ДВІ ІННИ

Якби він не покликав мене, я просто проскочила б мимо. Адже очікувала побачити ставного чоловіка (все-таки — колишній військовий), а він виявився якимсь хирлявим — худим і сутулим. І зовсім лисим. Відчув моє сум’яття, поспішно пояснив:

— Не подумай, що п’ю. Просто дуже хворію.

І, як раніше, до слова згадав анекдотик часів нашої молодості: сімейний чоловік живе як собака, зате вмирає як людина, в оточенні скорботної рідні; а вічний кавалер — навпаки.

Він хрипко розсміявся. А я мовчки відзначила: кавалер — тоді де дружина, доньки, здається, дві?

Легко прочитавши мої думки, Ярослав віджартувався:

— Дружина знайшла собі іншого. — І вже без усмішки додав: — А доньок налаштувала проти мене. Я її не звинувачую: яким я був батьком — мене і в домівку не вабило. Я не любив дружину. Та ти ж знаєш…

…Він закінчував медучилище, коли я за направленням вузу прийшла в НДІ, де його мати очолювала невеликий (складався з неї та мене) відділ. Не знаю, чи можна назвати дружбою стосунки начальниці й підлеглої, а тим паче — зовсім юної дівчини та зрілої жінки, але ми дуже тяглися одна до одної. Принаймні щодня ділилися домашніми новинами й особистими переживаннями. Інна Павлівна знала всіх без винятку моїх залицяльників. А я була в курсі її особистих справ: чоловік — тихоня, старший син вдався у нього, зате «малий», Славко, ну просто-таки вундеркінд. У три роки — сам! — вивчився читати; у школу пішов рано, та ще й перескочив через клас; ось закінчить медучилище й у числі «п’яти відсотків» буде зарахований в медакадемію. Мріє про кар’єру військового хірурга. Отож, учитися доведеться аж у Новосибірську. Та вже хто-хто, а Славко ніде не пропаде.

У країні саме з’явилися перші житлові кооперативи. Й Інна Павлівна почала складати гроші. На квартиру для Слави: «Сашко ж завжди буде при нас, навіть оженившись»…

Одружитися першим із братів захотів саме молодший. У холодному Новосибірську познайомився з дівчиною із сонячної Молдови. І що примітно — також Інною. Два роки вони листувалися, а бачилися, коли Інна-молодша приїжджала в гості — чи то до своєї тітки, чи то вже до Славка. Під час найближчих Славиних канікул домовилися зустрітися в Києві. Познайомляться з його батьками й відразу ж подадуть заяву в загс. Через місяць, якщо не передумають, розпишуться. Не передумали. Лише поставили умову: ніякого весілля — просто скромна вечірка. Власне, для того, щоб Іннині батьки познайомилися зі Славиними.

Спочатку вся ця історія навіть певною мірою тішила Інну Павлівну. А коли зрозуміла, що все — цілком серйозно, страшенно засмутилася: ну хіба про таку дружину для Славка вона мріяла? Щось маленьке, смагляве, непоказне. І до того ж учитися не хоче. Вона, бачте, вважає, що дружині слід займатися домівкою — чоловіком, дітьми. Захомутала хлопця й задоволена. А про що вони розмовлятимуть між двома поцілунками?

Усамітнившись із сином, спробувала пояснити йому це. Слава лише відмахнувся:

— Ми про все домовилися. І вони вже в дорозі.

…Гості відразу помчалися по магазинах: у нареченої ще немає фати, а в її мами — відповідного взуття, увечері наговоримося, свахо.

Інну Павлівну покоробило від такої фамільярності. Тепер, на правах родичів, ці люди заявлятимуться в Києві коли захочуть, так само кидатимуть прямо в передпокої свої валізи, повідомлятимуть про свої плани, не беручи до уваги її... Ні!!!

Невблаганно наближався час реєстрації шлюбу. І тоді Інна Павлівна не придумала нічого кращого, ніж розіграти серцевий напад. Її серце давно давало про себе знати. Але не так, щоб бити тривогу.

А зараз… Чому б і ні?

Молоді повернулися з міста з величезним букетом квітів. А біля будинку — «Швидка допомога», двері квартири — навстіж, а мама нізащо не погоджується їхати до лікарні: як же — весілля, і без мене?! Хіба що не буде розписування й весілля. Хіба що відкладуть... Перелякані діти на все погоджуються. А батьки Інни-молодшої лише насупилися: щось не те, не по-людському. А Славко обіцяє провести їх і невдовзі вислати гроші на повторний приїзд.

…Більше Інна-молодша в квартирі Інни Павлівни не з’являлася. Уже через кілька років мати знайшла у валізці сина пачку його нерозпечатаних листів, повернутих із Молдови. Славко вже зустрічався з іншою — цілком достойною його — дівчиною. Інна Павлівна заспокоїлася. Зарано. Життя в Слави з дружиною не склалося. Одного разу Інна Павлівна проводжала синове сімейство після чергового приїзду у відпустку. Дружина й діти вже сиділи у вагоні. А Слава вислуховував останні матусині напучування. І раптом зблід. Вона простежила за його поглядом. Пероном ішла жінка, зі спини дуже схожа на молдавську Інну. Мабуть, відчувши їхню увагу, неспокійно озирнулася. Мати й син полегшено зітхнули — не вона. Інна Павлівна тихо сказала: «Вибач!» Слава вдав, що не почув. Але вперше не поцілував матір на прощання.

Відтоді у відпустку до батьків Слава приїжджав сам. Із «хрущовки», яку Інна Павлівна й Костянтин Григорович залишили сім’ї старшого сина, вони давно переїхали до Славкового кооперативу. Несподівано помер Костянтин Григорович. Пенсіонерку Інну Павлівну це дуже підкосило. Хворіла довго, важко. В один із чергових приїздів молодшого сина запропонувала йому: «Приведи нотаріуса — переоформимо квартиру на тебе». Слава замахав руками: «Що ти кажеш? Одужаєш, піду у відставку — сходимо».

Його відставки вона не дочекалася. Він довго оформляв розлучення, а коли повернувся додому, з’ясувалося, що правління кооперативу все вирішило за нього: квартиру заселили, а йому запропонували забрати початковий (уже знецінений) внесок. Він домагався справедливості. Ось і видзвонив мене. Як живого свідка. Ось і зустрілися...

… На столику невеликого літнього кафе парували дві чашки чорної кави. Ми обоє не торкалися до них. Ярослав нервово курив. Я писала «показання свідків» про те, як важко було його матері, уриваючи від скромного сімейного бюджету, складати карбованець до карбованця. Про те, як зворушливо піклувалася вона про своїх дітей. Потім рішуче перекреслила останню фразу: який сенс у ситному обіді або модній сорочці, якщо це не зробило синів щасливими? Можливо, турбота мала виявлятися зовсім інакше: у невтручанні в їхнє особисте життя, у визнанні їхнього права на власні помилки?..

Я все переписала начисто. Ярослав швидко пробіг очима обидва тексти. Мовчки вибрав другий. Акуратно вклав його в товсту папку. Кивнувши, водночас і подякував, і попрощався.

Проводжаючи його поглядом, я допивала свою холодну каву. У проході між столиками від мене швидко віддалялася сутула постать — літнього, недоглянутого, самотнього чоловіка. А поруч незримо витала нестаріюча тінь його незабутої коханої. Тієї, що хотіла й могла зробити Славу щасливим.