ГАЛИНА ЛАКТІОНОВА: «МЕНІ ПОДОБАЄТЬСЯ МОЗАЇКА...»

Є нечисленна категорія людей, яка, здається, випромінює енергію, і при спілкуванні з ними співрозмовник отримує потужний заряд бадьорості на цілий день. Традиційне слово «здрастуйте» вони вміють вимовити так, що відразу з’являється відчуття, ніби знаєш цю людину вже дуже давно. Саме до таких людей належить і Галина Лактіонова — директор Християнського дитячого фонду, засновник клубу «Співуча родина» (і в його межах клубу любителів романсу), а також одна з авторів концепції роздільного жіночого навчання.

Про улюблене дітище Галини Лактіонової, клуб «Співуча родина», «ДТ» писало вже не раз. Ідею його створення, як каже Галина Михайлівна, підказало саме життя. У свідомості жителів колишнього СРСР Україна уособлювалась із певними знаковими речами та явищами — київським «Динамо», тортом «Київський», «горілкою з перцем», салом і піснями тріо Мареничів. Саме під час одного з концертів тріо, 1994 року (Міжнародний рік сім’ї), у Галини Михайлівни, яка працювала тоді науковим консультантом Українського державного центру соціальних служб для молоді, і виникла ідея провести серед київських родин, які співають, конкурс «Співуча родина». Цю ідею Галині Лактіоновій вдалося здійснити з допомогою Управління у справах сім’ї та молоді Київської міськадміністрації.

На конкурсі були чудові сім’ї, представники різних поколінь. Зовсім не відчувалося якоїсь змагальності, була дуже доброзичлива атмосфера. Членам журі (до складу якого входило й тріо Мареничів) було непросто вибрати переможців. А в цей час у залі почалося спілкування, сім’ї перезнайомилися і раптом усі разом заспівали. Потім хтось сказав: «Ну і що, розстаємося? А давайте створимо клуб». І Галина Михайлівна, ще не усвідомивши, що створення клубу вимагає якихось зусиль і відбере значну частину вільного часу, із легкістю сказала: «Давайте».

Клуб «Співуча родина» працює вже восьмий рік, і хоча не особливо займається саморекламою, має свою постійну аудиторію. Його членами стають не обов’язково сім’ї. Галина Лактіонова вважає, що всі люди, які співають, становлять своєрідну сім’ю. А клуб немов заміняє їм салони XIX століття, тобто ту обстановку, де можна було показати себе, довідатися про щось нове, поспілкуватися. У «Співучій родині» немає чітких меж і завжди можна експериментувати. На сцену Будинку вчителя виходять як народні й заслужені артисти, так і люди, для яких пісня просто є засобом самовираження. Тут панує своя, неповторна атмосфера. І це, напевно, найголовніше.

Є в клуба щорічні, які вже стали традиційними, програми. Приміром, «Діти «Співучої родини», «Молоді голоси «Співучої родини». На думку Галини Лактіонової, дуже важливо, щоб людина, роблячи перші кроки в творчості, отримала можливість заявити про себе зі справжньої сцени. Важливо показати сьогоднішнім слухачам, яким мистецтво може бути завтра.

Попри те, що «Співуча родина» — об’єднання любительське, крім програмного забезпечення вечорів, у клубу є й інші, цілком реальні досягнення. Колись завдяки тому, що виник клуб, удалося видати книжку «Русский романс на рубеже веков» (упорядник передмови та коментарів Мирон Петровський), на кшталт енциклопедії романсу. Після цього в рамках «Співучої родини» з’явився ще один клуб — любителів романсу — зі своїми програмами, якому протягом уже кількох років допомагає акціонерне товариство «Банкомзв’язок». Чітко розділити ці два клуби, звичайно, неможливо.

«Співуча родина» також випустила кілька аудіоальбомів, один із яких унікальний. Це альбом стародавнього та сучасного українського романсу, жанру маловідомого. Провівши великий концерт російського романсу, Галина Михайлівна зацікавилася: чи існує український романс і чому він не відомий так широко, як російський? Перед тим, як підготувати аудіоальбом, члени клубу попросили висловити свою точку зору з цього приводу Мирона Петровського, Федора Погребенника (доктора філологічних наук, людину, яка протягом багатьох років вела музично-просвітительські радіопередачі), Мирослава Поповича й Василя Триліса (керівника хору «Чумаки», знавця українського фольклору, української культури).

— Я вважаю, що цей аудіоальбом — нехай маленький, але цілком конкретний внесок у збереження та розвиток культури, яка цікава тоді, коли вона різноманітна, — каже Галина Михайлівна. — Нинішнього року в рамках «Співучої родини» відбулися програми, пов’язані з приїздом школи І.Козловського (с.Мар’янівка Київської області). Навряд чи кияни здебільшого знають про існування такої школи й про сам факт меценатства. За кордоном Україна сьогодні найчастіше асоціюється з «касетним скандалом» або чорнобильською аварією. На жаль, це все. Оскільки навіть київське «Динамо» вже не грає так, як раніше. Думаю, якби всі відомі діячі культури, які родом з України, колись для своєї малої батьківщини залишили щось на кшталт школи, то, напевно, наша культура сьогодні була б більш могутньою і їй непотрібна була б презентація.

Клуб «Співуча родина» дотепер залишається захопленням, хобі Галини Лактіонової, завдяки якому, як вона вважає, її життя збагачується знайомствами з людьми, які вміють творчо жити. Крім цього, є ще й основна сфера діяльності. Галина Михайлівна — директор Християнського дитячого фонду. А ще раніше була державна робота в структурі Міністерства у справах сім’ї та молоді, потім — у щойно створеному Інституті проблем молоді. У той самий час у Галини Лактіонової з’явилася ідея і своя власна експериментальна програма, пов’язана з дівчатками-підлітками, — жіноча вечірня гімназія. 1990 року з ініціативи Лактіонової створили вечірню жіночу гімназію, через три роки за підтримки Головного управління народної освіти — ще й київський жіночий ліцей (сьогодні школа-інтернат №13 із жіночими класами).

Небагато людей знають, що сучасна британська система шкільної освіти донині зберегла жіночі школи — близько 11% загальної кількості навчальних закладів. Щороку в переліку кращих шкіл Великобританії жіночі потрапляють до першої десятки. Є жіночі коледжі й в Америці. Есті Лаудер, Голда Меїр, Маргарет Тетчер, Хіларі Клінтон, Мадонна й багато інших — випускниці жіночих коледжів. Інша справа, що система жіночої освіти не повсюдна, але вона є. У Києві такий експеримент триває вже близько десяти років, має своїх послідовників і результати. Цікаво, коли заявили ідею жіночої гімназії, то за оголошенням, надрукованим у газеті, багатьох дівчаток приводили саме тата, яким подобалася ідея жіночого виховання.

— Жіноча освіта має право на життя, — вважає Галина Михайлівна. — По-перше, тому, що це все-таки традиція. Спільне навчання, яке потрапило до нас на початку ХХ століття, — американська модель демократичної освіти, коли хлопчиків і дівчаток із раннього віку навчають спілкуватися один з одним. Ця модель має ще одну перевагу — економічність. Вона все уніфікувала та здешевила, поступово ставши єдиною в нашій країні. Однак така школа не формує хлопчиків і дівчаток, вона має справу з учнями молодших, середніх і старших класів, не враховуючи, що в дівчаток і хлопчиків різні сприйняття, мислення, психологія. З іншого боку, у результаті спільного навчання дівчата нерідко дуже рано бачать пріоритет у тому, щоб бути привабливими, спокусливими, утримувати увагу хлопчиків. І не прагнуть отримати освіту, підготуватися до того, щоб стати конкурентною на ринку праці.

У книжці Дж.Ландрама «Десять жінок, які потрясли світ» є посилання на американські дослідження, котрі дозволяють припускати, що зовсім не випадково серед значних політиків і бізнесменів США чимало жінок — випускниць жіночих коледжів. Деякі дослідники взагалі стверджують, що 90% американських жінок, які стали відомими політиками, навчалися в жіночих школах. Як і половина жінок — членів Конгресу і 25% жінок, котрі ввійшли в списки членів правління найвідоміших компаній, яких визначає щорічно журнал «Fortune».

Мабуть, не існує педагогічної системи, що мала б лише плюси. Та, проаналізувавши ці десять років експерименту роздільного навчання, Галина Михайлівна дійшла висновку, що відсоток дівчаток, серйозно зорієнтованих на отримання знань, серед випускниць жіночої гімназії вищий, ніж у звичайній школі. Ці дівчатка частіше продовжують свою освіту і, як показує статистика, пізніше виходять заміж.

— Можна багато розмірковувати про те, добре це чи погано. Особисто я вважаю, що це добре: спочатку отримати професію, стати на ноги, а вже потім, цілком свідомо, переходити до шлюбу і батьківства, — каже автор концепції. — Звичайно, хтось може заперечити — а чи знайде потім така жінка собі партнера. Є дослідження «Загадка жіночності» Бетті Фріден, випускниці жіночого коледжу, яка стала домогосподаркою та матір’ю кількох дітей (такий був американський стандарт 60-х). Свою роботу Бетті Фріден розпочала з того, що написала листи однокласницям, які опинилися в такій самій ролі, і зафіксувала латентну проблему, про яку на той час в Америці не писали: як некомфортно відчувається жінка, яка має високий освітній статус і перебуває на примітивному рівні існування. Потім розпочала міркувати, до чого це може призвести і яким може бути вихід із цієї ситуації.

Тема жінки у великому місті включає і проблеми жінок розлучених. Вийти заміж — ще не все. Освічена жінка за умов великого міста — це, як правило, жінка з досить високим рівнем критичності. Та мудрість саме й полягає в тому, щоб при цьому навчитися бути щасливою, зрозуміти, у чому полягає сенс особистого щастя. Як допомогти дівчинці-підлітку в наш непростий час вибрати єдино правильний шлях свого розвитку, від кого отримати реальну допомогу в критичні моменти життя? У звичайній школі цього сьогодні не навчають.

Ще одним плюсом роздільної освіти Галина Лактіонова вважає те, що дівчатка — випускниці жіночих класів, як правило, зберігають між собою дружні стосунки і надалі допомагають одна одній.

Та професіональною діяльністю Галини Михайлівни сьогодні є все-таки Християнський дитячий фонд.

— Участь у програмі, пов’язаній з дівчатками-підлітками, подарувала мені нову тему, до якої причетна жінка. Несподівано для себе роботу в державній структурі я змінила на зовсім незнайому сферу неурядових організацій, — розповіла Галина Лактіонова. — Психологи та соціологи говорять про те, що кожна людина зустрічає на своєму шляху кілька значимих для неї особистостей, які сильно впливають на її життя. Однією з таких зустрічей для мене стало знайомство з Андрієм Володимировичем Муравйовим-Апостолом, який очолював Міжнародну федерацію соціальної роботи.

Андрій Володимирович запропонував підготувати проект «Соціальна освіта в Україні», що я і зробила разом із своєю колегою Іриною Звєрєвою. Через якийсь час в Україну приїхали представники Християнського дитячого фонду — неконфесійної міжнародної організації. Відтоді моє життя пов’язане ще й з роботою в так званому третьому цивільному секторі. П’ять років тому розпочалася робота над проектом «Соціальна освіта в Україні», координатором якої нині є Олена Муравйова-Апостол, дружина Андрія Володимировича. Проект присвячений розвитку в Україні сфери соціальної роботи, просуванню та підготовці на базі вузів нової професії — соціальний педагог, соціальний працівник. У цій сфері діяльності сьогодні абсолютну більшість становлять жінки. Серед клієнтів соціальних служб дві третини також складають жінки.

Робота в Християнському фонді — це новий для мене досвід, спілкування з зарубіжними колегами, який дає можливість переосмислити деякі речі, що відбуваються в Україні. Один із проектів фонд здійснює за допомогою уряду Швейцарії. Торік фонд як неурядова організація був представлений на спеціальній сесії Генеральної Асамблеї ООН у Нью-Йорку. Ще один проект, «Основи життєвого самовизначення», розробка програми для школи, ми реалізуємо спільно з представництвом дитячого фонду ЮНІСЕФ в Україні. У 48-й київській школі (польська школа-гімназія) уже близько десяти років триває експеримент. У програмі є виховні години, на яких розповідають про кохання, дружбу, здоров’я, про сенс життя. Проводять такі уроки психологи та соціальні працівники. Про цю програму, базою для якої послужив польський досвід, добре кажуть вчителі й самі учні.

У рамках проекту «Соціальна освіта в Україні» із використанням зарубіжного досвіду розробляються тренінгові модулі для соціальних працівників і викладачів вузів. На сьогоднішній день є близько двадцяти модулів, пов’язаних із здоров’ям, психологією та правами дитини. Є тренерська студія Християнського дитячого фонду.

Нині чимало розмов про те, що батьки часто не готові виконувати свою роль. Крім матеріального забезпечення, дитині необхідне спілкування, розуміння. Одним з останніх, розроблених Християнським дитячим фондом модулів, саме був «Усвідомлене батьківство» — навчання соціальних працівників роботи з батьками. Перший семінар пройшов у Луганську, й ми отримали хороші відгуки.

Нині фонд обговорює можливість підготовки разом із голландськими партнерами проекту, що стосується роботи з прийомними батьках, фостерними сім’ями.

У житті Галини Михайлівни так тісно переплетені й взаємопов’язані професіональна робота й захоплення, що часом складно провести чітку межу, де закінчується одне та розпочинається інше. «Іноді життя — це чорно-біле кіно. А мені подобається кольорова мозаїка, окремі фрагменти, — каже Галина Лактіонова. — Вони і становлять суцільне гарне полотно. Якщо один із них зникає, полотно змінює своє забарвлення».