Для тих, хто сміє мріяти

Ніч довша, ніж день, для тих, хто мріє. День довший, ніж ніч, для тих, хто здійснює свої мрії

З Яковом Рогаліним, директором Донецького міського доброчинного фонду «Доброта», хірургом-проктологом і успішним бізнесменом, я познайомилася на конференції «Етичні орієнтири третього сектора» кілька тижнів тому. До цієї людини, відверто епатажної, яка має неабияке почуття гумору, важко залишатися байдужим — ним або захоплюєшся, або ставишся з гострим почуттям неприязні. Список його членств, досягнень і нагород доволі великий. Тому згадаю тільки, що Яків Рогалін є також віце-президентом Всеукраїнської асоціації професійних PR-менеджерів, отримав премію Bursary Award від британської організації The Resourse Alliance за перемогу в міжнародному конкурсі з інновацій і розвитку фандрейзингових технологій (2002 рік), а також головний приз «За досягнення у фандрейзингу 2005» на Х-у Міжнародному фандрейзинговому конгресі.

Кажуть, його фонд творить у Донецьку дива. Мені було цікаво дізнатися, що це за дива, яка філософія за ними стоїть, а також, що ж таке соціальне підприємництво, філантропія і який алгоритм успішності а-ля Рогалін. Кожне з цих запитань, на мій погляд, заслуговує на окрему статтю. Але, з огляду на яскравість особистості мого співрозмовника, я спробувала знайти відповіді на них під час неформальної розмови. Сам він вважає, що «створює видимість успішності більшу, ніж вона є насправді», оскільки хоча й «скромний дуже, але в цьому поки що не обвинувачений».

— Якове Фрідріховичу, дайте собі шість означень. Який ви?

— Якщо говорити про найхарактерніші риси, то наполегливо настирливий, незграбно невтомний, прагматично самокерований, епатажно діяльний, безапеляційно рішучий та оптимістично песимістичний.

— Ви хірург-проктолог. У поєднанні з умінням добувати гроші це звучить досить кумедно… Як узагалі все починалося?

— У мене самого багато заготовок гумористичного плану на цю тему. Треба завжди жартувати першим, бо пройдуться всі, кому не ліньки. Одна з них: можливо, саме тому, що я хірург-проктолог, я добре розумію, чому у відродженні філантропії в пострадянських країнах усе робиться в такий спосіб. Крім того, можливо, успіх супроводжує наш фонд ще й тому, що фортуна просто боїться повернутися до мене спиною.

Ну а якщо серйозно, то проктологія — один із найефективніших розділів хірургії: одужують від 85 до 95%, смертності майже ніякої. А перекваліфікувався я зовсім неромантично. До 1992 року я вже був кандидатом наук, мав 80 друкованих праць, але було зрозуміло, що якщо хочу триматися на належному економічному рівні, то мені треба робити щось іще. І я зайнявся бізнесом — оптовим продажем дитячого харчування. Стартового капіталу не було, але були зв’язки (адже проктологія — для багатих). Досить швидко я став тим, що, за українськими мірками, називається «напівсереднім бізнесом». До мене потягнулися прохачі... Наприкінці року я підрахував, що в мене виходить. Прикро, але... Тоді в мене з’явилася ідея залучити до цього інших бізнесменів. Перша сотня людей, до яких я звернувся, не могли сказати «ні». Коли до мене лягали на обстеження або на операцію і запитували, що можуть для мене зробити, я відповідав: «Мені особисто нічого. А от дітям...». Пізніше, вже в середині 90-х років, найбільш просунуті порадили: «Якщо тобі так уже подобається цим займатися, то відкрий доброчинний фонд».

Тож фонд я відкрив 1998 року. Чому саме до мене почали приходити по допомогу? Тому що в мене дитяче харчування, тому що я на видноті і в мене не виходить сказати «ні». Крім того, усі розуміли, що я не «поцуплю» ящика печива. Це, до речі, дуже важливий аспект — одна з національних особливостей. Тому що в Україні досі вважається, що «благодійник» має бути бідніший, ніж «благоотримувач».

— Доброчинний фонд — як фонд чи як неприбуткова організація?

— Як фонд. В Україні є ще одна національна особливість — багато громадських організацій називаються фондом, тому що це солідніше звучить. Але фонд — це інституція залучення ресурсів і їхнього розподілу. Міжнародні фонди часто докоряють мені за те, що в нас забагато власних доброчинних проектів, а мають бути тільки організації або установи, яким ми віддаємо ресурси. Ми зараз намагаємося це робити. От тільки ситуація в Україні складніша. Наприклад, ми отримали достатньо серйозний доброчинний ресурс на надання допомоги в ресоціалізації тих, хто вийшов із місць позбавлення волі. А в Донецьку немає жодної організації, яка б цим займалася. І що? Поховати ці ресурси чи повернути їх? Останнє взагалі нереально. Довелося самим створювати такий проект.

— На сайті фонду «Доброта» написано, що це неприбуткова організація. Поясніть мені, будь ласка, що це означає?

— Думаю, це запитання завело у безвихідь не тільки вас, а почасти й мене. Що означає неприбуткова? Це не бездохідна: у всіх господарюючих організацій дохід є. Але це не є метою їхнього створення. Це головний фразеологічний зворот. Статус неприбуткової організації дозволяє не сплачувати податків з доходу. Адже ми маємо сім-вісім пожертв на день і збираємо мільйони.

Я вас не заплутав? Якщо заплутав, то ви мене правильно зрозуміли. Тому що так заплутано воно і є. З приводу тлумачень написано якщо не том, то принаймні величезна кількість брошур…

— А чим відрізняється соціальний підприємець?..

— Повірте, відмінностей не так багато. Річ у тому, що ви — теж соціальний підприємець. У 1998 році перед дефолтом практично всі були багаті, у тому числі і я. А після нього типовою відповіддю на звертання стало: «Самому б хто допоміг». Тоді доброчинний фонд для мене ще не став справою життя, але я звик доводити все до кінця. Тому насамперед я пішов у бібліотеку, але ніяких книжок з реального стану філантропії щодо того, як улаштувати цю справу грамотно, там не знайшов. Їх немає. Є дурниці про філантропів Рябушинських, Морозових: їх описують так, ніби вони були не такими людьми, як ми, — без особистих інтересів. Начебто єдиним завданням для них було допомогти стражденним і культурі, що гине. Це неправда, не були вони ангелами, як і нарком Цюрупа.

Так чи інакше, було цілком незрозуміло, як улаштовувати справу. Я знаю маркетинг, піар і приблизно знаю, як організувати бізнес. Тому я вирішив просто спробувати перенести в соціальну сферу весь бізнес-інструментарій. Потім, уже побувавши в 14 країнах (у деяких по кілька разів), я так і не знайшов іншого способу успішного ведення справи. І знаєте, яку ворожість це викликало і викликає? «Куди ти в бубличний ряд святих із цим свинячим бізнес-інструментарієм?».

Але в цьому і полягає соціальне підприємництво — зробити щось із допомогою прибутку. Один купує яхту із золотим штурвалом. А інший, як Сорос, — одержимий ідеєю змінити життя на краще відповідно до своїх поглядів. Можливо, він помиляється, але змінює. Він — соціальний підприємець. А Абрамович — ні. Це бідняк, котрий дорвався до скарбів.

Мене «заводить» думка про те, що я змінюю життя на краще. Чи можна це якось виміряти? Я тішу себе тим, що загалом результати хороші. Беру участь у якихось конкурсах, неодмінно перемагаю...

— Перший конкурс у 2002 році, коли ви стали найкращим фандрейзером світу… Ви отримали премію за найбільшу кількість донорів?

— Ні. Хоча ця цифра справді була значною. У самісіньке серце їх вразило те, що серед пожертвувачів виявилися геть нетипові донори — фіскальні органи, які звикли тільки суворо вимагати і накладати штрафи: трудові колективи СБУ (міського та обласного), прокуратури, податкових інспекцій і навіть, ви не повірите, МРЕВ...

Ми звернулися і до тих, до кого точно ніхто не звертався, тому що просто не спадало на думку, — у центри багатодітних сімей, товариства інвалідів, інтернати для дітей-сиріт. Добро в обмін на добро. Ми намагаємося боротися з бідністю поведінки, яка призводить до бідності становища. Це моя теорія. П’ять пострадянських П — патерналізм, пофігізм, песимізм, профанація і пасивність — покривають усі проблеми. І якщо ми видавимо їх із себе по краплині, то досягнемо перемоги над бідністю як такою. Велика неправда і брехня в тому, що бідність буде знищено, коли економічний потенціал країни зросте. Механізм приватизації цього економічного потенціалу такий, що основному населенню «не обломиться». Філантропія ж — один із механізмів справедливого перерозподілу ресурсів. Тут ідеться про те, що найбагатші повинні навчитися поводитися «по-багатому». Саме в цьому і є сіль, тому мені цим так цікаво займатися.

Не заглядайте у визначення філантропії в тлумачних словниках сучасної української мови, рекомендованих для вищої і середньої школи. Кожне видання я ретельно вивчаю. Вже і 2007 року є. Знаєте, що там написано? «Філантропія — матеріальна допомога панівних класів експлуататорського суспільства»...

Проблема в тому, що пролеткультівські формулювання глибоко пролізли в економічне поле — вони в головах сидять.

— Соціальне підприємництво ще більш розмитий термін...

— Не згоден. Воно просто не має одного загальновизнаного визначення. Сам собі я його дав, і для мене воно цілком зрозуміле — це підприємництво на суспільно корисній ниві. Це тоді, коли бізнес не на себе, не на своє пузо.

В усіх людях як потреба закладене бажання соціальної значимості і бажання робити добро. Якби цього в них не було, то бабусю, яка послизнулася на льоду, ніхто б не підняв — по телевізору не покажуть, ніхто не змушує... До цього мене привели мої роздуми в 1998 році. У відповідь на добро людина обов’язково хоче отримати якийсь свій «рай». Я, звісно, утрирую. Але говорити про це серйозно — це вже якось занадто.

— На чому граєте особисто ви?

— На всьому. На початку свого шляху я пробував грати на людях. Я ж знав усе, і досі знаю дуже багато про бізнесменів. Професія. Ми буквально збираємо інформацію — різну, яка може знадобитися. Я знав, що в директора великої туристичної фірми в Донецьку дитина хвора на ДЦП. І, звертаючись в черговий раз, ми природно попросили надати допомогу дітям, хворим на ДЦП. Це ж так просто — ми зіграли. Він зателефонував майже негайно. (Зазвичай дзвонять на другу добу.) І попросив мене ніколи не нагадувати йому про його біду і про центр для хворих на ДЦП, в якому його обдерли, як липку. Тому з мотиваціями треба бути обережнішими.

Якщо ви коли-небудь візьметеся за фандрейзинг, ви залишите будь-яку професію. Людина, котра може збирати пожертви, може збирати все.

— Це так азартно?

— По-перше, азартно. По-друге, це відчуття, що ти дуже добре розумієш людей і береш участь у добрій справі. Останнє дорогого коштує — усвідомлення того, що ти робиш щось правильно. Люди за це гроші готові платити.

— Як ви вибираєте донора?

— Зараз ніяк. Нинішній принцип фонду — добродійником може бути кожний. А раніше починали з ближнього кола. Насамперед, хоч як це неприємно, треба самому стати донором, причому постійним, і не соромлячись публікувати звіти і говорити про це. Ближнє коло — це, зокрема, діти і дружина. Не завжди це проходить гладко — іноді через силу, іноді часу не вистачає. Потім знайомі, друзі — якщо вони не жертвують, отже, у тебе щось не так. Потім ширше — безсумнівно заможні, соціально відомі, ті, що назвалися «груздями» (наприклад, релігійні конфесії)... А потім — усі.

Мене часто запитують: «Як вас не змів залізний потік утриманців?». Він справді колосальний — утриманські настрої дуже сильні, у мене самого в тому числі. Безліч людей звертаються по допомогу, тож, звісно, усім не вистачить. Зрозуміти, кому потрібніше, неможливо. У нас люблять торгувати бідністю — ті, хто бідніший. Один із феноменів. Оскільки ні в кого немає терезів, то ми вирішили, що будемо надавати допомогу тим, хто сам бере участь у добрих справах: «Так, звичайно, допоможемо. А зв’язати шкарпеточки для дітей-сиріт візьметеся?». Дев’ять із десяти відразу забувають до нас дорогу, тому що не звикли до цього.

Іноді це дуже напружує. Але ми від початку зробили вибір між подобатися і бути ефективними. Це точно не подобається, коли матері, яка прийшла по допомогу на ліки для хворої дитини, замість того щоб видати її негайно і беззастережно, кажуть: «Так, звісно. Поїхали разом. Тільки ми дитині — допомогу, а ви в палаті вікна помиєте». Нашому народу потрібні освітні дії. Дуже часто хороший крок уперед виходить після серйозного стусана ззаду. У цьому разі людина усвідомлює свою соціальну значимість. У Донецьку немає стільки інвалідів, скільки в нас є для них соціально значимої роботи.

— Який відсоток від пожертв іде на підтримку організації?

— Ніякий. Однією з найбільших удач для мене було розуміння того, що люди охоче пожертвують усе що завгодно, тільки не гроші. Отже, треба просити вирішити проблему. Ми отримуємо приблизно вдвічі більше послуг, ніж товарів, і приблизно в чотири рази більше послуг, ніж грошей. Оренда приміщення і телефонів — безоплатна.

— Фонд поліпшив ваш особистий добробут?

— Мені важко сказати, але, думаю, що, швидше, трохи погіршив. Якщо ви маєте на увазі гроші. Не за рахунок того, що я перекидаю гроші з власного бізнесу. Тут цього майже не буває. Просто тепер я набагато менше приділяю уваги власному бізнесу. Самореалізація там практично закінчилася. А у філантропії я взагалі не бачу серйозної стелі.

Давайте про те, що здається незрозумілим і підозрілим.

— Доброчинні фонди узагалі викликають недовіру. Цікаво було б дізнатися, який відсоток осідає в особистих кишенях? Чому це можливо? Шпарини в законодавстві?

— Я проводжу заняття з соціально відповідального бізнесу, і мені часто кажуть, що заважає законодавство. А ви спробуйте створити десять законів, після яких настане щастя соціальної відповідальності. Майже ідеальним законом можна вкрай цинічно і жахливо зловживати. Річ у тому, що філантропія — питання етики, а не закону. Закони безглузді, жорсткі і, слава богу, недосконалі. Вони регулюються етичними нормами — відкритістю і прозорістю. Назвався доброчинним громадським фондом — будь публічним. Цілковита ексгібіціоністська відкритість. Треба ставити себе в такі рамки, коли ти змушений бути ідеальним, жити за склом.

Ви думаєте, ми успішні в плані грошей? Абсолютно ні. У Донецьку є фонди, у яких мільйони євро. Тільки це зовсім інше. Наш фонд створений не для надання допомоги дітям-сиротам, інвалідам і хворим. Він створений для надання допомоги тим, хто хоче давати, а не брати. Це найголовніший постулат, який дуже багатьох бентежить і навіть викликає первинну антипатію. Але ж ми розвиваємо доброчинність, а не благоспоживання. У результаті допомога йде, звичайно, дітям-сиротам, інвалідам і іншим. Але в цілковитій відповідності до побажань того, хто дає.

— Потреба давати в нас настільки нерозвинена, що мені незрозуміло, як це у вас виходить.

— Цілком правильно. В анкеті, які заповнюють ті, хто звертається по допомогу, є пункт: «Ваша участь у доброчинності». Якщо ви не знаєте, ЯК, ми вам підкажемо. Є чимало способів брати участь у добрих справах — не тільки грошима або товарами, а й волонтерством. У вас є або гроші, або вільний час.

Скажете, що я народу не люблю? Це таке дуже практичне, з помилками, з допомогою досить чоловічих прийомів упровадження етики. Якщо у вас викликають співчуття діти-сироти або ВІЛ-інфіковані, то ми намагатимемося надати допомогу саме цій групі, із вашими, нехай невеликими, грошима, товарами або участю, але з максимальною віддачею для вас, щоб у вас залишився післясмак задоволення, тому що це була ваша потреба. Можливо, цієї потреби ви ще самі добре не знаєте. Умовити, розігріти, дати спробувати, а після цього перетворити з разового донора в прибічника — це і є наша робота. Усі — із бізнесу, де люди діють в особистих інтересах. Проблема в тому, що в третьому секторі зосереджуються переважно лузери, котрі і у владі не реалізувалися, і в бізнесі якось духу не вистачило. Я думаю, що все зміниться, коли бізнесмени, як я, котрим раптом стане нудно, або з якоїсь причини стане неможливим подальше зростання, звернуть свій погляд сюди.

— А в політику вам нецікаво?

— Поки що ні. Я некомандний. І потім, практикувати лицемірство взамін на вплив на людей? То я його і так культивую. Це адреналін. Його і в філантропії багато.

Зараз я займаюся створенням соціальної франшизи під назвою «Міський доброчинний фонд».

— Сам по собі або в якійсь залежності від уже існуючого фонду «Доброта»?

— Це залежатиме від міри запозичення досвіду. Якщо це повна франшиза з назвою «Доброта», тоді фонд отримає все — аж до консультацій із виїздом на місце, передачею нашої реклами, інтегрованою маркетинговою комунікацією, розробкою конкретної ситуації. Якщо цікавить лише частина методики — це інше. Натомість ми хочемо отримати докази того, що це працює в будь-якому місці. Знаєте, я переконаний, що передавати на халяву будь-що, навіть знання дітям, не можна. Це надто розбещує. Це не цінується за визначенням і, мало того, піддається сумніву.

— Ваші лекції — одна зі спроб розмноження?

— Так. Просування, структуризації, соціальної реклами. Навіть не стільки фонду, хоча це теж є. Мені дуже важливо довести, що це — у принципі є повторюваним і правильним як ідея. Як кожен соціальний підприємець, я одержимий своїми ідеями. Одна з них — це те, що перестрибнути в етапі розвитку до громадянського суспільства через філантропію (загальну схильність давати) неможливо.

— Вас не всі люблять у Донецьку. Дехто грошей не дає і вважає вас «набридливою мухою»…

— Точно.

— Кажуть, що якщо грошей не дають, то ви потім публічні «прочуханки» влаштовуєте.

— Так. Були часи, коли я сповідував принцип «добро має бути з кулаками». Каюсь. Тепер я так не думаю. Тому що зло відразу оголосить себе добром.

Розповім вам, що я робив. Я ж був стовідсотковим фандрейзером, тобто сто звертань — сто пожертвувань. Оскільки для фонду немає (і це правда) авторитетів у будь-якому розумінні слова, то на зухвалу відповідь ми давали відповідь нищівну. Що це означає? Ми відкривали шлюзи: ага, його не зачіпають біди народні. Він у шкіряному кріслі забув про те, що є хвороби й горе. Треба дати цій людині можливість дізнатися про все це. І ми давали адресу тим, хто звертався по допомогу зі словами, що ось ця організація не хоче жертвувати, тому що не довіряє фонду «Доброта». Але, побачивши ваше конкретне горі, напевно пожертвує.

До вечора у фонді лунали дзвінки з погрозами. За донецькими поняттями тут усе нормально. Але ці люди не стають донорами.

Часом я брав адреси тих, хто відмовив у пожертвах і їхав до них особисто. Заходив до секретарки, яка відразу мені казала, що, на жаль, зараз вони не можуть надати допомогу. Я відповідав, що внизу моя машина, недалеко інтернат. І просив поїхати зі мною туди, подивитися, із чим діти їдять суп. Після цього, обіцяв я, у мене не буде ніяких питань. Питання будуть у ваших батьків: «Звідки ти взявся такий?». Їхати ніхто не хотів. Пожертвувань — 100%. Я вчасно схаменувся, тому що це — емоційний рекет, після якого не залишається задоволення від зробленого.

— Якщо ви захочете вмовити мене стати одним із ваших донорів, що робитимете?

— Я дізнаюся, що могло б викликати ваше найбільше співчуття, якою може бути міра вашої участі й у чому вона може виражатися. А тим часом, поки я вас не знаю, зроблю вам пропозицію, від якої, як правило, неможливо відмовитися. Є чарівні листи з проханням про допомогу сім’ям, у яких виховуються діти-інваліди. Якщо ви не хочете допомагати, то щомісяця ми надсилатимемо інформацію про справи фонду. Навіть якщо це вас дратуватиме, ви вже не зможете сказати, що нічого не знаєте про фонд «Доброта». Є, звичайно, категорія тих хто «потребує пересадки серця» — тобто, чиї серця не промокають від чужих сліз. Але таких зовсім мало. По-донецьки — або ти жертвуєш, або ти козел. А козлом ніхто не хоче бути.

— То тут іще й донецький менталітет ураховано?

— Звісно. Без цього, можливо, масштабність була б не такою. Адже Донецьк нелицемірне місто, де довго не розмовлятимуть. «Ти не правий» — і у вухо. Донецький менталітет — щось особливе, два в одному. Я і люблю його, і ненавиджу. З одного боку — вольниця, а з іншого боку — така феодальна залежність від директора шахти або заводу...

Взагалі я вже зрозумів, що відразу, навіть за десятиліття не можна зробити так, щоб пожертви раптом стали загальною модою. Я сподіваюся — те, що ми робимо, перетвориться на такий собі перегній для майбутнього, коли доброта перестане дивувати.