2% підприємців. Серед бідних їх виявилося, відповідно, 2,9 й 0,3%. Чи можна сказати, що вищу освіту почали цінувати в суспільстві?

- У 1985-1990 роках ми провели дослідження, репрезентативне для населення Києва. Найбільш забезпеченими тоді були кваліфіковані робітники. З інтелігенції найбільше були забезпечені кандидати і доктори наук. Але зв’язку між освітою та доходами не було. А тепер він прямий: чим вища освіта, тим вищі доходи, - щороку освіта дає більшу зарплату. Для мене це стало несподіванкою, оскільки я бачив, як люди без освіти ставали олігархами. Втім, потім вони купували дипломи й ставали докторами наук і професорами. Але, чесно кажучи, я не думав, що ситуація з високою оцінкою праці освічених людей у нашому суспільстві так покращилася. Не беруся зараз точно сказати, але, гадаю, що це доволі свіжа тенденція останніх десяти років. Згадаймо, як люди з вищою освітою не могли себе знайти й пристосуватися до змін системи. У 1991 році з набуттям країною незалежності розірвалися економічні зв’язки всередині колишнього СРСР. Потім люди «проїли» свої запаси і впали в бідність, а економічне зростання разом із розвитком «тіньової» економіки розпочалося вже близько 2000 року. До речі, відомий англійський соціолог Теодор Шанін, який довго працював у Росії, звертався до уряду цієї країни з пропозицією зарахувати деякі види «тіньової» зайнятості людей до механізмів виживання й не оподатковувати їх.

- Тобто забезпечені освічені люди стали «героями мутного часу»?

- Наш інститут сподівається взяти участь у дослідженні вчених Оксфордського університету, які недавно отримали грант на вивчення впливу приватизації на смертність в Україні. Вони вважають, що однією з істотних причин зменшення чисельності населення України з 52 до 47 мільйонів, окрім зниження народжуваності, стала приватизація як ядро економічних реформ, що призвело до стресової ситуації для значної кількості людей, до аномії, алкоголізму, наркоманії й, отже, до зменшення тривалості життя. Можливо, освіта більш затребувана в ринковій економіці.

- У бідних і в представників середнього класу відповіді на запитання про готовність до акцій протесту різняться. Так, у страйку брали б участь 2,1% тих, кому бракує грошей навіть на їжу, і вже по 5% тих, кому вистачає грошей на їжу й одяг і є можливість дещо відкладати, та тих, хто може дозволити собі дорогі покупки. У пікетуванні державних будівель готові брати участь 0,6% бідних і 4% представників середнього класу. Тим, хто багатший, є що захищати?

- Річ у тому, що, відповідно до однієї з теорій, революції зазвичай відбуваються не там, де люди найбідніші, а там, де була більш-менш нормальна ситуація, що стала погіршуватися. Бідні виступають із протестами не так часто, як забезпечені. Імовірно, останнім є що захищати, до того ж у них вищий рівень освіти і соціальної активності. Люди вважають, що їм не під силу значні зміни в ситуації занепаду, а нормальну ситуацію намагаються поліпшити й виправити, якщо вона похитнулася.

До нової влади більш терпимі бідні

- На запитання: «Як би ви оцінили політику влади загалом?» бідні і представники середнього класу також відповідають по-різному. Негативно оцінюють її, відповідно, 20,5 і 27%, а в основ­ному позитивно - 8,1 та 4,3%. Тобто бідні більш терпимі до влади.

- Я не впевнений. Річ у тому, що оцінка політики нової влади дуже диференційована залежно від регіонів, і треба порівнювати бідних та забезпечених усередині кожного регіону. Якщо брати динаміку, то погіршення ставлення до політики нової влади відбулося насамперед за рахунок Східного регіону: там у людей була дуже висока оцінка влади, і їхні надії найбільше не справдилися. А Західний регіон менше очікував від нової влади, тому зниження довіри до неї там зафіксоване не таке велике. Проте все одно Схід оцінює владу вище. Загалом, понад половину населення ставиться до влади негативно, а серед бідних найбільше тих, хто не визначився. До
того ж 66-68% опитаних у всіх категоріях відзначають, що Україна йде в неправильному напрямку. Лише 13% населення вважає, що в країні все робиться правильно, - це дуже низький показник, який демонструє різкий обвал довіри до влади за останніх півроку (у червні 2010 року 38% населення вважало, що країна йде у правильному напрямку).

Чи можна купити трохи щастя?

- Українці з гіркотою підтверджують, що краще бути багатим і здоровим, ніж бідним і хворим...

- Загалом, задоволені своїм здоров’ям 27% бідних і 78% представників середнього класу. А в інших категорій із різним рівнем забезпеченості - проміжне становище між ними.

- 24% бідних заявляють, що однозначно щасливі, а якщо додати до них тих, хто швидше щасливий, ніж нещасливий, - отримаємо 40%. Досить втішна цифра.

- Але серед тих, хто може купувати собі майже все, щасливі 94%! У нас простежується лінійна залежність між відчуттям щастя в людей та їхнім матеріальним становищем. Огляди по інших країнах свідчать, що ця залежність не лінійна: чим менш бідною стає людина, тим більше зростає в неї відчуття щастя, але, починаючи з середнього рівня забезпеченості, воно перестає зростати. А в нас без варіантів: чим вищий рівень забезпеченості, тим більше щастя в житті... Можливо, ми в масі своїй не сягнули середнього рівня забезпеченості...

За дослідженнями World Values Survey, найщасливіші люди живуть у Нігерії, Мексиці, Венесуелі, Сальвадорі, Пуерто-Рико. Власне кажучи, загальний показник щастя, задоволення життям дорівнює відношенню забезпеченості людини чимось до бажань. Очевидно, в цих країнах запити населення доволі низькі.

1985 року ми досліджували рівень задоволення життям киян, вимірюючи його за шкалою від -100 до +100 балів. Жителі Києва демонстрували досить високий показник +36. Через чотири роки, 1989 року, він упав до +1. Ще не було розриву економічних зв’язків, були тільки «перебудова» і гласність: відкрилися кордони, ЗМІ почали реалістичніше показувати життя в інших країнах. І рівень бажань українців став зростати, при тому що рівень забезпеченості залишився незмінним. Так задоволеність життям зменшилася.

- Цікаво, що сімейні цінності для бідних (за них висловилося 29% опитаних) мають нижчу вартість, ніж для середнього класу (53%). Чому так?

- Це не цінності, а уявлення опитаних про свої цінності. Самооцінка людей насправді є сумішшю їхніх справжніх цінностей та заведених у суспільстві. Це образ, який люди хочуть продемонструвати. Вони не усвідомлюють своїх цінностей (особливо - осуджуваних суспільством) через різні захисні механізми. Це і пригнічення, і сублімація, і раціоналізація. Так, людина, яка любить гроші найбільше за все, але не в змозі їх заробити, вважає, що на першому місці в неї виключно духовні цінності («зелений виноград»).

- До «непрактичних сфер» переходить дружба. Її вважають цінною для себе 0,6% бідних і 4% представників середнього класу.

- Нью-йоркський соціолог Дмитро Шалін дуже прикро вразив мене, коли почав доводити, що дружба - поняття соціалістичне. Друзі при соціалізмі виконували дуже багато функцій: від моральної підтримки до матеріальної. В емігрантів в Америці завжди є альтернатива, і часто постає питання, чи варто йти до друзів, при тому що потреби сидіти у друга в кухні й шпетити уряд уже немає. Я доводив йому, що дружба цінна сама по собі. Отримані нами дані підтверджують його точку зору. Але це лише один з індикаторів, потрібні глибші дослідження...

- Ще для наших людей малоцінною є робота, - за неї висловилося 7,4% бідних і 10% представників середнього класу.

- Знову ж, це не цінності, а самооцінка. Результати інших досліджень свідчать, що на першому місці в людей - наявність поруч близької людини, а на другому - робота. У безробітних набагато гірші і самооцінка, і ставлення до життя.