Гедоніметрика: у пошуках нової системи координат?

Найщасливішою людиною виявляється та, у котрої, здавалося б, немає жодних особливих причин для щастя, за винятком того, що вона щаслива.

Вільям Ральф Індж, теоретик англіканської церкви, письменник

Апокаліпсичні настрої, які захоплено поширювали ЗМІ напередодні зміни тисячоліть, схоже, дуже повільно і вкрай невпевнено, та усе ж знижують свою напругу. Попри те, що всілякі конфлікти, теракти, стихійні та інші біди, як і раніше, перебувають у центрі уваги журналістів, залишаючи в тіні досягнення світової науки і техніки, які ще недавно здавалися фантастичними. І все ж відкрито дивуватися тому, що стрілка індикатора рівня банального людського щастя не тільки не стрибнула різко праворуч, а навіть недозволеним чином вильнула кудись ліворуч, дозволяють собі тільки економісти.

Хоч би як доводив понад півтора століття тому Томас Карлейль, що економіка — похмура чи навіть і зовсім лиховісна наука, проте охочих знайти пряму кореляцію між економічними показниками і «дозою» щастя завжди було забагато. Навіть якщо облишити стародавніх греків і численних послідовників їхнього евдемонізму (який ставив на перше місце прагнення щастя), то обминути ближчих нам за часом і духом утилітаристів буде важче. У найбільш повному викладі до нас дійшли праці Джеремі Бентама, англійського філософа XVIII–XIX століть, який визначив (чи принаймні розвинув більш ранні визначення) індивідуальне щастя як арифметичну суму всіх задоволень і страждань індивідуума. Сукупний показник щастя кожної спільноти визначався сумою показників щастя кожного її індивідуума, а доцільність дій уряду визначалася динамікою цього сукупного показника. Утім, запропонований Бентамом гедоніметр (лічильник позитивних і негативних емоційних коливань такого собі маятника в мозку кожної людини, який визначає індекс щастя) назавжди залишився в науковому паноптикумі.

Здавалося б, із розвитком сучасних технологій (електроенцефалографії, магнітно-резонансної томографії тощо), які дозволяють визначити виникнення осередків збудження в центрах, що відповідають за стан задоволеності й навпаки, патентування гедоніметра перетворилося виключно на бюрократичну проблему. Але зась. Проблема виявилася набагато складнішою, ніж здавалася експертам у найрізноманітніших сферах знань. А її часткове розв’язання принесло психологу Деніелу Канеману Нобелівську премію 2002 року… з економіки.

До осмислення щастя — через колоноскопію

Сучасна процедура обстеження кишечника через анальний отвір украй неприємна і досить болюча. Більш того, нерідко вона сприймається ще й як надзвичайно принизлива. До того ж призначають її не від хорошого життя, а в разі підозри на досить серйозні патології кишечника. Проте саме цей епізод був визначений дослідником як основа сучасного аналога гедоніметра. Десять років тому пацієнтам госпіталю Торонто, які пройшли цю процедуру, довелося щохвилини оцінювати під диктофон рівень свого дискомфорту в балах від нуля до мінус 10. А потім, уже після одержання результатів обстеження, відтворювати свої відчуття в ретроспективі. Набуті результати виявилися настільки несподіваними, що потребували зовсім нетрадиційного підходу, який і оцінили гідно норвезькі академіки.

Той факт, що ретроспективне сприйняття процедури пацієнтом А., у якого вона тривала всього 10 хвилин і оцінювалася ним як досить терпима, виявилося набагато більш негативним, ніж у пацієнта В. (24 хвилини), дослідники пояснили так званою помилковою пам’яттю, що великою мірою залежить від того, які результати були отримані під час цього обстеження. Офіційна версія обгрунтування присудження Нобелівської премії — «за проникливість, яка дозволила застосувати психологічні експерименти в економіці, зокрема під час дослідження людського чинника і прийняття рішень в умовах непевності». Адже на підставі цих відчуттів (або, правильніше, спогадів про них) пацієнти приймали рішення щодо проходження подальших процедур.

При цьому з раціональними обгрунтуваннями, заснованими на прогнозуванні балансу своїх відчуттів у майбутньому, справи набагато гірші, ніж стосовно минулого. Так, за даними Канемана, люди виявляють повну неспроможність, намагаючись угадати, що вони відчуватимуть під час переїзду до іншого міста, ампутації кінцівки, виграшу джек-пота чи під час пологів. Минуло чотири роки відтоді, як Канеман публічно оголосив, у яких випадках і в який бік люди помиляються. А вони (люди) досі не в змозі привести до єдиного знаменника свої очікування від поглинання висококалорійного морозива і низькокалорійного йогурту, пережиті при цьому враження і зрівноважити горезвісні задоволення і страждання.

Розкіш як усвідомлена потреба

Висновки, зроблені нобелівським лауреатом, для журналістів уже давно не новина. Проте британський часопис The Economist саме їм присвятив чималу частину своєї оглядової статті з економіки щастя. Можливо, тому що саме у Великобританії розрив між зростанням матеріального добробуту і відчуттям щастя досяг загрозливих значень. Опитування громадської думки, які регулярно проводять у всьому світі, показали, що за останні півстоліття кількість британців, які вважають себе «дуже щасливими», скоротилася з 52 відсотків (дані 1957 року) до 36 (2005-й). При тому, що за той же період жителі туманного Альбіону стали втричі багатшими.

Ця динаміка добре корелює з тенденцією, яку вчені вже досить довго спостерігають в Америці, але яка випадає з європейської практики. Так, світовий чемпіонат по щастю традиційно виграють Швейцарія, Данія, Швеція, які до бідних країн явно не належать, але й у передовики капіталістичного виробництва пориваються не так завзято, як ті ж США і Великобританія. Більш того, саме дві останні країни вирізняються рекордно низькими показниками безробіття. При цьому в Англії на 960 тисяч безробітних припадає понад мільйон непрацездатних через депресію і хронічний стрес.

Критика англосаксонської моделі капіталізму, за якої люди занадто багато працюють і занадто активно підвищують свій матеріальний добробут, давно вже перетворилася на добру європейську традицію. Є, звичайно, люди, які мають від своєї роботи не тільки матеріальне, але і моральне задоволення. (І це аж ніяк не голослівні твердження, а результати чистого експерименту. Дослідники з університету Клермона роздали тисячам людей пейджери з умовою, що вони у свій робочий час будуть на першу вимогу оцінювати рівень свого щастя і повідомляти, що вони при цьому роблять. Як і очікувалося, максимальні показники було зафіксовано в моменти, коли люди влаштовували собі перекуси, щось відзначали або просто ледарювали. І однаково дуже незначний відсоток піддослідних примудрився дістати максимальне задоволення від виконання своїх фахових обов’язків.)

Проте переважна більшість американців стали трудоголіками не з доброї волі. Піти раніше додому або взяти собі довшу відпустку вони не можуть із побоювання, що їхнє місце відразу займе той, хто такі «вільності» собі не дозволяє. З другого боку, мати задоволення від вільного часу теж треба вміти. Приклад, коли після законодавчого обмеження тривалості робочого тижня вся Америка дружно всілася перед екранами телевізорів, давно вже став хрестоматійним.

Більш того, треба вміти діставати задоволення і від зароблених власною тяжкою працею грошей. Британський щотижневик твердить, що у міру зростання матеріального добробуту частка щасливих людей знижується, і пояснюється це двома причинами. По-перше, з розвитком суспільства предмети розкоші перетворюються на предмети першої потреби. Або принаймні їх такими робить суспільство споживання. Ситуація, за якої люди відчувають не задоволення від володіння яким-небудь предметом, а страждання через неможливість володіти якимось іншим, стає дедалі поширенішою. І справді, що ж це за життя без холодильника, інкрустованого кристалами від Сваровські?! З другого боку, дедалі більше товарів і послуг набувають позиційного статусу. Це означає, що будинок має бути не просто великим, а більшим, ніж у сусідів або колег по службі; машина — не просто швидкою, а більш швидкою тощо. І якщо першу проблему (забезпечити всіх холодильниками від Сваровські) теоретично можна вирішити, то друга (створення ієрархічної структури, за якої всі і кожний виявляться нагорі піраміди) видається нерозв’язною за визначенням. Хоча і тут можливі варіанти. Тайлер Коуен з університету Джорджа Мейзона налічив в Америці понад три тисячі алей слави — від загальновідомої голлівудської до «дошки пошани» найкращих розфасовників солоних огірків. Адже необов’язково кожному бути першим в усьому. Може, певна архітектура людського мурашника дозволить кожному виявитися на вершині своєї, нехай і маленької, гулі?

Проте висновок, до якого приходять британські журналісти, звучить набагато песимістичніше. Вільний ринок, який, за задумом теоретиків економічного лібералізму, мав забезпечити кожного члена суспільства свободою вибору — які зусилля він може витратити на досягнення оптимального для себе рівня добробуту (а звідси й щастя), — не надто виправдав ці очікування. Зате він справді надає свободу вибору бути нещасливими саме в тій мірі, яку ми самі для себе визначаємо. Отакий специфічний англійський гумор.