Діду Морозе, якщо ти є…

… то подаруй мені маму і тата

Світлана ОРЕЛ (Кіровоград)

Вже не пам’ятаю, чи вірила я в дитинстві в Діда Мороза. Мабуть, вірила. Але його подарунки мені не подобалися. Усі ці яскраві светрики, цукерки, книжечки… Ніби й непогано, але не те. Мені хотілося великої красивої м’якої іграшки. Більшої і кращої, ніж плюшевий слоник, який вистукував на барабані, коли його заводили маленьким ключиком (такого я бачила в когось зі своїх родичів). Але де Дід Мороз міг узяти в часи розвиненого соціалізму, а отже, суцільних дефіцитів, омріяну іграшку?..

Зрозуміло, це дитяче розчарування вповні компенсували своєю увагою і любов’ю батьки.

Інша річ — діти-сироти, діти, позбавлені батьківського піклування. Ди­ректор Кіровоградського дитячого будинку «Барвінок» Ольга Гречишкіна порадила не звертатися до дітей із запитан­ням про те, чого вони чекають від Діда Мороза. Найуразливіші з них, цілком імовірно, подумають: раз їх про це запитали, значить, вони обов’язково отримають бажане. А бажання їхні можуть бути такими, що їх і не здійсниш. Наприк­лад, подарувати маму і тата. Навіщо робити дітям зайвий раз боляче?

— Якщо ці діти чогось і хочуть від Діда Мороза, — розмірковує колишній заступник директора Кіровоградської школи-інтернату, а нині начальник Кіровоградського районного відділу освіти Віталій Кваша, — то здебільшого не солодощів та іграшок — цього добра їм вистачає.

І справді, управління та відділи освіти заздалегідь готують набори цукерок для дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, дітей-інвалідів і дітей із малозабезпечених родин (тільки Кіровоградське міське управління освіти придбало таких подарунків більш ніж на 20 тис. грн.). Зазвичай не скупляться на солодощі й спонсори і гості, яких у ці дні неодмінно відвідують дитячі будинки та інтернати: починаючи з дня святого Миколая, вони тут бувають мало не щодня.

— Проте коли настає 31 грудня, — розповідає Віталій Олександрович, — до обіду стихають усі ранки і свята, гості розходяться. Що ближче до вечора, то людей у згаданих закладах меншає, нарешті, залишається один черговий вихователь, який може дозволити хіба що трохи довше подивитися телевізор… Усе інше — за режимом. Саме домашнього свята — коли за столом збирається родина, приїздять гості, усі люблять один одного, бажають щастя, дарують подарунки, хай навіть недорогі, але особливі, — так бракує тим, хто залишається на цей час у стінах дитбудинків чи інтернатів.

Мабуть, саме в такі хвилини сирітської самоти дитячі серця линуть до Діда Мороза з найпотаємнішими бажаннями…

Розуміючи все це і щоб хоч якось компенсувати ті гіркі хвилини, дорослі намагаються зробити свято для обділених долею дітей справжнім, надати йому особливої теплоти.

На відміну від попередніх років, сьогодні в дитячих будинках та інтернатних закладах немає проблем із харчуванням, іграшками, книжками, одягом, взуттям, постільною білизною, меблями. Тим більше що закуповують усе це, за словами Ольги Гречишкіної, не сіре і стандартне, а якісне й різноманітне. Тож подарунки готують найчастіше такі, які сприяють належному розвиткові дитини. Спонсори, котрі дарують телевізори, DVD, музичні центри, зазвичай наперед цікавляться, що саме дітям необхідно?

За таким самим принципом діяло цього року й Кіровоградське міське управління освіти. Як повідомив заступник начальника Євген Серопян, «Барвінок» і спеціалізована школа №3 отримають мультимедійні проектори з екраном, спецшкола №1 — телевізор, принтер, сканер, спецшкола №2 — водонагрівач і телевізор.

Барвінчата (а тут із 120 вихованців тільки восьмеро сиріт), якими вже не перший рік опікується також благодійна організація Hiob (гуманітарна допомога державам Східної Європи), матимуть ще й індивідуальні подарунки від своїх німецьких друзів.

Обласне управління освіти, теж розуміючи, що вихованці дитячих будинків та інтернат­них закладів потребують особливих подарунків, вирішило відправити діток на зимові канікули до оздоровчих закладів. Так робили й раніше, але цього року, як повідомив заступник начальника відділу управління з питань освіти і науки Кіровоградської облдержадміністрації Олександр Аулін, з цією метою виділено майже 200 тис. грн., що більш ніж удвічі перевищує фінансування подібних заходів торік. Дітлахи побувають у місцевих санаторіях «Гусарське урочище» та «Лісова пісня», куди до них обов’язково завітають артисти обласних театрів із новорічними та різдвяними виставами.

Загалом графік розваг для дітей, які не поїдуть на канікули додому, досить щільний: театри, філармонія, різноманітні ранки й зустрічі. Та серед цього феєрверку веселощів, музики і жартів, мабуть, не одне дитяче серце защемить від палкого бажання: «Діду Морозе, якщо ти є, подаруй мені маму і тата!».

…допоможи знайти нормальну роботу

Володимир МАРТИН (Ужгород)

Акуратно прибрана територія, модерний дитячий майданчик, чистенькі навчальний і спальний корпуси — ось найперша картинка, що постає перед очима у школі-інтернаті для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, в селі Часлівці, що за 12 км від Ужгорода. Ідеальний порядок за бажання можна пояснити невеликою кількістю дітей. Їх тут усього 83, тому кожен клас складається з восьми — максимум 12 учнів. Причина цього в специфіці школи — її вихованці мають вади розумового розвитку легкого й помірного ступенів. І це накладає свій відбиток і на долю кожної конкретної дитини, і на школу загалом. Один промовистий факт — за всю історію існування Часлівської спеціалізованої школи-інтернату педагоги не пригадують жодного випадку, щоб когось із їхніх вихованців усиновили чи взяли під опіку.

— Наші діти — не інваліди, вони дієздатні, — розповідає директор інтернату Михайло Михайлочко. — Просто їхня поведінка іноді складна і не зов­сім адекватна, їй значною мірою притаманний руйнівний інстинкт. Тому проблема ремонту дверних ручок і замків для нас завжди актуальна. Бачили ігровий майданчик перед навчальним корпусом? Це подарунок, який називається «Для малолітніх варварів», від наших спонсорів із м. Корвалліс (американський штат Орегон). Американці придбали цей комплекс у Швеції спеціально для нас. Попередній, звичайний, ігровий майданчик діти дуже швидко розбили й розібрали до найменших деталей, а цей тримається вже чотири роки.

Свій особливий статус учні інтернату найповнішою мірою починають від­чувати вже після випускного вечора. За порогом рідної школи вони найчастіше можуть розраховувати лише на власні сили, яких виявляється замало, аби пов­ноцінно влитися в суспільство. Влаш­туватися будівельником, вантажником чи двірником і отримати куток у якомусь гуртожитку — своєрідний «дах бажань» для вихованців спецінтернату. А якби не релігійні та благодійні організації, багатьом із них просто довелося б просити милостиню на вулицях. Оскільки випускники школи не отримують інвалідності, у дорослому житті держава ними не опікується, а родичам вони просто нецікаві. Хоча з 83-х теперішніх учнів — лише шестеро круглі сироти в класичному розумінні, решта — сироти при живих батьках.

Утім, поки учні перебувають у стінах інтернату — вони звичайні діти, і новорічні свята для них — найулюбленіші. Підготовка до Нового року починається заздалегідь: учні прикрашають свої кімнати саморобними іграшками, чекають численних гостей, для яких готують вистави, самі їздять у гості. Сімдесят відсотків вихованців інтернату — роми, любов до музики в котрих закладена, напевно, на генетичному рівні. І ці їхні таланти використовуємо максимально. Учні спецінтернату знають по 10—15 колядок, уміють співати на чотири голоси, що вдається дітям далеко не кожної загальноосвітньої школи. Тому й не дивно, що шкільний хор — призер і переможець численних музичних конкурсів.

— Система традиційних заохочень і покарань, яку батьки використовують перед Новим роком, аби стимулювати дитину до кращої поведінки чи навчання, в наших умовах не підходить, — зауважує пан Михайло. — Наші вихованці дуже болісно сприймають будь-яку, навіть найменшу, на їхній погляд, несправедливість. І банальне попередження: «Ти на свято отримаєш на одну шоколадку менше, тому що поводився негарно», — може викликати в дитини стан афекту, під час якого вона здатна викинутися з вікна. Тому в подібних питаннях діємо дуже обережно. Щотижня збираємо лінійку і спільно розбираємо поведінку порушника.

Коли школа потрапила до проекту «Напиши листа Миколаю», на адресу улюбленого святого відправили із Часлів­ців десятки листів. Бажання дітей відрізняються залежно від їхнього віку. Якщо найменші просять традиційні солодощі й іграшки (хоча їх і в будні, і особливо в свята, в інтернаті не бракує), то старші можуть попросити Миколая посприяти отримати житло. І це не дивно, адже житло — найболючіша проблема для кожного випускника інтернату, від вирішення якої залежить, чи піде його подальше життя по висхідній, чи полетить під укіс. А найзаповітніша мрія — це потрапити за кордон. Кожен учень інтернату має патронажних батьків у штаті Орегон. Американці час від часу висилають дітям невеличкі подарунки і просять писати листи. Віра в можливість дива, як відомо, найбільше міцнішає перед Новим роком, от і летять за океан листи з наївними у своїй прямолінійності запитаннями: «Коли ви запросите мене до себе в гості? Чи зможу я купити в Америці машину або відеоплеєр?». У відповідь патронажні батьки просять дирекцію школи делікатно пояснити дітям, які бажання реально виконати, а які — не дуже…

У ці дні в інтернаті триває передсвяткова метушня. Учні виготовляють вертеп, шиють костюми і в супроводі педагогів ідуть колядувати. Часлівці — село інтернаціональне, тому відзначати Різдво тут можна двічі: угорське — наприкінці грудня, українське — на початку січня.

— У групу треба підібрати кількох учнів з хорошим голосом, щоб людям цікаво було слухати і щоб вони запрошували нас і в майбутньому, — каже десятикласник Руслан.

— І як вам віддячують за колядки?

— Тістечками, цукерками, грошима. Залежить від того, як колядуємо.

— Якщо не секрет, що ти просив у листі до Миколая? — питаю в іншого учня.

— Я написав, що хочу велику пухнасту іграшку, — відповідає восьмикласник Степан.

— Хіба для хлопців твого віку все ще цікаві м’які іграшки?

— Чому ні? Малі в мене були й до того (і справді, у кімнаті все ліжко Степана закладене м’якими іграшками. — Авт.), а великої не було. І ще попросив подарувати фарби, олівці і папір. Люблю малювати, особливо спортсменів.

— А я цього року сам був Миколаєм, — знову долучається до розмови Руслан. — Нам зробили багато подарунків, частину я відклав, а потім подарував чотирирічній Каті — внучці нашої виховательки Надії Володи­мирівни. Я віддав їй і свої іграшки. У нас така традиція, що старші учні передають свої іграшки молодшим. Цього року я вітав зі святом і свою вчительку — мав 25 гривень, і витратив їх не на сигарети (я взагалі не палю), а на коробку шоколадних цукерок для вчительки. Вона з несподіванки аж заплакала.

— А чого сам чекаєш від Нового року?

— Я вже закінчую школу, тому мені потрібні не подарунки, а робота. Професора з мене не вийде, хочу стати кухарем. Найбільша моя мрія — знайти нормальну роботу…

…дай адресу надії

Надія ГОЦУЄНКО (Київська область)

…Директорський кабінет відчинений навстіж (тут, як у всіх благополучних сім’ях, немає заборонних зон). Малята повсякчас забігають до «тата», щоб розжитися солодощами або пограти з іграшками, а діти старші — щоб порадитися з важливої справи — адже Новий рік! І новорічної ночі кожний вихованець матиме сюрприз. Тут, в інтернаті, особливо цінують подарунки, які діти підносять одне одному. Досвідчений педагог Михайло Наконечний вважає: діти, котрі одержують подарунки, і самі мають обдаровувати оточуючих чим можуть, щоб уникнути синдрому утриманця. У цьому його підтримують учителі та вихователі. Тому передноворічні дні тут сповнені не лише очікуванням подарунків, а й турботами з їхнього приготування. Малята підготували для старших різноманітні вироби — звірят, ялинки: для цього навчалися в спеціальних гуртках. І сувеніри вийшли не гірше від тих, що продаються. У старших вихованців подарунки солідніші. А які саме — вони поки бережуть у таємниці, про яку знає хіба що Дід Мороз...

У Бучанській спеціалізованій школі-інтернаті для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківської опіки, — 143 так звані державні дитини (а всього тут виховується близько 500 дітей).

Дев’ятирічний Сергій Гомулко, який потрапив до інтернату ще в дитсадівському віці, відразу зауважив, що тут і Святий Миколай, і Дід Мороз набагато щедріші, ніж у минулому його житті.

— Бо ж вони багато чого приносять і завжди вгадують бажання. Про що подумаю, те й принесуть. Навіть підозріло. Я перед 19 грудня не відразу заснув. Бачу, заходить нянечка і кладе під мою подушку пакунок. «Ага, попалася, — кажу я їй, — а обіцяла, сам Святий Миколай прийде...» — «Тож він і приходив, але дітей так багато, що мене взяв у помічниці, — виправдувалася нянька. — Однак твій подарунок під самі двері підніс». Я і повірив, тим паче, що в пакеті знайшов усе що хотів, — без Святого Миколая тут не обійшлося. Як не обійдеться новорічної ночі без Діда Мороза.

14-літня Аліна Тягай думає, що най­кращим помічником Діда Мороза буде сам директор — «тато», адже в нього завжди є все й для всіх. У 17-річної Жені Каташинської уже цілком дорослі турботи. Вона готується до випуску. Тутешні випускники живуть у так звано­му соціальному блоці: по двоє в кімна­ті, і, на відміну від своїх маленьких товаришів, вони зобов’язані самі готувати собі їжу, раціонально розподіляти виділені продукти, стежити за чистотою і порядком. Так дітей привчають до дорос­лого, самостійного життя. Женя завжди мріяла стати міліціонером. Та для початку, напевно, вступить до педагогічного коледжу, на факультет правознавства. Наміри цілком реальні. Діти з Бучанського інтернату навчаються в КПІ, у педагогічному інституті ім. Драгоманова, інших вузах. До Нового року Женя готує подарунки кільком малюкам і своїм найкращим подругам — Ірі та Олі. Які саме — поки тримає в секреті.

У передноворічні та різдвяні дні традиційно пожвавлюються інтернатські добродійники. І в Новий рік на тутешніх дітей чекають численні сюрпризи. І не лише у вигляді іграшок, солодощів. Одні дістануть запрошення на новорічні ранки, хтось — на столичну ковзанку, у когось з’явиться шанс у дні новорічних канікул поїхати за кордон. Усе — по справедливості, хто що заслужив. Наприклад, вихованка інтернату Женя Кобзар став учасницею ювілейного, десятого конкурсу «Снігуронька-2008», організованого міжнародним добродійним фондом Святої Марії. Поки Женя разом зі своїми новими подругами в Італії, інтернат відвідають «менш заслужені» Снігуроньки, але після приїзду дівчинка обов’язково поділиться з товаришами новими враженнями.

Новий рік — сімейне свято. У найбільшому залі інтернату за святковим столом збереться велика сім’я — діти різного віку, педагоги та вихователі. Горітиме свічка, хтось співатиме, хтось танцюватиме, а хтось читатиме вірші. Педагоги й директор, яких на Новий рік чекають у власних сім’ях, нишком поглядатимуть на годинник, але розходитись або роз’їжджатись останніми електричками розпочнуть лише тоді, коли концерт закінчиться, а втомлених і обрадуваних малят і середнячків потяг­не на сон. Тоді в залі залишаться най­старші — випускники. Їм, котрі востаннє зустрічають новорічне свято під рідним інтернатським дахом, корисно самостійно зустріти Новий рік, у якому вони розпочнуть доросле життя...

Між тим, турботливому батьку великої сім’ї директорові Бучанського інтернату Михайлу Наконечному хотілося б ще більшої уваги до свого дітища. Надто вже клопітка ця справа — виховувати дітей із неблагополучних сімей, готувати їх до нормального життя.