Гуманний напрям «тихого центру»

Ректор Харківського інституту дизайну та мистецтв Віктор Даниленко недолюблює Макдональдс. Не від снобізму — просто вважає ці масові харчевні чимось таким, що непривабливо випинається в нашому предметному просторі.

Віктор Даниленко вважає, Україна має шанс витворити неповторний стиль. У своїй книжці «Майбутнє європейського дизайну: Чехія, Польща, Україна» автор переконливо доводить — то не є голий оптимізм.

— Пане Вікторе, вважається, що поняття дизайн більше асоціюється з містом, ніж із селом...

— А чи доречно у ХХІ столітті переглядати те, що було зроблено у ХХ? Адже населення катастрофічно збільшується, і саме це зумовлює вигляд сучасного мегаполісу. Мені здається, його вже неможливо зробити затишним і милим...

— Складне запитання... На цю проблему під таким кутом я майже не дивився... Наскільки мені відомо, в європейських сім’ях народжується небагато дітей і великого нарощування очікувати не доводиться. В африканських та азійських сім’ях народжується багато дітей. От нехай вони там у себе і клопочуться зі своїми містами. В Європі ще досить вільного ресурсу, аби мати вигляд чарівної провінції. І все-таки в європейців Центрально-Східної Європи є більше підстав бути лідерами, ніж у Західної. Адже на вулицях Парижа ви побачите більше представників інших континентів, ніж французів. Те ж саме у Лондоні. І це при тому, що європейськість, зокрема європейський дизайн, чомусь пов’язують насамперед із Західною Європою. А вона вже стає чимось іншим і не зовсім уже Європою. Ми теж, мабуть, не витримаємо тих навальних ударів з інших країн і мігрантів з інших континентів. Але сьогодні, вважаю, у нас є більше підстав вважати себе генераторами саме європейських цінностей, а не якихось інших. На Заході уже й генерувати мало кому залишилося. Суцільні етнічні квартали...

— Це, знаєте, палиця на два кінці: етнічні квартали з’являються тільки в економічно розвинутих, багатих державах. Ми для них не надто велика спокуса...

— Європейські країни у ХХ столітті надто загравали зі своїми відкритими кордонами. Зважаючи на цей урок, варто спробувати не набивати ті ж самі гулі...

— Вочевидь вони не стільки гралися, скільки пожинали плоди своєї колонізаторської політики.

— Так, безумовно. І в цьому у держав Центрально-Східної Європи більше підстав бути хранителями європейських цінностей. Адже немає чеськомовної Африки чи польськомовної Латинської Америки...

— Ви поставили Україну в контекст Центральної та Східної Європи. Чи є у нас серйозні дизайнерські напрацювання, щоб вважати себе оригінальними у цьому сенсі?

— Гадаю, що є. У своїй книжці я намагаюся це аргументувати. Ми справді маємо спорідненість із Польщею і Чехією. І вона є вагомішою ніж, скажімо, спільність із сибірсько-московським цивілізаційним конгломератом. Країни Центрально-Східної Європи, затиснуті з одного боку романо-германським світом, а з другого московським, весь час боролися за виживання своїх культур, мов, своїх народів. Чехи, поляки, словаки, латиші, литовці, естонці... Разом з Україною утворюється така собі балто-чорноморська підкова.

І тепер, коли з’явився шанс розвитку, його треба використовувати — спільно, разом. Бо не змогла б окремо Фінляндія, Данія або Норвегія так успішно розкрутити північний дизайн, як розкрутили його разом п’ять країн — Фінляндія, Швеція, Норвегія, Данія, Ісландія.

— А прибалтійські країни не намагаються триматися разом з ними?

— Мені трохи важко говорити про балтійські країни, бо я спеціально не досліджував це питання... Знаю, що вони дуже дбають про своє предметне середовище. Наприклад, ніколи не поставлять пластик у старий дерев’яний будинок. Добре, що вони так обережно ставляться. Це дає більше підстав для народження нового дизайну. Щоправда, сама лише реставрація та консервація не створює того могутнього поштовху, якого б хотілося. Йдеться про розумне поєднання і створення нового, зокрема і з пластиком. Саме дизайнери і художники мають дбати про міру. Консервація — то не розвиток. Наш дизайн повинен би розвиватися на перехресті: вертикалі, тобто глибинних сутностей національної культури, та горизонталі, котра означає запозичені та засвоєні культурні надбання сусідів. І коли горизонтальна та вертикальна складові співпрацюють, то народжується нова якість. І вона буде єдина у світі. Отже, це викликатиме цікавість.

Наприклад, коли приїжджає італієць до Чехії, він хоче з’їсти знамените «свиняче коліно» і спробувати чеського пива. Він не шукатиме «італійського» вина з чеського винограду.

— Чого ж не вистачає Україні, щоб перетнулась ота вертикаль з горизонталлю?

— Мені здається, тому, що ми цим не переймаємося. Коли проглянути підшивки дизайнерських часописів Скандинавських країн, то зауважимо, що там постійно велась активна полеміка: яким є шведський дизайн, яким фінський, і яким наразі є скандинавський дизайн... Вона і тепер не вщухає. Вигравши у цьо­му виді естетичних змагань, вони і далі переймаються своїм предметним простором і тим, як його презентувати. У нас подібних статей і подібної полеміки й близько немає. Для наших дизайнерів великим досягненням є відпрацювати під західний дизайн якомога точніше. Якщо ми будемо мати тільки цю мету перед собою, навіть якщо ми станемо доволі вмілими ремісниками-копіїстами, нас однаково не буде. Йдеться про те, щоб придумати своє. Та аби грати у власну гру, треба принаймні говорити, про-го-во-рю-ва-ти проблему. Покоління українських дизайнерів, яким тепер 50—60, навіть 40, цим перейматися вже ніколи не будуть. Їхній потяг пішов. Вони народилися в іншій країні, в іншу добу... За позитивних умов щось змінити зможе тільки молодь. Та, яка тепер на студентській лаві. На них сподівання.

Але не можна розглядати дизайнерський успіх тільки в контексті самого дизайнерського цеху. Скільки б не напружувався, самотужки він нічого не народить. Цим має перейматися влада, меценати, спонсори, працівники посольств країн Центрально-Східної Європи, куратори виставок. Коли цей рух набуде розвитку, тоді народиться той продукт, який можна буде продавати. Неможливо написати рецепт, як створити таку от оригінальну річ. Для її створення треба організувати погоду. І вона з’явиться — своя, неповторна.

— Яка країна чи місто вас найбільше вразили, захопили?

— Мені подобаються міста Центрально-Східної Європи. Особливо їхні містечка. Бо не тільки в столицях відбувається життя, і не треба нам столиць із хмарочосами до неба. Допоки людина залишається людиною, в них жити все одно немило.

— А чому ви пишете тільки про Чехію, Польщу та Україну?

— Це більше умовний вибір, тому що всі країни Центрально-Східної Європи споріднені. Вони є каталізатором культурних процесів у Європі. І саме їм призначено стати лідером такого собі гуманного напряму, який уособлює зразок провінційної затишності у найчарівнішому розумінні. Середовище, яке можна порівняти з поняттям «тихого центру». Є такий термін у бізнесі з нерухомістю. У «тихому центрі» найдорожче житло. Бо він спокійний і затишний, він для людини.