ГРУЗІЯ: СОЛОДКА ХУРМА ПІД ХОЛОДНИМ СНІГОМ

Тбілісі

Стародавнє місто скидається на запорошеного прочанина. Будинки — в тріщинах, із облупленою штукатуркою, у музеях — запах вільгості та гниття. Так і хочеться відмити його, підфарбувати, відреставрувати... Сніг, випавши вперше за багато років, замаскував бідність, яка визирає з кожного кутка, додав місту трохи казкового, доглянутого вигляду. Він прикрасив і головну ялинку міста замість дорогих іграшок та ілюмінації. Нинішнього року мало не єдиною новорічною окрасою головного проспекту столиці були сніжинки «ще часів КПРС».

Цілісний архітектурний ансамбль характерний хіба що для району старого Тбілісі, давні будиночки якого мальовничо нависнули над Курою. А минуле століття залишило в спадщину мішанину стилів, контрастне сусідство старого й нового, захаращені «італійські дворики» та хрущовки, монолітні громадини у стилі сталінського бароко, стародавні й сучасні пам’ятники, охрещені народом вельми колоритно. Приміром, тріумфальна арка — «вуха Андропова»... А навколо — гори зі стародавніми церквами, середньовічними руїнами, і все це вінчає грузинська Батьківщина-Мати.

Є в місті й «живі» пам’ятники. Такі, приміром, як готель «Іверія». Цей двадцятиповерховий готель уже став своєрідною визначною пам’яткою Тбілісі. У кожному вікні й на балконах сушаться різнобарвні речі, створюючи враження здибленої величезної клаптевої ковдри. В «Іверії» та в багатьох інших, на неї схожих, ось уже кілька років живуть біженці з Абхазії, перетворивши готель на сяку-таку подобу постійного житла. У двохмільйонному Тбілісі біженців понад триста тисяч, що приблизно дорівнює кількості пенсіонерів у країні. Безперервний шум і галас біля готелю із завидною періодичністю заглушує виття пожежних сирен. Річ у тому, що в готелі часті перебої не лише з водою та світлом, а й із електроенергією. Тому їжу тут готують на саморобних пічках-«буржуйках», які топлять дровами. І це — на всіх без винятку поверхах. Не дивно, що пожежі регулярні. Але боротися з грубками марно. Не допомагають ні вмовляння, ні штрафи, ні погрози, ні вилучення самих «буржуйок». Як зазначив один із біженців: «усі чудово розуміють, що пожежник приходить і йде, а їсти хочеться завжди».

На що ці люди живуть, сказати важко. Вони регулярно одержують допомогу від держави — стільки, щоб не померти з голоду.

Як виживають корінні тбілісці — також загадка. Проте вечорами ресторани заповнені. Закладів цих у місті — на кожному розі: традиційні грузинські, мексиканські, італійські, російські тощо. Але все з «грузинським акцентом». У кожному можна замовити, як мінімум, грузинський шашлик, місцеві вино, горілку та хачапурі.

Дуже популярні у Тбілісі так звані хачапурниці — щось на кшталт нашої мережі швидкого харчування «Швидко». Тільки замість вареників — до дванадцяти видів хачапурі, готують їх прямо на місці, і вони дуже смачні.

Добрався до грузинської столиці і всюдисущий «Макдоналдс». Ціни в ньому вищі, ніж у хачапурницях, та й асортимент незвичний для грузинів, які більше звикли до поєднання овочів та м’яса. Не дивно, що поступово ажіотаж навколо «чемпіона швидкого харчування» спав, і черги там побачиш хіба що у вихідні.

«Старий Тбілісі»

Старе місто на берегах Кури дедалі більше перетворюється на місце для відпочинку, а не для життя. Люди з неупоряджених будинків переселяються у комфортабельніше житло. А ось розважальні заклади у старому центрі множаться дуже швидко. Адже досі саме в старому Тбілісі панує настояний на вічності особливий грузинський дух, пульсує душа міста. Крім ресторанів, тут безліч духанів. Їх не змінили ні революція, ні застій, ні перебудова, ні незалежність. Саме в таких закладах за склянку чачі на клейонці малював картини великий Піросмані. Тбілісці запевняють: у деяких ресторанчиках на стінах красуються його оригінали.

«Старий Тбілісі — це пісня, яка лунає тисячі років», — каже відомий дегустатор Бондо Каламбадзе. — Ось чому одна з найбільш якісних винних торгових марок одержала назву «Старий Тбілісі» й «Тамада».

— А сам Тбілісі дуже змінюється? — поцікавилася я в нього.

— На жаль, — журиться Бондо. — Бідність і негаразди дуже змінили народ. Люди неначе здичавіли душею. Раніше в місті всі одне одного в обличчя знали. Вранці на похмілля збиралися. Віталися, усміхалися. Бувало, прийдеш на футбол, окинеш поглядом стадіон, на всіх трибунах усуціль друзі й родичі, та й м’яч ганяють свої також! А нині стільки стороннього народу... Чужі, відлюдні.

«Похмілля» по-грузинському

Грузинське похмілля — ритуал, те ж саме, що наша ранкова філіжанка кави. Просто вечірня компанія збирається вранці у тому ж самому ресторані чи духані, снідаючи тим, що залишилося з вечора, плюс — по склянці хорошого вина. Раніше господар закладу за ці ранкові посиденьки навіть грошей не брав, оскільки для нього це — чудова реклама. Нині таке дозволити собі можуть лише одиниці, і то не завжди. «Безгрошів’я й необлаштованість довели народ, — журиться Реваз, власник одного з тбіліських духанів, — розумієте, не може здоровий грузин заробляти копійки! Його завдання — годувати родину. Інакше він собі життя просто не уявляє. Ось тому йдуть на будь-які хитрощі, а дехто навіть спивається, що для грузина зовсім уже нонсенс. Ще десять років тому п’яний, як чіп, грузин був просто дивовижею. Навіть витверезників у Грузії ніколи не було.

Молоді дивляться на Тбілісі трохи інакше. Дегустатору Шоте Кардбелі 27 років. І він не менш відомий, ніж його старший колега. Він вважає: якщо дуже захотіти, постаратися — й освіту хорошу здобути можна, роботу. Єдине, чого не можна зробити, — це прожити без Грузії.

«Дегустаційна» історія Шоти така. Закінчив вуз за фахом «виноробство», знайшов інформацію про те, на яких винно-горілчаних заморських заводах потрібні дегустатори, вибрав один із них, позичив гроші на квиток і поїхав навмання до Америки. Кілька місяців працював без оплати, потім його грузинський нюх відповідно оцінили. Але через два роки Шота занудьгував. А коли в Америці зустрів колегу, який запропонував займатися тією ж самою справою за хорошу, але, природно, меншу зарплату, але в Грузії, Шота без вагань повернувся на батьківщину. Чому? Замість відповіді молодик розповів таку історію: «У мене в Америці справи йшли чудово. І друзі були — суцільний інтернаціонал. Щотижня я купував телефонну картку за 35 доларів. Друзі поцікавилися, куди це я дзвоню. «Додому, батькам», — чесно сказав я.

— А чому, коли запрошуєш у гості, накриваєш такий не по-американському хлібосольний стіл?

— Щоб на душі весело було.

— І виголошуєш при цьому такі гарні поетичні тости, що аж за душу бере...

— Щоб ви відпочили також і відчули, як це здорово — бути друзями.

— Ти що, дурень чи італієць? — поцікавилися тоді в мене. І я відповів: «Грузин».

«Ідіть у лазню!»

Практично в центрі міста неначе з-під землі виростають куполоподібні будівлі. Це знамениті грузинські сірчані лазні. Згідно з легендою, саме гарячі джерела послужили причиною того, що на цьому місці виникло місто. Сірчані лазні існують кілька сотень років. І завжди були головним місцем обміну всіма міськими новинами. Не дивно, що чи не найбільш поінформованою людиною столиці вважався банщик — «мекісе». Це не просто «завлазнею», а ще масажист і цікавий співрозмовник, своєрідний психотерапевт. Завдяки поєднанню миття, масажу та приємної розмови тіло полишають бруд, застуда й утома, а м’язи — скутість, біль, а душу — кепський настрій. Ця професія була й залишається затребуваною.

Сірчана лазня-люкс — це дві кімнати. Одна для відпочинку, друга — куполоподібної форми й уся викладена камінням. У ній — душ, басейн із паруючою сірчаною водою, до якого впритул прилягають два кам’яні масажні ложа, на яких мекісе робить масаж-миття спеціальною рукавичкою з натурального грузинського килимка, у міру жорсткою, але не «дряпучою», яка чудово очищає тіло. А густу піну регулярно змиває теплою водою із сірчаного басейну, обливаючи клієнта з головою... П’ятнадцять хвилин такого масажу, а потім знову басейн, душ і гарячий трав’яний чай у кімнаті відпочинку.

Кабанчик із Панкісі

Конфлікт на кордоні з Росією у районі Панкіської ущелини, схоже, перейшов у хронічну стадію.

Чиновник із путінського оточення заявив: мовляв, «якщо грузини не зміцнять своїх кордонів, ми їх бомбитимемо». Нині між Грузією та Росією укладено договір, згідно з яким порядок на кордоні охороняють обидві країни. Спільні рейди дають певні результати.

Але основна незручність для місцевих жителів — не самі чеченці. Річ у тому, що в горах Панкісі водяться кабани. Полювання на них поєднане з ризиком для життя. З десяток сміливців уже стали жертвами чеченців, які не з’ясовують, на кого ти вийшов із рушницею. Але азарт добувача пересилює страх смерті.

Хоча в цілому до чеченців грузини ставляться з розумінням. Як, утім, і до росіян…

Аджарія: «ми й самі з вусами»

Назріває ще одна проблема — Аджарія, що стає дедалі самостійнішою. На думку багатьох експертів, постійні суперечки між Батумі та Тбілісі давно вже вийшли за рамки суто економічних дискусій і набувають ознак політичного протистояння. Посередництво лідера Аджарії в урегулюванні грузино-абхазького конфлікту та його непогані стосунки з Путіним посприяли відносній автономії цього краю. Росія безперебійно постачає Аджарії електроенергію. І на Новий рік її столиця, на відміну від Тбілісі, сяяла ілюмінацією та святковими феєрверками. Не дивно, що останнім часом виникла значна напруга у відносинах Тбілісі й Батумі. На засіданні уряду Грузії Едуард Шеварднадзе фактично звинуватив аджарський регіон у сепаратизмі.

Абхазія: бити чи не бити?

Найскладнішою проблемою для Грузії, як і раніше, залишається Абхазія.

Переважна більшість грузинів вважають: з абхазами треба воювати. Офіційна політика уряду в цьому плані — ведення переговорів. А в приватних розмовах державні діячі висловлюють думку, що абхазів ще можна посадити за стіл переговорів, але для цього потрібні «вагомі аргументи» у вигляді сильної армії.

— Велику роль у процесі врегулювання конфлікту грузинська влада відводить Україні, — розповідає посол України в Грузії Степан Волковецький. — Позиція нашої країни у цьому питанні сформувалася давно: ми підтримуємо територіальну цілісність Грузії і є основним посередником у мирних переговорах. Під час останньої зустрічі із Шеварднадзе Кучма висловив готовність надати місце для проведення тристоронньої зустрічі, що грузинська сторона сприйняла схвально. Торік із цього питання в Ялті було проведено грузино-абхазьку зустріч, під час якої підписано документ щодо врегулювання конфлікту. Традиційним став спільний відпочинок абхазьких і грузинських дітей в Артеку й на Івано-Франківщині. Ми відстежуємо всі деталі грузино-абхазьких переговорів, тим більше що в Абхазії є наші об’єкти, будинки відпочинку, передусім санаторій «Україна» та будинок відпочинку «Посол». Це українська власність, і, природно, ми зацікавлені в тому, щоб вона повноцінно працювала.

— Грузія входить у першу четвірку держав, із якими Україна розвиває свої відносини найінтенсивніше, — продовжує тему посол Грузії в Україні Грігол Катамадзе. — Керівництво країни вважає, що для зовнішньо- та внутрішньополітичного курсу нинішньої грузинської влади відносини з Україною мають особливе, принципове значення, а збереження стратегічного партнерства між обома країнами є, по суті, гарантією суверенітету Грузії. Наше співробітництво у сфері оборони й безпеки, а також у військово-технічній сфері, особливо ефективне. В Україні дуже хороша військова школа. Наші військовики проходять у вас чудову підготовку.

«Генацвале» янкі!

І все-таки основний фінансовий донор переоснащення грузинської армії —НАТО, із цим альянсом Грузія співробітничає в рамках програми «Партнерство в ім’я миру». Едуард Шеварднадзе заявив: країна вступить у Північноатлантичний альянс, щойно це стане можливим. Прагнення Грузії активно підтримує Америка, не шкодуючи для цього ні коштів, ні часу, ні людей. Вона переозброює та вдягає грузинську армію. У Тбілісі ось уже понад рік працює американська група, допомагаючи Грузії привести свої збройні сили у відповідність до натовських стандартів. Грузинських військових навчають американські інструктори.

Американці віддають належне Грузії як ключовому геополітичному центру Закавказзя. І чудово розуміють: сильна армія Грузії — один з суттєвих чинників стабільності на Кавказі, а отже — хороший заслін тероризмові. І, звісно ж, янкі зацікавлені, щоб ця стратегічно важлива країна перебувала у зоні впливу не Росії, а США. Як реагує Росія, зрозуміло без пояснень. Адже це споконвічна зона її інтересів. Та якщо говорити про політику батога і пряника, то Росія розмахує «батогом», а Штати пропонують «пряник». Причому не лише у військово-технічній сфері. Фактично країна виживає за рахунок іноземних кредитів. За останні десять років їх надійшло на суму понад 4 млрд. доларів, причому 1,2 із них — гроші США. Допомога йде за чотирма напрямами: економічні перетворення, енергетика, підтримка демократії та соціальної сфери.

Інші великі донори Грузії — МВФ, різні соціальні структури ООН, ЄС, Німеччини. Допомагають Японія, Нідерланди, Китай, Туреччина й інші.

Економіка з грузинським акцентом

Кредити надходять нерегулярно і залежать від виконання країною міжнародних зобов’язань. Останніми роками МВФ і Світовий банк узагалі припинили допомогу в зв’язку з невиконанням бюджету і відновили її лише минулого літа.

За даними Бюджетного офісу парламенту Грузії, план надходжень у скарбницю 2002 року виконано трохи більш як на 90%.

Щодо власних можливостей, то забезпечити себе Грузія може лише частково. Корисних копалин у республіці не так уже й багато. А видобуток тих, що є, недешевий. Гірничодобувні та феросплавні заводи потребують грунтовної модернізації. Реальна перспектива — використання транзитних можливостей країни. Пропускна здатність грузинських комунікацій становить 4—5 млн. тонн вантажів на рік. Реалізація нових проектів транспортних коридорів може істотно збільшити цю статтю доходу держави. Особливо перспективне перекидання каспійської нафти з Азербайджану до Європи, у реалізації проекту бере активну участь і Україна.

Добрий відсоток доходу в казну може дати і розвиток туризму. Попри політичну нестабільність, гірські курорти Гудаурі й Бакуріані повністю модернізовано, багато в чому за рахунок іноземних інвестицій. І навіть нині ці здравниці популярні в іноземців.

Істотна стаття доходу — продаж продукції харчової промисловості та агропрому: вин, цитрусових, чаю, мінеральних вод. Причому вина й мінводи конкурентоспроможні на ринках країн СНД і Європи вже сьогодні.

Виноградна лоза

Західна Грузія (батьківщина президента Шеварднадзе) просто бідує. У гірських селищах народ живе з натурального обміну, люди там по кілька років узагалі не бачили грошей. Але в деяких регіонах уже починають потроху заробляти, — передусім у місцях, де відроджується виноробство.

На сході з економічної прірви намагається «видряпатися» Кахетія. Збільшуються площі, відведені під виноградники, зростає дохід тих, хто їх обробляє. Виноробство — галузь, яка зуміла швидко перейти на рейки ринкової економіки.

Побувавши в Кахетії, на власні очі переконалася: оздоровлення грузинської економіки розпочинається саме тут. Останніми роками в цьому районі з’явилося багато винних заводів. Значна частина їх модернізована за останнім словом техніки. Гірські схили, на яких росте виноград, поділені між винними компаніями, і за деякі з них точиться справжня економічна війна.… «Продають за кордон свою продукцію вже понад сімдесят підприємств, — розповідає генеральний директор однієї з найбільш квітучих кампаній GWS Георгій Мшвідобадзе. — Впродовж 2000 року обсяг експорту лише в Росію сягнув 10% усього ввезення вин до цієї україни. Селянам така ситуація вигідна. Адже нині вони одержують гроші. Навесні — аванс на догляд за лозою. Восени — зарплату за вирощений виноград. Платимо добре, але й відбір суворий. Адже на перший план ставимо якість».

До догляду за виноградниками й до приготування вина грузини ставляться не просто з любов’ю, швидше — з батьківською ніжністю. Відповідно до їхнього прислів’я «вино вирощують, як сина» — ані дня без нагляду. І лозі, крім щедрого сонця, необхідні людські турбота й любов. Мабуть, так передається сонячному напою грузинський характер. Вино виходить незвичайним, зі своїм особливим ароматом, насичене, з багатющою гамою смакових відтінків. А недавно відкритий музей виноробства в Лондоні починається з залу, вхід у який вінчає грузинський тост — «Нехай Бог дасть тобі силу вина».

Хороше вино, приготовлене з любов’ю, підтримує в людині здоров’я, радість життя і навіть потенцію. Безумовно, якщо пити його в міру, а поняття міри в грузина досить невизначене — від келиха в день до двох пляшок впродовж одного застілля. При цьому саму міру визначають за станом душі: якщо вона співає, отож ще ковтнути можна, а якщо слова пісні починаєш заледве згадувати — все, досить! Секрет відсутності п’яних як чіп полягає в особливостях грузинського застілля з його багатими закусками і розлогими тостами, які передаються алаверди — тобто по колу. І так — доки не встануть з-за столу. Поки один говорить тост (а це мінімум 5—10 хвилин) усі їдять, добре закушують, а саме застілля триває не менше трьох-чотирьох годин. Тому людина й попоїсти встигає, і випити із задоволенням, і серцем відпочити. Адже кожен тост за кількістю добрих слів на адресу присутніх за столом — ну просто єлей на душу та чудова психотерапія. До речі, напевно, саме тому професія психотерапевта в Грузії практично не затребувана.

Стосовно здоров’я, то, відповідно до статистичних даних міністерства охорони здоров’я Грузії, у Кахетії рівень серцево-судинних захворювань утричі нижчий, ніж в інших областях. А ще тамтешнє вино називають грузинською віагрою, натякаючи, що саме воно сприяє підвищеній велелюбності гарячих грузинських юнаків. Недавно ці натяки отримали офіційне історичне підтвердження.

Кахетія

Дороги Кахетії по-своєму унікальні. Можна просто їхати ними, спостерігати за тим, що відбувається навколо, і пізнавати своєрідність грузинського характеру.

Узбіччями шляху тягнуться нескінченні села. У міру доглянуті двори, закидані снігом, практично в кожному — дерева, з яких звисає спіла яскраво-жовтогаряча хурма. Хурма під снігом... Саме в холоди вона втрачає терпкість і набуває смаку. Вдалині, як декорація до казки, видніється білосніжний Кавказький хребет.

Та ось із воріт одного «казкового» будиночка вибігає кілька свиней — м’язистих, жвавих, із довгими витягнутими рильцями. Принюхавшись, вони «з усіх ратиць» біжать до найближчого смітника й діловито в ньому порпаються. Свині в Грузії — як у нас собаки. Бігають собі зграями, «пасуться» на луках, викопуючи з-під снігу травичку, і навіть «жебрають». Вони — звична частина місцевого пейзажу. Хрюшки сухорляві, сильні і спуску не дають нікому. Навіть із псами стосунки з’ясовують, що далеко не завжди закінчується перемогою останніх.

Нагулявшись, вони повертаються у свій хлів — перекусити, чого на вулиці не добрали. Правда, є й більш домашні хрюшки. Тих зазвичай водять на повідку за шию чи... за ратичку. Вони трохи спокійніші й товстіші.

Безумовно, грузинське сало з українським не порівняти. Але м’ясо навіть дуже смачне. Ріжуть свинок в основному на свята, як правило — на Новий рік та Різдво.

…Надвечір на вулиці з’являється дедалі більше людей. В основному — чоловіки, вони «кучкуються» в невеликі компанії та щось обговорюють. На наше запитання, про що дискусія, — посміхаються... Ні, це не збори «з приводу», просто так здавна заведено. Жінки господарством займаються, а чоловіки вийшли поговорити, відпочити... Адже зима. Ось настане весна — тоді мало кого до глибокої осені ось так на вулиці побачиш. Сезон розпочнеться, виноград обробляти треба, — а це заняття суто чоловіче, жінок до лози підпускати не можна, вони всю справу зіпсують... Що поробиш, чоловіча домінанта в Грузії наявна в усьому. Навіть символ птахофабрики — не курочка ряба, а півень: на такий покажчик ми натрапили дорогою. «Петько» вичепурений, крила скидаються на бурку джигіта, одним із них він показує дорогу на фабрику...

Найчоловічіші професії

Крім виробництва вина, є ще одна робота, яку, на думку грузинів, не можна довіряти жінці, — це приймання пологів. Тому після винороба друга за популярністю чоловіча професія в країні — акушер-гінеколог. Правда, останнім часом вони дедалі більше перекваліфіковуються на виноробів: народжуваність падає.

— Чоловік зовсім інакше відчуває жінку, — ділиться досвідом колишній акушер-гінеколог, а нині керівник великого підрозділу виноробного підприємства Леван. — Він завжди їй співчуває, оскільки в душі схиляється перед таїнством появи життя, якого йому не відчути.

Правда, останнім часом грузинські жінки народжують дедалі рідше. І стежити за собою стали менше. Якщо я раніше приймав до 15 пологів на добу, то три роки тому, у щонайкращому разі, — одна-дві породіллі. Нецікаво стало, сумно. І я пішов...

Відповідно до тієї ж таки статистики, наступні за популярністю в країні професії економіста, юриста, бізнесмена й політика. Хоча остання вже перейшла в розряд, що викликає роздратування...

Політика

Політичне життя в Грузії вирує, як вино, що перебродило, постійно ризикуючи зірвати кришку. Бути політиком стає просто небезпечно. По-перше, через дуже непросту ситуацію в країні, яка змушує шукати вихід із безвиході й тих винних, котрі туди завели. А оскільки грузини — народ імпульсивний, то й вихід шукають вкрай емоційно. У країні активізується опозиція та прибічники радикальної політики. Останні вважають, що настав час рішучих дій, інакше державі загрожує крах. Країну дедалі більше затягує економічна кабала, і відроджувати її незабаром просто буде нікому. Останніми роками п’ятимільйонна Грузія «втратила» близько мільйона активних діяльних людей. Більшість виїхали до інших країн у пошуках нормального життя — переважно інтелектуальна еліта, молодь.

Корупція

Хабарі — звичний атрибут грузинського життя, і люди ставляться до цього спокійно. Якщо, приміром, тебе зупинив даїшник — не тому, що ти порушив, а просто так, — мовчки платиш два ларі та їдеш далі. Усе культурно, без з’ясовування стосунків і зайвих слів. До речі, тест на алкоголь використовується в Грузії вкрай рідко. Хіба тоді, коли водій стільки випив, що просто в трасу не вписується.… А взагалі, за кермом п’ють усі. І хоча правилами це заборонено — але кілька келихів вина «алкоголем» не вважаються.

У країні розгорнуто масштабну антикорупційну кампанію, та особливої користі від неї немає. Щодо сфери бізнесу й торгівлі, то непомірно роздуті фіскальні служби, створення все нових і нових контролюючих та каральних органів (так званий «податковий легіон») лише сприяє розширенню тіньового сектора економіки. За даними Світового банку і грузинської статистики, 65 % підприємств, що діють у Грузії, сплачують неофіційний податок, тобто відстібають рекету...

Плюс до цього — недосконалість митного законодавства, контрабандний імпорт, погано налагоджений механізм банківських розрахунків. У країні встановлений досить високий податок на додану вартість на завезені з України товари (20% без будь-яких знижок на певні групи товарів — приміром дитячого асортименту, продуктів харчування й т.п.). Безумовно, все це опісля негативно впливає й на експортно-імпортні операції.

«Ваш хліб, наші вина — хай живе Україна!»

Саме так кажуть про українсько-грузинські відносини самі грузини. Ставлення до нашої країни однаково доброзичливе як у владних структурах, так і в народі.

— Українців у Грузії понад сорок тисяч. Більшість із них перебувають у змішаних шлюбах, де найчастіше дружина українка, — розповідає посол України у Грузії Степан Волковецький. — У Тбілісі працює єдина в СНД українська школа, викладають у якій грузинською, українською та англійською мовами. Про її рівень я маю змогу судити і як дипломат, і як батько. Мій молодший син навчається в цій школі і грузинською розмовляє, як рідною українською.

За чотири роки роботи в країні я переконався: при такому людському ставленні одна до одної наші країни зможуть розв’язати всі проблеми. Природно, поступово. Якщо десять років тому за товарооборотом ми були на сімнадцятому місці, нині — на четвертому. Основна стаття українського експорту — зерно, продукція хімічної, гірничодобувної і металургійної промисловості.

— Просто з грузинами треба вміти працювати, — ділиться досвідом один із керівників досить успішного україно-грузинського СП, — не ображатися на їхню непунктуальність, це справі не шкодить. Дуже важливі живі, дружні стосунки. І, звісно ж, варто грунтовно вивчити й засвоїти правила гри на грузинському ринку. Нам, українцям, це не так уже й важко. Ще кілька років тому ми були такими ж самими. Просто у цьому плані на нас Європа вплинула швидше.

Я не могла відірватися від ілюмінатора: Казбек, Дар’яльська ущелина, а там має бути Терек... «Звідки ви так добре знаєте?» — поцікавився мій сусід праворуч. «З Лермонтова, — чесно зізналася я. — Пам’ятаєте, у «Демоні»: «И над вершинами Кавказа изгнанник рая пролетал, пред ним Казбек, как грань алмаза, снегами вечными сиял».

— І там же про те, як «бежали робкие грузины?»— з образою в голосі процитував сусід ліворуч. — Ні, Лермонтов, можливо, й відчув красу нашої природи, та аж ніяк не грузинську душу. Напевно, тому, що природу він сприймав як поет, а самих грузинів — як офіцер російської армії. Адже щоб відчути душу, треба не один келих справжнього грузинського вина випити і довго-довго в очі людям вдивлятися. І дивитися не крізь приціл, а відкрито, але так, щоб ненароком не скривдити. Адже грузинська душа хоч і сильна, та дуже ранима. Щоб зрозуміти її й полюбити, потрібні час, довіра й налаштованість на добро...