Душа, розкута революцією

Ім’я Валер’яна Поліщука повертається із цілковитого забуття. В радянський період цю непересічну особистість згадували як зачинателя поетичної ленініани в Україні, автора майже фантастичної поеми «Ленін» (1922), написаної на два роки раніше, ніж знаменита ода «вождеві світового пролетаріату» Володимира Маяковського. Вряди-годи Валер’яна Поліщука не забували називати серед творців дитячих казок. А вже у 1980-х про поета заговорили як про співця Жовтневої революції 1917 року та суперечливу постать в українській літературі. І лише на світанку незалежності України цю людину почали інтерпретувати в дусі історичної справедливості - поет «розстріляного Відродження». Однак усе згадане вище видається лише поодинокими штрихами до багатогранного й складного образу Валер’яна Поліщука - поета, прозаїка, публіциста, літературознавця. Першого жовтня виповнилося 115 років від дня його народження.

Бажання бути освіченим Валер’ян успадкував по батьківській лінії. Дід Олександр, хлібороб, організував у своїй хаті школу, яка була першою в селі Більче на Рівненщині. І вже його син - Лев - навчився грамоти. А поетична натура Валер’яна - від матері Софії, співучої, дотепної жінки, яка вміла «приказувати віршами».

Аби син прожив зиму в Луцьку й підготувався до вступу в гімназію, батько продав півтори десятини землі і корову. Здібний учень заробляв на життя приватними уроками. А коли отримав земську стипендію - 103 рублі, то не розтринькав її на дрібниці, а відкупив батькові корову-годувальницю.

1914 року до Луцька докотилася Перша світова війна. Валер’ян Поліщук переводиться у Катеринославську класичну гімназію. І тут не обійшлося без пригод. Смілива вдача підказала юнакові: видавай російсько-український збірник «Первая ласточка», не запитуючи на це дозволу в гімназійного начальства. Так і вчинив, надрукувавши у збірнику перший вірш «Круті і низькі береги». Через суперечки зі священиком хлопця виключили з гімназії. Довелося попрацювати на заводах - Брянському та київському «Арсеналі». Але врешті-решт поновив навчання в гімназії і закінчив її із золотою медаллю.

Валер’ян відмовився здобувати сільськогосподарський фах або духовний сан, на чому наполягали батьки. Його приваблювала архітектура. Тому поїхав навчатися в Петербург, в інститут цивільних інженерів. Саме тут його застала Жовтнева революція. За власними спогадами, Валер’ян разом з робітниками охороняв склади острова Сельдяной Буян.

Відтак юнак вступає на історико-філософський факультет Кам’янець-Подільського університету. Крім навчання, Валер’ян поринає у вир українського національного відродження, яке тоді панувало (на жаль, недовго) і дух якого підтримували відомі викладачі цього вишу на чолі з ректором Іваном Огієнком. У книжці письменника Василя Горбатюка «З-під трави забуття» вміщено унікальні документи з державного архіву Хмельницької області. З них дізнаємося, що навесні 1920 року Валер’ян Поліщук входив до складу студентської делегації, відправленої до головного отамана Симона Петлюри, щоб донести йому «бажання студентства Кам’янець-Подільського державного українського університету взяти участь в будові держави». Від партії есерів небайдужого юнака було обрано в комісію для скликання Всеукраїнського студентського конгресу, яку він і очолив. Здібний юнак редагував студентський журнал «Нова Думка».

З надією
на оновлення України

Валер’ян Поліщук був захоплений жовтнем 1917-го. Як писав в одному з ранніх віршів, він «кинув мотику, маузера взяв і молота холодного з криці і пішов руйнувати порослі мохом вежі...». Саме тому в його поезії домінують монументальні сцени «ударів, заграв, луни революції», образи «володарів, які здолають керувати цілими світами революції». Він став співцем буремного часу, бо вважав, що революція вивільнила творчий дух народу, дала людям можливість розвивати свої таланти («дух мій розійшовсь міжзоряним етером»), хоча й не заперечує трагізму, кривавого розвитку тих подій («Ми трощили, любили, ми жили в наш смертний час»).

1920 року Поліщук заснував у Києві літературно-мистецьку групу «Гроно», яка сповістила нові принципи післяреволюційного мистецтва. Девізом гронівців стала «новонайдена краса руху, швидкості як антитеза інертності...». Через п’ять років програмні засади «Грона» митець розвинув в організованій ним літературній групі «Авангард». Вважав, що пролетарська революція - це не бунт, вона керується закономірним розвитком історії. Поет не згодний з неокласиками, неоромантиками, футуристами як виразниками хаосу, «ідеалістичної єресі», хоч і сам був великою мірою ідеалістом. Він обрав творчий шлях будівничого конструктивного динамізму, якого вимагає нове життя, індустріалізація країни. Світогляд молодого митця гармоніював з ідеями його друга Миколи Хвильового: культурний ренесанс прийде зі Сходу, а не зі зматеріалізованого, раціонального Заходу. А революція лишень відкриває йому дорогу...

Письменник Євген Шморгун, який уже півстоліття досліджує життєві стежки Валер’яна Поліщука, як на мене, реально оцінює ідейні мотиви його поетичної творчості: «Вони разом з Миколою Хвильовим пов’язували революцію 1917 року з оновленням України, плекали надії, що підвищиться рівень культури, зокрема літератури, театру. І знаходилися підстави для таких сподівань. Радянська влада спочатку заохочувала письменників та й загалом творчу інтелігенцію. Валер’ян Поліщук їздив у творчі відрядження в різні країни Європи, отримував непогані гонорари за книги. А згодом все це було згорнуто. Поет щиро сподівався: комуністична влада зробить Україну українською. І не його вина, що після революції настала більшовицька тиранія»...

Валер’янові Поліщуку не була чужа пейзажна лірика. Але за картинами сільської ідилії він бачить мудрість життя, мажорно сповіщає про голоси радіостанції. Саме тому поетична збірка «Радіо в житах» (1923) стала етапним явищем у його творчості. Поза сумнівом, низка пейзажних віршів Валер’яна Поліщука належить до кращих здобутків української поезії. А в любовній ліриці поет невдовзі еволюціонує від особистих почуттів до гімну мужнім жінкам, які чекають чоловіків з фронту. В.Поліщук проявив себе «майстром поетичної деталі». «Звукові образи в його віршах органічно вплітаються у зорові картини», - високо оцінював його творчість літературознавець Зиновій Суходуб.

Валер’ян Поліщук активно звертався до жанру поеми та її різновидів - легенди, балади, думи. Зокрема, «Думу про Бармашиху», в якій створено динамічний та колоритний образ селянки, яка почала підтримувати нову владу, критики вважають одним з найкращих поетичних творів В.Поліщука. За своє коротке життя він видав 15 поетичних збірок, романи у віршах «Ярина Курнатовська» та «Червоний потік».

Поет вважав, що про філософа такого рівня, як Григорій Сковорода, не можна просто говорити. Потрібна поезія. Так народився роман у прозі та віршах «Григорій Сковорода», зітканий з різних життєвих епізодів, ідей та вражень філософа. Але через поспіх автора твір, за оцінками критики, вийшов не зовсім цілісним та довершеним.

Поет дуже любив дітей, розмовляв з ними їхньою мовою. І залишив дітям поетичні казки, які вчать доброти та взаємодопомоги. А дорослі отримали Поліщукові книжки нарисів, публіцистики, літературної критики.

Трагічний фінал

6 грудня 1934 року Валер’ян Поліщук був заарештований Харківським управлінням НКВС. Під час арешту в нього вилучили нотатники із цінними враженнями. З них видно, що письменник боляче пережив пограбування села, назване колективізацією («насильна колективізація обернулася нещастям міліонів». 12.05.1930), його гнітило самогубство націонал-комуністів Миколи Скрипника та Миколи Хвильового. Поліщука звинуватили у керівництві терористичною групою, яка нібито готувала замах на секретаря ЦК КП(б)У Павла Постишева. Як наслідок - військова колегія Верховного суду СРСР засудила письменника до десяти років позбавлення волі. Та ненаситний молох репресій на цьому не заспокоївся. Наближалася 20 річниця більшовицької революції. Комуністична влада вирішила принести цій події неоціненні жертви - цвіт української інтелігенції. У жовтні 1937 року Особлива трійка УНКВС Ленінградської області засудила Валер’яна Поліщука до розстрілу. 3 листопада 1937 року в сумно знаменитому урочищі Сандормох його разом з Валер’яном Підмогильним, Григорієм Епіком, Миколою Кулішем, Лесем Курбасом та іншими талановитими українцями розстріляв капітан Матвєєв.

Повернення у слові

Ім’я та творчу спадщину Валер’яна Поліщука українському народові повертали в різні періоди. Але величина «порцій повернення» прямо залежала від розвитку демократичних процесів. 1960 року, в добу хрущовської відлиги, в Києві було видано томик вибраних творів поета. Однак на периферії можновладці боялися відкрито згадувати про свого земляка. Саме тому, 1964 року, коли письменник Євген Шморгун приїхав на батьківщину Валер’яна Поліщука, щоб більше дізнатися про нього, його швиденько спровадив із села Більче колгоспний парторг. У жовтні 1982 року у святкуванні 85-ї річниці від дня народження поета взяли участь другорядні партійні особи. Поет Микола Вінграновський був єдиним, хто тоді наголосив, що це ім’я гідне кращого поцінування. Лише через п’ять років, в зеніті горбачовської перебудови, видавництво «Дніпро» випустило вже більш повний том «Вибраного». На зламі 1980-1990-х років на честь цього майстра слова в Україні почали активно встановлювати меморіальні дошки, називати вулиці його іменем, видавати окремі твори.

Письменники, актори, музиканти та й усі небайдужі люди, які днями зібралися в Літературному музеї Уласа Самчука в Рівному на «Свічу пам’яті», присвячену 115-й річниці від дня народження Валер’яна Поліщука, були спільної думки: цей поет подавав великі творчі надії. І якби енкаведистська куля не обірвала його життя, він став би класиком української та світової літератури. А видання повного зібрання творів було б чи не найдостойнішим внеском у скарбницю пам’яті Валер’яна Поліщука.