DRANG NACH OSTEN і битва народів при Грюнвальді

Поділитися
Майже два століття німецькі лицарі-тевтони відвойовували метр за метром землі у своїх прибалтійських сусідів, здійснивши понад 140 походів на польські та литовсько-руські землі...

Майже два століття німецькі лицарі-тевтони відвойовували метр за метром землі у своїх прибалтійських сусідів, здійснивши понад 140 походів на польські та литовсько-руські землі. Нарешті, 15 липня 1410 р. неподалік від села Грюнвальд (нині в Польщі, за 40 км від м. Ольштин) лицарі зійшлися в смертельному ґерці з об’єднаним військом Королівства Польського та Великого князівства Литовського. Це була одна з найбільших битв Середньовіччя, якій судилося повернути назад історію Тевтонського ордену і всієї Східної Європи.

Дранг нах Остен — у перекладі з німецької «прагнення на Схід». Це «прагнення» відбивало характер етнополітичного розвитку німецьких земель в епоху Середньовіччя. Заболочені, вкриті лісом землі Рейнського басейну не могли задовольнити всіх людей в обладунках достатнім земельним наділом — леном, який дозволяв не лише безбідно існувати в мирний час, але й виставляти потрібну кількість воїнів на випадок мобілізації. «Затиснені» між франками та слов’янами, німецькі феодали вогнем і мечем розширювали свій життєвий простір, сіючи всюди страх і ненависть. До ХI століття вони окупували землі лужицьких і полабських слов’ян у басейні Одри (Одеру) та Лаби (Ельби), поневоливши й онімечивши корінне населення. Споконвічне франко-германське (на заході Європи) та германо-слов’янське (на сході) суперництво стало історичною парадигмою співіснування цих народів, що не раз виявлялося навіть, здавалося б, у «цивілізованому» ХХ столітті. Прийнявши в епоху Карла Великого (†814) християнство, німецькі лицарі вбрали свою феодальну експансію в «сутану» папського месіанства. Рух на схід став «місією» боротьби з варварами (язичниками) та схизматиками, як іменували на католицькому Заході православних. Одним із подвижників цієї «великої місії» у Східній Європі був Тевтонський духовно-лицарський орден.

Орден було засновано у Палестині невдовзі після Першого хрестового походу, близько 1128 року, для надання допомоги хворим і бідним прочанам. У ситуації посилення натиску воїнів ісламу на твердині хрестоносців тевтони на чолі з Великим магістром (гросмейстером) Германом фон Зальца на запрошення князя Конрада Мазовецького переселилися 1228 року до Прибалтики. До обов’язків Ордену входив захист поляків від нападів варварів — борусів і жмуді. Проте дуже скоро лицарі поширили свої завоювання на все Помор’я. В боротьбі з язичництвом вони практично цілком винищили корінних поморян — прусів і лютичів, решту, по суті, онімечили. На звільнені землі були запрошені феодали з німецьких і франкських земель. Вигідне географічне положення дозволяло керівництву Ордену вести жваву торгівлю на Балтиці й, зрештою, стати впливовим членом Ганзейського торгового союзу. 1237 року до Тевтонського ордену приєднався Орден мечоносців (відомий також як Лівонський орден), розгромлений 1234 р. новгородським князем Ярославом Всеволодовичем (батьком Олександра Невського), а потім добитий литовцями князя Міндовга у битві біля Шауляя 1236 року.

Союз Польщі, Литви та Русі

Напередодні війни з Орденом у 1409—1411 рр. Велике князівство Литовське переживало пік своєї могутності. Всього за століття без особливих військових зусиль литовським князям вдалося зайняти майже всі землі Київської Русі, яка розпалася під натиском монголів, на захід від Смоленська та Чернігова. Це були удільні князівства у Білорусі, на Волині, Підляшші та Сіверщині, зокрема й розорений Київ. Не дивно, що в XIV ст. землі литовських племен (жмудь, земгали, ятвяги тощо) становили лише 1/12 геополітичного простору князівства. Литовська знать була представлена здебільшого русинською елітою, а мовою державного управління стала староруська мова (білорусько-волинський ізвод), якою було написано правовий кодекс держави — Литовський статут. Уже наприкінці XIV ст. литовські правителі колонізували Поділля і звідти розширили свої володіння до самого Чорного моря, заснувавши в гирлі Дністра фортецю Білгород.

Водночас Королівство Польсь­ке, навпаки, переживало глибоку династичну кризу. Король Кази­мир Великий (†1370) не залишив спадкоємця, уклавши унію зі сво­їм дядьком Людовиком I Угорсь­ким (†1382). Але останній мав лише дочок, наймолодша з яких — Ядвіга (†1399) — була після смерті батька оголошена спадкоємицею польського престолу. 1386 року юній спадкоємиці обох корон — польської та угорської — запропонував руку і серце литовський князь Ягайло (†1434). Феодальній еліті обох королівств цей вибір припав до смаку. Що­правда, Ягайло, своєю чергою, зобов’язувався перейти в католицтво (з ім’ям Владислава) й привести до «папської віри» народ Великого князівства Литовського. Перше мало суто формальний характер (адже єзуїтів при дворах тоді ще не було), але другому рішуче стала на перешкоді литовська та руська знать на чолі з двоюрідним братом Ягайла князем Вітовтом (†1430). В результаті підписаної в містечку Крево особистої унії Владислав-Ягайло став королем Польським, а Вітовт великим князем. Але практично держави залишалися абсолютно незалежними.

Литва також була зацікавлена в союзі з Польщею. Держави зближувала не тільки династична унія, але й загроза з боку тевтонів. Апогеєм протистояння Литовсько-Руської та Поль­ської держав з Ор­деном стала битва біля містечка Грюн­вальд, по-литовськи — Жальгірис (в німецькій літературі — битва під Танненбергом).

Холодне літо 1410-го

Сторони кілька місяців готувалися до битви. Пи­тан­ня було лише в тому, хто завдасть випереджувального удару. Взимку 1410 року польські та литовські воєначальники зібралися в Берестейсь­кому замку обговорити план спільних дій. Було вирішено взяти в облогу головний тевтонський форпост у Помор’ї — фортецю Марієнбург. Командування польським військом узяли на себе Зиндрам із Машковця та Збігнев із Бжезо, на чолі ж литовського війська стояв князь Вітовт Ольгердович, гетьманом чеських і богемських рекрутів був Ян Жижка, в майбутньому легендарний полководець-гусит. Головнокомандуючим союзників став король Владислав-Ягайло.

Улітку 1410 р. королівське військо виступило із Вольбожа, а литовське збиралося з різних кінців Великого князівства на берегах Нерева. У складі коронного війська було кілька хоругв (прапорів) із руських земель колишнього князівства Галицького. Понад половину литовського війська становили боярські дружини з білоруських земель, Київщини, Сіверщини та Волині, а також три смоленські полки. Під стягами Вітовта було також кілька тисяч найманців з Угорщини, Молдови, Валахії та три тисячі татар.

Союзники зустрілися 2 липня біля Червінська. Через кілька днів король здійснив огляд війська та влаштував фіктивну тривогу, аби переконатися в його боєздатності. Незважаючи на густий туман і дощову погоду, 9 липня війська перетнули кордон Ордену й навальним штурмом заволоділи прикордонною фортецею Лаутенбург. Великий магістр на той час уже мобілізував лицарське військо, ряди васальних феодалів, а також три тисячі найманців (переважно швейцарців і фламандців) і виступив назустріч супротивнику.

В ніч на 15 липня здійнялася страшна буря, що не віщувало, здавалося б, нічого доброго. Від ранку лив сильний дощ, розмивши дороги. Більшість війська литвинів становили дрібні шляхтичі. Добре, якщо шляхтич виїжджав на поле бою «кінно» й «оружно», тобто на доброму литовському скакуні й у дідівській кольчузі з мінімальним озброєнням — лук, стріли, меч і спис. Але саме цей недолік використовували литвини, виставивши в авангарді легку кінноту й стрімко атакуючи загрузлого в болоті закованого в броню супротивника.

Армія союзників налічувала 30—32 тисячі вершників разом зі зброєносцями (часом звичайними селянами). Тевтони ж мали перевагу в озброєнні та відмінній дисципліні професійних лицарів, яких очолював великий магістр Ульріх фон Юнгенген. Йому були підлеглі чотири тисячі добірних прусських лицарів із трьома тисячами зброєносців, шість тисяч вершників васальних князів, до семи тисяч арбалетників і найманої піхоти — всього 51 бойовий штандарт. Етнічний склад війська тевтонів був не менш строкатим, хоча переважали німці, латгали (латиші) та онімечені слов’яни.

Тевтони були впевнені, що воюють проти затятих язичників в ім’я торжества Христової віри, і виходили на поле бою з урочистим великоднім співом Christus resurrexit a mortuis — «Христос воскрес із мертвих». Союзники також осіняли себе хрестом і співали гімн Богородиці-Одигідрії.

Польсько-литовське військо зосередилося на закруті лісу й не покидало своїх позицій. Тевтони послали їм два мечі на знак «поваги». Це був виклик битися за канонами лицарської честі. Вони навіть відійшли трохи назад, щоб дати можливість супротивнику вишикуватися на відкритому полі, а не приховувати свої сили в лісових хащах.

Отже, на полі між селищами Грюнвальд, Стембарк (Танненберг) і Лодвігово (Людвігсдорф) зібралося більш як 50 тисяч воїнів, понад половину з них становили вершники. Саме їм довелося відіграти вирішальну роль у цьому бою. Ягайло, на відміну від великого магістра, особистої участі в битві не брав і керував подіями з пагорба за шеренгами своєї численної охорони. Тут же стояли напоготові запасні коні на випадок термінового відступу. Великий магістр, навпаки, поводився відчайдушно й у вирішальний момент битви особисто виїхав на чолі ударного загону, який атакував королівську гвардію — лицарів Краківської землі. Якоїсь миті перемога перебувала вже в руках хрестоносців, було навіть захоплено королівський штандарт із білим орлом. Але в цю критичну мить битви Ягайло кинув у бій свіжі сили, й атака тевтонів захлинулася.

Татарська кіннота намагалася атакувати тевтонський фланг, та стріли відскакували від надійних лицарських обладунків. Лицарям вдалося перейти в контратаку і погнати татар і литвинів. Дев’ять стягів Фрідріха фон Валенрода кілька кілометрів переслідували відступаючих. Лише три смоленські полки під командуванням князя Юрія Мстиславського витримали удар і скували сили хрестоносців. На той час на поле бою повернулися лицарі Валенрода, які переслідували втікачів. Яким же був їхній подив, коли перед їхніми очима постала не гучна перемога тевтонів, а завзята кривава січа.

Нарешті до бою вступив третій ешелон союзників — малопольські лицарі під командуванням Зиндрама. Цей удар свіжих сил і вирішив результат бою. Їм вдалося врятувати королівський стяг і навіть погнати лицарів Ліхтенштейна. Водночас Вітовт зібрав утікачів і знову повів їх до бою. Супротивник, зазнавши великих втрат, відступив до свого табору, але продовжував затятий опір. Тевтони спорудили з похідного обозу й мертвих коней укріплення й зайняли кругову оборону. Оточення Великого магістра запропонувало йому тікати, але, за відомостями польського хроніста Яна Длугоша, старий лицар відповів: «Не дай Боже, щоб я залишив поле, де полягло стільки славних мужів».

Кінець «великої місії»

Сторони під час битви втратили до двох третин особового складу. Причому війська Ордену втратили полоненими навіть більше, ніж загинуло на полі бою. Татарським лучникам важко було уразити закованого в броню лицаря, але стріли ранили насамперед коней. Важко озброєного лицаря, котрий втратив таким чином мобільність, було неважко збити з коня палицею або стягти спеціальним гаком, яким були озброєні слуги, котрі супроводжували вершників. Оточеного або знесиленого лицаря звичайно не добивали, а намагалися заарканити й узяти в полон із метою викупу. Крім того, особливу цінність мала лицарська зброя. Зовсім інший характер мали втрати польсько-литовських військ. Шляхетні тевтонські лицарі вважали, що билися з варварами, і не обтяжували себе полоном ворогів. Крім того, вони поступалися чисельністю і били «на ураження».

Союзники не зуміли скористатися перемогою. Польсько-литовське військо за звичаєм переможців три дні не йшло з поля бою, «відзначало» перемогу і розподіляло трофеї. Це дозволило залишкам тевтонів відірватися від переслідування й закріпитися в добре укріпленій фортеці Марієнбург. Тільки через десять днів союзники підійшли до замку. А там устигли добре підготуватися до оборони. Облога була вкрай невдалою. Крім того, Вітовт, виторговуючи собі політичні дивіденди, відмовився продовжувати кампанію.

Хоч би як там було, але при Грюнвальді було зупинено експансію німецьких лицарів на слов’янські та литовські землі, й тевтони перейшли до пасивної оборони. 1464 р. згідно з Торунським миром Орден відмовився від своїх завоювань у східному По­мор’ї, визнавши себе васалом Поль­щі. Двір гросмейстера переїхав до Кенігсберга (нині м. Калінінград у РФ). 1525 року Орден і зовсім перетворився на світську державу-герцогство — Східну Пруссію, не тільки забувши про свою «велику місію», але й розір­вавши відносини з Ватиканом, обравши Реформацію (лютеранст­во). Ті лицарі, які зберегли вірність католицтву, переїхали до інших німецьких земель, здебільшого до Франконії. Під час Лівонської війни 1558—1583 рр. схожа доля очікувала й на Лівонсь­кий орден — східного сусіда тевтонів, який зазнавав агресії з боку Московської держави. Це був безславний епілог трьохсотрічної колонізації Прибалтики німецькими лицарями колись славнозвісного Ордену.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі