ГРУДЕНЬ. САХАРОВ

Поділитися
Про день пам’яті академіка Андрія Сахарова мені нагадало кабельне телебачення. Російські загальнонаціональні телеканали не те щоб свідомо проігнорували цю подію, вони її просто не помітили...


Про день пам’яті академіка Андрія Сахарова мені нагадало кабельне телебачення. Російські загальнонаціональні телеканали не те щоб свідомо проігнорували цю подію, вони її просто не помітили. Проте вони детально висвітлили вручення премії Олександру Солженіцину у французькому посольстві. Олександр Ісайович бадьоро пояснив, що жодних проблем із свободою слова у Росії не існує, а війна на Кавказі є необхідною. Що й казати, він — моральний авторитет. Набагато більш зручний для росіян моральний авторитет. Тому що Сахаров відважувався казати правду, після якої у людини взагалі могли виникнути сумніви щодо доцільності історичної ролі його народу і його морального обличчя. Не влади, не суспільства, а саме народу, нації в цілому. Це необхідна правда, без неї суспільство швидко деградує, перетворюється на сукупність самозадоволених карликів... Однак такі моральні авторитети, як Сахаров — чи, скажімо, Гомбрович у поляків — з’являються дуже рідко і випадково. А можуть взагалі не з’явитися — у нас ніколи не було саме такого морального авторитету... Очевидно, що до такого рівня мислення давно піднялася Ліна Костенко, однак тут нова і не суто українська проблема: у нас немає суспільства, здатного до неї прислухатись.

У відсутності суспільства набагато зручнішими є авторитети, які самі живуть у полоні звичних національних ілюзій. Солженіцин — мужня людина, яка завжди говорить правду. Просто такою є його правда... Тому до нього залюбки прислуховуються. А про Сахарова намагаються якнайшвидше забути. В газеті «The Moscow Times» я прочитав статтю, яка розповідала про матеріальні труднощі його меморіального музею. Музей закрився б, якби його не підтримав грішми Борис Березовський. Краще він знайшов би свого часу гроші на суспільство, до якого закликав Сахаров!

Це і є сутність непорозуміння. Сахаров був прихильником абсолютно звичайних загальнолюдських цінностей — він нічого такого особливого не вигадував. За такими законами вже давно існує західна цивілізація. Їй достатньо було випробування Другою світовою війною, Гітлером, знищеними містами і газовими камерами, щоб усвідомити, що іншого шляху немає. Сахаров як видатний фізик-теоретик розумів це зовсім не на обивательському рівні. Однак його рідна країна завжди вважала, що з цих загальнолюдських цінностей можна позичити лише те, що не заважає, а все інше відкинути як старечу вигадку. Або: «ми до цього ще не готові». Так завжди говорять повії у бульварних романах, коли їм пропонують не ту суму, — до цього ми ще не готові... А потім суспільство дивується: воно пішло назустріч цьому зажерливому Заходу, запровадило в себе демократію, а нічого на краще не змінюється. Крадуть, грошей немає, взимку холодно... Це і є демократія? О, ні. Демократія — це свідомість. І тверезість. Можна скільки завгодно разів говорити, що вибори в постсоціалістичних країнах — це вибір еліти, а не населення. Однак що отримують еліти? Гусинського в мадридській тюрмі? Березовського на вигнанні? Абрамовича на Чукотці? Кучму в магнітофоні? Таке суспільство є небезпечним для кожного. Воно небезпечне для бабусі з приморського міста Артем, у якої немає навіть грошей на пічку-«буржуйку», не те щоб на центральне опалення. І воно небезпечне для олігарха Березовського. Воно небезпечне для журналіста Гії Гонгадзе, який, напевне, ніколи вже не дізнається, що був відомим, шанованим колегами і небезпечним для влади. І воно небезпечне для Президента України. Кому воно потрібне, таке суспільство?

Коли депутати союзного з’їзду запльовували Сахарова, вони просто не усвідомлювали, що будують ешафоти — для себе і для своїх народів. Бо він був єдиний, хто намагався до них докричатись, єдиний, хто намагався пояснити, що серед людей треба поводитись по-людськи, а не шляхом консенсусу... Єдиний, хто щиро — а не для політичної кар’єри — підтримував бажання балтів знайти протоколи Молотова—Риббентропа. І єдиний, хто став зі свого місця і аплодував, коли маленький Ростислав Братунь відважився захистити синьо-жовтий прапор перед цим хижим натовпом з червоними значками. А що українські депутати? Вони сиділи. Всі. Всі майбутні керманичі нашої незалежності, всі наші патріоти і оратори. Отака і незалежність вийшла — незалежність у м’якому кріслі для чиновників і на колінах — для народу.

Я, можливо, занадто емоційний зараз, однак це просто пояснюється. Спілкування із Сахаровим стало одним з найважливіших моїх спогадів про перебудовне десятиріччя... Я по-дитячому радів тоді що став журналістом. Саме тому, що от я, студент, мені усього 22—23 роки, а я маю можливість майже щодня зустрічати Андрія Дмитровича у кремлівських кулуарах, щось у нього запитувати, просто стежити за тим, як він сприймає реальність. Чи говорив він мені щось таке глобальне? Борони Боже, він же ж був нормальною людиною, про глобальне — це до Олександра Іса-йовича... Андрій Дмитрович радив мені їсти більше солодкого взимку — от я і їм... А якщо серйозно: я вже тоді усвідомлював, що це не Сахаров маргінальний, маргінальним є сус-пільство, яке не прислуховується до Сахарова. І коли зараз я бачу на екрані не окуляри Сахарова, а бороду Солженіцина (і це ще в кращому випадку), я точно усвідомлюю: це вирок. Маргінальне. Довго не проіснує.

Те ж саме можу сказати і своїм українсь-ким друзям. Всі ми — громадяни маргінального суспільства. Тому й руйнуємо замість того, щоб будувати. Тому й вирішуємо власні проблеми, замість того, щоб бути чесними хоча б перед самими собою. Ми не є гордістю цієї країни, ми є її ганьбою. Ми виявилися не здатні побудувати не те що б незалежної країни, ми навіть незалежної журналістики не створили. Ми такі ж байдужі, як і все наше суспільство. Сахарових серед нас точно немає і вже не буде. Нам вже зараз — у молоді літа! — соромно дивитись в очі тим, хто молодший за нас на сім-десять років. Нам нема чого їм передати і ми не можемо їх захистити. Ми не фундатори, а так — егоїстичні випускники вузів перехідного періоду. Звісно, я готовий навіть назвати нас егоїстичною елітою — якщо цей термін більше подобається...

Віталій ПОРТНИКОВ

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі