Дім для Насті

Наше законодавство, як відомо, гарантує дітям-сиротам та дітям, позбавленим батьківського піклування, по завершенні їхнього перебування у відповідних закладах надання протягом місяця у позачерговому порядку впорядкованого соціального житла. Ця норма і з точки зору права, і з погляду звичайного людського ставлення до дітей-сиріт, у яких немає близьких, котрі могли б підтримати, прихистити, розрадити, — цілком логічна й правильна. Якщо про цих дітей нікому подбати, поки вони стануть на ноги, — то це має зробити держава. Правда, зафіксувавши в законодавстві свій обов’язок забезпечувати дітей-сиріт соціальним (тобто не нормальним, якісним, а хоч яким-небудь) житлом, держава в тому ж таки законі переклала його на місцеві органи влади. А вони вже діють, як дозволяють совість, фінансові та організаційні можливості.

Шлях, який пройшла наша землячка Настя Михайлова, доводячи своє право на житло, можна назвати експериментальним і показовим не лише для нашої області.

Родом Настя із села Іванівки Світловодського району. Так сталося, що свого батька вона ніколи не бачила, місця його перебування не знала раніше, не знає й тепер. Мати її, Олена, вела своєрідний спосіб життя, про донечку особливо не дбала, тож, коли Насті виповнилося тринадцять років, матір позбавили батьківських прав. Дівчинка потрапила до Кіровоградської школи-інтернату, де перебувала на повному державному утриманні як дитина, позбавлена батьківського піклування. Спочатку мати з’являлася, а потім — зникла зовсім. У грудні 2004 року Олену Михайлову рішенням Ленінського райсуду міста Кіровограда визнано «безвісти відсутньою» (так зазначено в документі).

По закінченні школи Настя вступила до професійно-технічного училища. Саме тоді, у 2006 році, в Кіровограді відкрили соціальний гуртожиток для дітей-сиріт. Цей проект був експериментальний і здійснювався за кошти держбюджету за сприяння профільного Міністерства та державної соціальної служби для сім’ї, дітей та молоді. Експеримент став можливим завдяки ініціативі директора Кіровоградського міського центру соціальної служби для сім’ї, дітей та молоді Олега Краснокутського, який давно працює у цій сфері і добре знає проблеми дітей-сиріт.

Соціальний гуртожиток — місце порятунку для тих, хто вже не має права перебувати в інтернаті, але ще не знайшов власного пристанища. Гуртожиток, правда, всього на 20 місць, і перебувати в ньому можна не більше трьох років, — на розширення немає коштів. Міський центр опікується мешканцями гуртожитку — допомагає їм стати на квартирну чергу. З липня минулого року стоїть на такій «позачерговій черзі» (як пишуть у відповідях чиновники) і Настя Михайлова.

Ще мешкаючи в гуртожитку й чітко усвідомлюючи свою перспективу стати бездомною, дівчина почала звертатися у різні інстанції з проханням допомогти з житлом. Адже стару хату в селі Іванівці, де вони колись із матір’ю жили, як з’ясувалося, Олена продала, та й чужої її вже не залишилося — розвалилася. Звісно, тут можна говорити про компетенцію сільської ради, яка дозволила відчуження майна, частина якого належала дитині, позбавленій батьківського піклування. Але ж там, видно, й майно було таке, що…

Тож Настя звернулася з проханням допомогти у її незавидному становищі до Кіровоградського міського голови, до Кіровоградської обласної адміністрації, до обласного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, до громадської приймальні Партії регіонів, яка направила її листа у формі депутатського запиту тоді народного депутата Сергія Ларіна до відповідного міністерства і державної служби.

Міський голова Володимир Пузаков відповів Насті, що вона стоїть на позачерговій черзі як дитина-сирота під номером 88. Попереду — ще 87 претендентів, перший із яких зареєстрований ще у 1992 році. Тож «…ми з розумінням ставимося до вашої проблеми, але допомогти немає можливості». Під час особистого прийому добросердий Володимир Тихонович, за словами Насті, порадив їй …вдало вийти заміж, бо інакше, мовляв, житлової проблеми вона не вирішить.

З інших же інстанцій надійшли відповіді, в яких докладно роз’яснювалися Насті її права та містилися рекомендації, на випадок якщо Кіровоградська міська рада не виконає відповідного Закону («Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування»), звернутися до суду з позовною заявою щодо захисту права на житло.

Настя так і зробила. Наприкінці квітня Ленінський районний суд міста Кіровограда розглянув її позовну заяву до Кіровоградської міської ради, її виконавчого комітету та третьої особи — відділу опіки та піклування Ленінського виконкому районної ради про зобов’язання позачергового забезпечення житлом. Здається, справа ясна, як день. Є закон, у 33-й статті якого абсолютно чітко зазначено: надавати житло протягом місяця. Представник відповідача позовних вимог Насті не визнала, аргументуючи тим, чим і міський голова: є черга, в якій такі ж, як вона, стоять роками, і допомогти немає можливості. Суд під головуванням судді Ірини Циганаш, незважаючи на пряму й чітку норму закону, у задоволенні позовних вимог відмовив повністю, ще раз продемонструвавши гнучкість нашої судової гілки влади. Апеляційну скаргу Настя подати не встигла: рішення суду їй видали тільки тоді, коли термін подання минув.

На цей час Настя працює продавцем і, отримуючи практично мінімальну зарплату, мусить винаймати житло, звісно — без зручностей і далеке від будь-якого комфорту.

Отака, здається, безнадійна історія. Насправді ж цю проблему можна було б вирішити. Треба тільки не відгороджуватись універсальним: «Немає коштів. Немає можливостей». Знайшлися ж у Кіровоградської міської ради кошти на спорудження інтернатного закладу нового типу «Наш дім». Уже завершується будівництво другого будинку. Справа це, безумовно, потрібна й корисна. У стінах такого закладу діти швидше соціалізуються, пристосовуються до життя. Проте, як і в звичайному інтернаті, можуть перебувати там лише до повноліття.

Підійшовши з душею та добрим господарським мисленням, можна було б розв’язати і проблему забезпечення житлом дітей-сиріт. Про один із варіантів вирішення зазначеної проблеми йдеться в офіційному листі, направленому Олегом Краснокутським голові обласної державної адміністрації Сергію Ларіну. Директор міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді пропонує об’єднати зусилля територіальних громад області і вирішити проблему комплексно й на тривалий час. Як зазначає Олег Краснокутський, один із гуртожитків державного педагогічного університету імені В.Винниченка нині не експлуатується, тож після відповідної реконструкції його можна було б передати як соціальне житло для мешкання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Власне, як варіанти такого житла можуть послужити й інші будівлі, котрі не експлуатуються або перебувають у занедбаному стані.

Організаційні питання влада могла б вирішити запросто — було б бажання. Адже вони легко вирішуються, коли йдеться про інтереси окремого чиновника чи «потрібних» людей. Подумавши як слід, кошти теж можна знайти — і в різних фондах, і спонсорські, врешті — можливо, частково й державні.

І тоді у Насті та в десятків таких, як вона, буде дім. А судам не доведеться приймати рішення, які суперечать закону.