Дитячий стрес як чинник політичної орієнтації

Той факт, що різниця між консерваторами і лібералами не визначається локалізацією розчерку пера на виборчому бюлетені, політологи усвідомили давно. Хоч би які програми пропонували політики, хоч би які політтехнології використовували, люди вперто поділяються на два класи: одні віддають перевагу новизні, незвичності, різного ступеня бунтарству, охоче йдуть на ризик, виступають за рівноправність, прагнуть узяти від життя максимум усього. Інші — свято бережуть традиції, наріжним каменем ставлять відчуття обов’язку, міцність сімейних уз і стабільність. Було розроблено навіть так звану шкалу Вілсона-Паттерсона, яка допомагала виміряти — але не пояснити — наявність у суспільстві ліберально-консервативних флуктуацій. Не дуже вникаючи у причини таких відмінностей, сучасні політики вже не перший рік намагаються остаточно заплутати свій електорат, змішавши в купу економічний лібералізм, припустімо, із соціальним консерватизмом. Або навпаки. У результаті заплутаними виявляються самі вожді, отримуючи результати голосування, що не відповідають жодним прогнозам і не піддаються жодним тлумаченням.

Ренді Торнхілл, якого консерватором уже точно не назвеш, стверджує, що визначальний вплив на політичні уподобання кожної окремо взятої електоральної одиниці має перенесений у дитинстві стрес. У своїй статті, опублікованій в останньому номері журналу Evolution and Human Behavior, він аналізує результати анкетування 123 студентів університету Нью-Мексико, в якому працюють і він сам, і співавтор його дослідження Корі Фінчер. Поцікавившись дитячими спогадами, а також політичними уподобаннями реципієнтів, дослідники почали шукати закономірності. Вийшло! Ті студенти, котрі описують своє дитинство як захищене, овіяне міцною приязню до одного чи до обох батьків, із низьким рівнем стресу, вперто виростали консерваторами. І навпаки — ліберали найчастіше згадували про бурхливе і не надто благополучне дитинство, обтяжене великою кількістю недитячих проблем.

Узявши на озброєння вчення Дарвіна і Фрейда, американські дослідники незабаром видали на-гора наукову теорію, відповідно до якої у стабільному суспільстві повинні переважати консерватори. І справді, навіщо щось змінювати, якщо і їжі вдосталь, і набіги ворогів не дуже докучають? І навпаки, у тих спільнотах, котрі відчувають дефіцит одного або кількох життєвих ресурсів (на поповнення якого і йде левова частка батьківських сил), виростає покоління лібералів, що активно шукають нових способів розв’язання життєво важливих завдань. (Що цікаво, навіть кількість сексуальних партнерів у лібералів значно перевершує аналогічний консервативний показник.) Якщо цьому новому поколінню вдається прорватися і, виховуючи наступне покоління, розслабитися біля домашнього вогнища, то знову настає черга консерваторів.

Кожна нова ідея д-ра Торнхіл­ла заздалегідь приречена на під­вищене зацікавлення з боку журналістів. Саме він десять років тому продемонстрував, що люди, як і тварини, котрі вибирають партнера за зовнішнім виглядом, свій ідеал вбачають у прагненні до абсолютної симетричності. А трохи згодом обґрунтував той факт, що прагнення до зґвалтування є невід’ємною рисою еволюційного розвитку роду людського. Останнє його твердження журналісти сумніву особливо не піддавали. Зате тепер пригадали торішнє дослідження, проведене співробітниками Каліфорній­ського університету, яке засвідчило, що врівноважені, впевнені у собі й у своїй сім’ї діти набагато частіше стають лібералами, ніж їхні затюкані однолітки, які недоотримали батьківської уваги.