ГРУДЕНЬ. БЕРЛУСКОНІ

В останній день копенгагенського саміту Євросоюзу, під час якого було ухвалено довгоочікуване рішення про розширення ЄС, я звернув увагу на слова італійського прем’єра Сільвіо Берлусконі. Він підкреслив, що у майбутньому не уявляє собі єдиної Європи без Росії, України та Білорусі. Ці слова, можливо, мали б заспокоїти тих із нас, для кого холодним душем стала заява іншого високопоставленого італійця — Романо Проді — про те, що Україна і не Європа зовсім.

Однак тільки на перший погляд. Адже в словах Берлусконі можна побачити певну стратегію, європейську стратегію на майбутнє. Європейці вже знають, які держави увійдуть до ЄС через кілька років. А далі? Економіка у процесі розвитку не зупиняється. І саме Берлусконі, бізнесменові й популісту, дозволяється робити заяви, які навряд чи ризикнуть вимовити Ширак або Шрьодер.

Отже, без Росії Європа неможлива... Спробуємо поміркувати далі. Чи може Росія стати членом Євросоюзу? Навряд. На це навіть фантазії Берлусконі забракне. Однак для Євросоюзу, який уже майже наблизився до російських кордонів, важливо, щоб росіяни діяли за європейськими економічними правилами. Для «Сполучених Штатів Європи» Росія має стати тим, чим для США стала Канада або ж... Мексика — це вже як росіянам поталанить...

Однак перед «наблизився» ми поставили слово «майже». «Майже» — це і є Україна, Білорусь, Молдова. Три країни, які сьогодні лежать між Європою та Росією. Чи варто доводити, що у «глобальній Європі» майбутнього не може бути «сірих зон». Таким чином, у країн, що залишаються між двома економічними організмами, вибір невеликий — Європейський Союз або... союзна держава.

Можливо, цього сьогодні не усвідомлюють до кінця самі європейці і росіяни. Однак уже за кілька років, під час процесу «переварювання» нових членів Євросоюзу, ми почнемо серйозно заважати і маршеві одних на захід, і маршеві інших на схід. Однак де ми опинимося в результаті — це вже залежить від нас самих. Нас просто поінформували, що глобальна Європа будуватиметься, що насправді ніхто не збирається зупинятися на кордонах Угорщини, Словаччини та Польщі. І Росія також не збирається зупинятися на своїх кордонах. Європі, напевно, буде легше у майбутньому продиктувати нам свої правила гри, однак ми вже сьогодні живемо майже за російськими...

Отже, ким станемо? Громадянами Європейського Союзу чи підданими союзної держави? Романтичний оптиміст у мені, звичайно ж, починає співати європейської пісеньки. Цинічний песиміст радить вимкнути комп’ютер і піти прогулятися по майбутній столиці нашої славної союзної держави, поки це ще тільки російська столиця... Оптиміст натякає, що після чергової російської економічної кризи Москва забуде і про Мінськ, і про Київ... Песиміст добре знає європейців: він упевнений, що вони просто зупиняться й чекатимуть, поки в Росії про нас згадають... Однак ані песиміст, ані оптиміст не можуть підказати мені, що ми робитимемо в цій ситуації — як і кожному українському громадянинові, їм вистачає інформації, однак бракує ініціативи...