Голодомор 1932—1933 років не може залишатися розмінною картою в руках манкуртів і циніків

Поділитися
Нещодавно в Національному університеті «Києво-Могилянська академія» відбувся круглий стіл «Чуєш, роде мій ріднесенький, хоч би вийшов хто хоч однесенький!» (Голодомор 1932—1933 років в Україні як злочин геноциду), присвячений правовим аспектам цієї трагедії. На зібранні з участю відомих учених (істориків та юристів), політиків, представників органів влади розглядалися питання визначення злочину геноциду згідно з міжнародним правом та ознак геноциду в Голодоморі 1932—1933 рр., обговорювався Закон України «Про Голодомор 1932—1933 років в Україні», ухвалений 29 жовтня 2006 року.

Нещодавно в Національному університеті «Києво-Могилянська академія» відбувся круглий стіл «Чуєш, роде мій ріднесенький, хоч би вийшов хто хоч однесенький!» (Голодомор 1932-1933 років в Україні як злочин геноциду), присвячений правовим аспектам цієї трагедії. На зібранні з участю відомих учених (істориків та юристів), політиків, представників органів влади розглядалися питання визначення злочину геноциду згідно з міжнародним правом та ознак геноциду в Голодоморі 1932-1933 рр., обговорювався Закон України «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні», ухвалений 29 жовтня 2006 року. На круглий стіл завітали співочий гурт українок «Перевесло» та народна артистка України Лариса Кадирова.

Поняття «геноцид» (від гр. genos - раса, нація та рим. «cide» - вбивати) стало у XX столітті розмінною картою в суперечках політиків, істориків і юристів. Це стосується не тільки Голодомору в Україні, а й багатьох інших трагедій світового масштабу - винищення младотурками вірменів у 1915-1916 рр., єврейського Голокосту, організованого нацистами під час Другої світової війни, масових убивств камбоджийців «червоними кхмерами» у 70-80-х рр. минулого століття, етнічних чисток у Руанді в 90-х рр., зовсім недавніх злочинів часів громадянської війни в Югославії… Батьком терміна «геноцид» став польський правник Рафаель Лемкін - випускник Львівського університету. Яскравим прикладом геноциду для нього слугувало винищення вірменів в Османській імперії.

Більшість правників вважають, що довести факт геноциду в Україні у 1932-1933 рр. дуже важко. Наскільки вони праві? Ось найважливіша для осмислення стаття Конвенції ООН «Про запобігання злочину геноциду і покарання за нього» від 9 грудня 1948 р. (вступила в дію 12 січня 1951 р.). Вчитаймося в кожний її пункт:

Стаття II. У даній Конвенції під геноцидом розуміють такі дії, вчинені з наміром знищити, повністю або частково, будь-яку національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку:

а) убивство членів такої групи;

б) заподіяння серйозних тілесних ушкоджень чи розумового розладу членам такої групи;

в) навмисне створення членам такої групи життєвих умов, які розраховані на її повне або часткове фізичне знищення;

г) насильницька передача дітей з однієї групи людей до іншої.

Тон у дискусії задала Мирослава АНТОНОВИЧ, доцент, завідувачка кафедри загальноправових наук НаУКМА: «Попри те, що існує погоджене на міжнародному рівні визначення геноциду і держави ООН не зробили щодо нього застережень, у визначенні геноциду є низка проблемних питань. Зокрема визначення вини, визначення груп, проти яких вчинено геноцид, та ідентифікація дій, що становлять геноцид. Після набрання чинності Конвенцією про геноцид, розвиток поняття «геноцид» відбувається в рішеннях Міжнародного карного трибуналу щодо Руанди та Міжнародного карного трибуналу щодо Югославії. Одним із найбільш спірних аспектів визначення геноциду є вилучення політичних і соціальних груп зі списку груп, які захищаються Конвенцією (до речі, на цьому наполягала делегація СРСР, і Кремль домігся від своїх колишніх союзників у Другій світовій війні вилучення з переліку «груп» соціальної. Як, утім, «випала» з тексту Конвенції і згадка про «культурно-національний геноцид». - С.М.). Аргументується вилучення тим, що знищення таких груп заборонене іншими нормами міжнародного права, які є імперативними, і що визначення геноциду згідно зі звичаєвим міжнародним правом є ширшим, ніж у Конвенції. Однак і руандійський, і югославський трибунали, і Міжнародний суд справедливості ООН обмежені в застосуванні лише тим визначенням геноциду, яке дано в Конвенції 1948 року…

Ідентифікація жертв у визначенні геноциду. Існує два види визначення, хто є членами групи, щодо якої чиниться злочин геноциду, - суб’єктивне та об’єктивне. Постійний суд міжнародної справедливості Ліги Націй та Міжнародний суд справедливості ООН застосовували об’єктивний критерій визначення групи… Руандійський та югославський трибунали поступово переходять від об’єктивного до суб’єктивного підходу щодо визначення ідентичностей, зокрема етнічності, коли ідентифікація здійснюється або самими жертвами, або виконавцями злочину… Якби у випадку Голокосту застосовувався об’єктивний критерій членства та ідентифікації, то вважалося б, що геноцид був здійснений тільки тією мірою, якою жертви були справжніми євреями. А це питання, як відомо, дискусійне. У випадку Голодомору в Україні є неістотним, на чому саме спекулюють ті, хто заперечує Голодомор як геноцид: чи були жертвами Голодомору лише етнічні українці, чи й представники інших етносів. Він був спрямований проти українського народу, частиною якого було українське селянство. Важливим у визначенні геноциду є поняття наміру. Саме в плані визначення того, чи порушила держава свої зобов’язання згідно з Конвенцією… Справи руандійського та югославського трибуналів підтверджують перехід від об’єктивного підходу до того, що базується на суб’єктивному критерії членства, коли ідентифікація здійснюється або самими жертвами, або виконавцями злочину. Серед обставин, які можуть свідчити про намір здійснити геноцид, Міжнародний карний трибунал щодо Югославії зазначив такі: масштаб і природа вчинених звірств, факт умисного чи систематичного винищення представників певної групи, загальнополітична доктрина виконавців злочину, повторення таких актів, промови і проекти, спрямовані на знищення. Такий елемент наміру був і в діях Радянсь­кого Союзу, що готував голод 1932-1933 рр. в Україні. І це вже доведено. Ті, хто ставить під сумнів, що Голодомор 1932-1933 рр. в Україні був геноцидом, базуються на тому, що трагічні події відбувалися до набуття чинності Конвенцією про геноцид 1948 року. Проте вони самі ж наполягали на використанні цього терміна і на Нюрнберзькому процесі 1945 року, і щодо подій у Вірменії 1915-1916 рр. Зокрема термін «вірменський геноцид» використовується в численних монографіях. За основними ознаками злочину геноциду (існування наміру знищити повністю або частково одну з зазначених груп, за ідентифікацією жертв) Голодомор 1932-1933 років в Україні відповідає визначенню геноциду».

Професор НаУКМА, радник міністра закордонних справ України Володимир ВАСИЛЕНКО наголосив, що у статті 442 Кримінального кодексу України (ККУ) міститься кваліфікація злочину геноциду, яка є фактичним відтворенням положення Конвенції 1948 року. На закиди опонентів, які кажуть, що голод був і в інших республіках (це населені переважно українцями райони Кубані та Середнього Поволжя, а також казахстанська на той час автономія у складі РРФСР, де проживали в основному казахи), В.Василенко відповів: «Як трактуватиме голод Казахстан? Це справа самого Казахстану». Також пан професор наголосив на такій нібито «дрібничці»: Росія наполягає, що є не «правонаступницею», а «продовжувачкою» СРСР! А це вже - правовий нонсенс. І головне - Генпрокуратура України повинна порушити кримінальну справу за статтями 94, 97 та 112 Кримінального кодексу України.

Доктор історичних наук з Інституту археографії та джерелознавства НАН України Василь МАРОЧКО зауважив, що з росіянами дуже важко дискутувати - голод на територіях Росії не визнано ані геноцидом, ані навіть трагедією. Практично не велася робота з вивчення голоду на Кубані, у Поволжі. Тим часом є чимало досліджень, присвячених колективізації, масовим репресіям 30-50-х років.

Професор, доктор юридичних наук Микола КОЗЮБРА наполягав на тезі -важливо, щоб акт злочину був встановлений відповідними органами (це може бути навіть районний суд. – С.М.), і сьогодні це можливо, оскільки питань з документами, які доводять факт голоду-геноциду, немає - їх більш ніж достатньо. І вже тоді можна притягати до суду тих, хто заперечує сам факт геноциду. У будь-якому іншому разі, на думку професора М.Козюбри, такий підхід виглядатиме правовим нігілізмом…

І насамкінець - кілька незаперечних доказів того, що Голодомор 1932-1933 рр. в Україні таки був геноцидом (читач може звірити їх з наведеними вище пунктами статті II Конвенціїі зробити свої висновки). Так, якогось плану, що підтверджує його штучність, немає - але в цьому суть сталінського тоталітарного режиму. Але були: свідома дер­жавна політика ізоляції селянства - категорична відмова від допомоги іноземних країн та інформаційна блокада; вилучення хліба та інших харчів; відсутність паспортів у селян (постанова ЦК ВКП (б) «Про паспортну систему і розвантаження міст від зайвих елементів» від 15 листопада 1932 р.); екзекуторські «чорні дошки», на які було поставлено 25% районів України; арешти й повернення в «резервації»-колгоспи селян, котрі намагалися виїхати в пошуках хліба до Росії, Білорусії. Конфіскація продовольства відбувалася виключно на території УСРР і на Кубані, де українці становили майже 75% населення. Пара­лельно вирішувалося «українське питання» - згорталася «українізація» (особливо потворними методами - на Кубані). На думку керманичів з Кремля, і сама місцева компартія стала осередком «недобитих петлюрівців». Наприкінці 1932 р. розпочалися масові репресії, спрямовані проти діячів культури (див. «Бійня на літературному фронті», «ДТ», № 45 за 2007 р.).

Радянська влада у 1932-1933 роках продовжувала експорт зерна (не тільки за кордон, а й в інші республіки СРСР - див. «Український хліб на експорт: 1932-1933»). За ці два роки експортовано (в основному через порти на півдні країни): пшениці - 1370 тис. тонн, жита - 562 тис. тонн, ячменю - 987 тис. тонн, кукурудзи - 438 тис. тонн.

Лише 19 квітня 1933 року, коли голод в Україні досяг катастрофічної межі, Кремль нарешті надав допомогу голодуючим з централізованих запасів, що були зосереджені… на території УСРР. Як слушно зауважив професор Роман Сербин з Монреальського університету, «люди гинули з голоду не тому, що в країні бракувало продовольчих ресурсів, а тому, що держава розпорядилася ними в такий спосіб, що частина громадян втратила до них доступ». І це ми мусимо пам’ятати. Завжди. І не дуже покладатися на «світову спільноту», де править бал цинічний розрахунок.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі