«Давайте в мир былого мы дверь приотворим» із записок київського студента-медика воєнних років

Частину свого реального життя людина живе у спогадах.

Є.Баратинський

Погодьмося, читачу, із закликом поета, винесеним у заголовок цього нарису, присвяченого ровесникам і тим, із ким доля зводила мене в роки минулої війни і в перші повоєнні роки. У своїй недавно виданій книжці «Слово об alma mater» я навів твердження Френсіса Бекона про те, що «пам’ять — це історія». І справді, доки минулі події, а з ними й імена їх учасників, зберігаються в нашій пам’яті, у розповідях та спогадах про пережите, вони будуть у нашій з вами історії, такій, здавалося б, сьогодні вже далекій, а в сутності — зовсім близькій. Про це я розмірковував і в попередніх своїх книжках. Там, розповідаючи про випускників і попередників, які вийшли зі стін нашої спільної alma mater — одного з найстаріших і найшанованіших у країні вузів, Київського медичного інституту, абревіатура назви якого — КМІ — залишається для нас неповторною і хвилюючою, — я нагадав слова покійного друга академіка Володимира Фролькіса про те, що спогади пов’язують теперішнє з минулим. А ще один із розділів своєї книжки під назвою «Памятные имена» відкрив рядками з видання, яке вийшло до 150-річного ювілею КМІ. Це світлі, проникливі рядки, які пробуджують глибоку вдячність щоразу, коли згадуєш своїх товаришів по навчанні і шанованих вчителів — носіїв таких самих світлих імен. Ось ці рядки:

Текут в реке истории года,

Смывая все, что суетно и бренно,

Но alma mater неприкосновенно

Святые имена хранит всегда

Насамперед, здається, слова ці стосуються імен тих, хто пережив роки минулої війни — безжальної і страшної, але водночас незабутньої і не без світлих днів. Адже пережите воєнне лихоліття було не лише часом поразок, горя, страждань, а й школою випробування людської гідності, мужності, відданості.

Імена, які завжди з нами

Пропонований читачеві нарис — продовження спогадів автора і водночас данина пам’яті вірній і багатолітній дружбі з тими, про кого тут пишу, їхнім діянням, устремлінням, сподіванням — які справдилися і які, на жаль, не збулися. Багатьох із них уже немає серед нас, інші, на велике щастя, живі.

У стислому нарисі можу розповісти тільки про декого з них і лише уривками про ті характерні епізоди, які, сподіваюся, запам’ятаються читачеві. Але насамперед назву імена тих, хто найвідоміший серед вихідців із КМІ як такі, що достойно пройшли жорстоку школу війни. З гіркотою спо­сте­рігаю, як із кожним роком дедалі менше залишається її учасників, серед яких і ті, хто 1941-го обороняв рідний Київ, і ті, хто 1943-го його визволяв. На жаль, небагатьох можу назвати сьогодні з моїх інститутських однокурсників, хто того далекого 1941 року копав на околицях міста окопи і ставив загородження. І дедалі частіше думаю, що свідчення, спога­ди, невигадані розповіді про найнесподіваніші епізоди тих років, зустрічі, неоднозначні враження слід записувати швидше і якомога більше. Назву найближчі мені імена колишніх воєнних медиків — моїх учителів, давніх друзів і товаришів студентських літ, опісля – колег по спільній пра­ці у стінах рідного інституту. Це Михайло Коломийченко, Микита Маньковський, Андрій Ромоданов, Василь Братусь, Іван Курилін, Олексій Федоровський, Гнат Ма­тяшин, Василь Мілько, Олександр Грандо, Анатолій Позмогов, Олег Родзаєвський, Олександра Тара­бан-Сокол, Євген Скляренко, Ми­кола Ситковський, Михайло Умовист, Кузьма Веремєєнко, Іван Шу­мада, Ростислав Шадлун, Юрій Бачинський, Григорій Педа­ченко, Олена Лук’янова, Галина Степанковська, Микола Дани­левсь­кий, Аркадій Степаненко, Петро і Микола Буйки, Євген Подрушняк, Олексій Солнцев, Солтан Танін — список далеко не повний. Хіба ще слід додати в нього імена трьох лікарів-генералів, які очолювали кафедри в КЛШ, а під час війни керували медико-санітарними фронтовими структурами, — Андроніка Архи­повича Чайки, Миколи Івановича Іщенка, Йосипа Ісааковича Ставицького.

Не можу не згадати і своїх друзів юнацьких літ, які минули на славній Тарасівській вулиці й у стінах 44-ї київської школи на Жилянській, де на фасаді старого шкільного будинку встановлено пам’ятну бронзову дошку з барельєфом юної підпільниці Тані Маркус. Тільки через шість десятиліть мужній нашій співучениці було посмертно присвоєно звання Героя України. А з інших своїх співучнів згадаю сьогодні тих, котрі зовсім молодими тоді 41-го пішли на фронт: Г.Кіпніса, Л.Шерешевського, Г.Шурмака — майбутніх відомих літераторів і поетів, до яких пізніше приєднався ще один мій співучень, який став поетом Коржавіним. Недавно прочитав про нього, рядового солдата у стрілецькому полку, в публікації В.Огнєва. Наведу стислий уривок:

«Йшов 1943 рік. У сорокаградусний мороз, отримавши чер­гові «два наряди позачергово», він мив підлогу в землянці, покір­но опускаючи зашкарублі ганчірки у відро з холодною водою. Робив це своєрідно, побовтавши ганчірками з півхвилини, щоб ті намокли і втратили ламкість, він під одностайне хропіння казарми вихлюпував воду на цементну підлогу і залазив на нари. Там, під мутною лампочкою, діставав з-під матраца пом’яті клаптики паперу і, ворушачи товстими губами, писав вірші. Я чекав його з нетерпінням, не спав. Згодом він напівпошепки читав написане або чужі вірші. Так я дізнався, що є Чудо...»

У сімнадцять років добровольцем пішов в армію Шерешевський, що воював розвідником у складі гвардійських частин легендарних «катюш». Двічі був поранений на фронті Шурмак – повернувся додому інвалідом. Суво­рий воєнний шлях пройшов давній мій друг Григорій Кіпніс, який дивом вирвався з оточення, згодом незмінний глава корпункту «Литературной газеты» в Україні. Хто читав його книжки й нариси, напевно пам’ятає розповідь про те, як у помешканні корпункту у дворі на Вели­кий Підвальній, 10, збиралися на посиденьки зовсім ще молоді, об’єднані участю в недавній війні Віктор Некрасов, Леонід Во­линський, Михайло Пархомов, інші наші земляки-літератори. Душею цієї дружної творчої компанії був легендарний киянин, автор правдивої книжки про війну «В окопах Сталинграда» Вік­тор Некрасов — Віка, як любовно називали його друзі. «Найсильніше, — читаємо в Кіпніса, — закарбувалося в пам’яті свято 20-річчя Перемоги в 1965 році. Ми вирішили відзначити його якось особливо, оформивши усілякою фронтовою атрибутикою. Приготували світильники зі старих снарядних гільз. Знайшли олов’яні армійські ложки. Але окрасою програми і найнесподіванішим сюрпризом став величезний, загорнений у кілька газет, щоб не прохолонув дорогою, казан із пшоняною кашею, заправленою старим салом, — його притягнув із дому Некрасов.

...То було якесь особливе свято. Господи, як нам було доб­ре, яке братство панувало за великим «директорським» столом, які надзвичайні, невигадані (боронь Боже!) історії там прозвучали!». У тому ж нарисі мого друга Григорія, до речі, завжди бажаного автора «Дзеркала тижня», як буде потім написано в некролозі після його раптової смерті, було наведено проникливі слова Вік­тора Платоновича, звернені до рідного міста: «...Милий, милий Києве! Як скучив я за твоїми каштанами, за жовтою цеглою твоїх будинків, темно-червоними колонами університету. ...Як я люблю твої схили дніпровські... Розметало нас тоді, киян, по усіх фронтах, і ніхто з нас не знав, чи зустрінемося ми коли-небудь із київськими каштанами і чи рахуватимемо зірки, лежачи на дніпровських схилах, й вертатимемося тихим нічним Хрещатиком. Мені пощастило. Я повернувся». Повернулися в рідне місто і багато моїх шкільних та студентських товаришів, серед яких О.Буданков, М.Городецький, Н.Поліський, Б.Епштейн.

А ще серед інших моїх давніх друзів-медиків, які пройшли війну, назву Н. Маньковського, А. Ро­моданова, О. Роздаєвського, М. Умовиста, братів А. і В.Фролькісів, Р.Салганика, М.Двойріна. Величезне щастя, що вони повернулися, встигли потім багато чого зробити на терені лікування і медичної науки. А скільки безвісних, зовсім молодих, які нічого ще не встигли в цьому житті, пішли на фронт та так і не повернулися з війни?! Ім’я їм — легіон! Про декого дізнаємося тільки тепер, через більш як пів­століття. Про одного з таких раніше не відомих моїх однолітків стало відомо з короткої публікації М.Кавердинської. Ось стислий переказ цього невибагливого нарису. Київський школяр Гриша жив до війни на розі Паньковської і Толстого в маленькому дворі (це зовсім близько від моєї Тарасівської, і тепер я безуспішно намагаюся згадати, чи не зустрічав його в ті роки в 44-й школі або на тій-таки Тара­сів­ській у натовпі безтурботних хлопчаків). Від­разу ж після початку війни він вступив у льотну школу, успішно її закінчив і пішов на фронт. Воював, як і всі, хто пережив суворе лихоліття й дожив до його закінчення, будував плани на майбутнє, чекав повернення у визволений Київ. Але не судилося здійснитися довгожданим надіям. У день закінчення війни літак, в екіпажі якого зі своїми бойовими товаришами був наш юний земляк, німці збили під Прагою. Життя коротке, як мить!.. Ще один драматичний епізод із жорстоких буднів війни, ще один колишній школяр не повернувся в рідне місто, де тільки тепер, завдяки добрій киянці, ми дізналися про нього. Згадалися рядки Олександ­ра Межирова:

Полумужчины, полудети,

На фронт ушедшие из школ...

Да мы и не жили на свете,

Наш возраст в силу не вошел.

Ще раз подумки читаю строфи Семена Гудзенка, мого товариша по довоєнній Тарасівській, який став відомим фронтовим поетом:

У погодков моих нет ни жен,
ни стихов, ни покоя,

Только сила и юность.
А когда возвратимся с войны,

Все долюбим сполна
и напишем, ровесник, такое,

Что отцами-солдатами
будут гордиться сыны.

Ну, а кто не вернется?
Кому долюбитъ не придется?

Ну, а кто в сорок первом
пулей сражен?

Зарыдает ровесница,
мать на пороге забьется —

У погодков моих
ни стихов, ни покоя, ни жен.

Це строфи з вірша «Мое поколение». Не пригадую, коли він був надрукований. Як писав Григорій Кіпніс у своєму нарисі «Маль­чик с моей улицы», багато віршів нашого товариша юнацьких літ побачили світ тільки через десятиліття після його смерті.

З хроніки Київського медичного

Почну з подій літніх днів
41-го року, які так несподівано звалилися на студентів Київського медінституту, рівно як і на всіх наших співгромадян, внаслідок яких у рідному місті запанували розгубленість і відчуття тривожного очікування. Перші дні війни і цей ще не усвідомлений повною мірою жах наближення вселенського лиха мимоволі закрадався в душі кожного з нас. Потім прийшло розуміння, що необхідно негайно й усім разом — викладачам і студентам — починати діяти й визначати подальші кроки. По­спіш­но почали відправляти студентські бригади рити окопи і встановлювати оборонні споруди на підступах до міста. Пам’ятаю, як в Ірпені, разом зі своїми викладачами, тривожно дослухаючись до ще далеких розривів і близько­го гуркоту зловісних літаків, ми з ранку і дотемна рили траншеї, будували перешкоди, які, на жаль, потім себе не виправдали. Справді, наївно було думати, що пр оти потужних танків, які вже наближалися до Києва, вистоять наші не дуже міцні споруди. Через багато років після того всіх, хто брав участь у цих роботах, було відзначено дорогими для кожного з нас медалями «За оборону Києва». А тоді, зізнаюся, особливо коли на місто та його околиці опускалося темне покривало задушливої літньої ночі, яке через короткі проміжки то тут, то там розривали яскраві спалахи вибухів смертонос­них бомб, після чого долинав гуркіт розривів, було дуже страшно. Хоча не тільки хлопці, а й дівчата, котрі буквально ще вчора слухали лекції в студентських аудиторіях, ховали свій страх за напускним спокоєм. Минуть роки, і ми прочитаємо у Юлії Друніної:

Кто говорит,
что на войне не страшно,

Тот ничего не знает о войне.

Я вже якось згадував, що в особистому архіві Льва Івановича, частину якого було передано Національному музею медицини (інші матеріали старанно зберігаються в його сім’ї та двох раніше очолюваних ним наукових інститутах), є стара папка за номером 100. У ній зібрано пам’ятні фотографії, одна з яких особливо вражає — на ній зображено корифеїв української медичної науки, котрі працювали в інституті. Уважно вдивіться в цей знімок, поданий тут, і ви побачите виразні суворі обличчя, відчуєте подих тих днів, коли відзначалося із запізненням на три воєнні роки століття КМІ. Його невтомному директорові немає ще й сорока... Попереду — вражаючі віхи професійної діяльності випускників, подальший розквіт викладацьких новацій, лікарських наукових звершень. Час надій!

Колективний портрет

Коли сьогодні, через понад півстоліття, входжу до конференц-залу старого інститутського будинку на бульварі Шевченка, 13, то, як і багато моїх друзів і колег, із хвилюванням дивлюся на портрети своїх учителів — унікальну галерею історії київської alma mater. Неповторні обличчя — Микола Дмитрович Стражеско, Михайло Сергійович Спіров, Олек­сій Петрович Кримов, Макс Мойсейович Губергріц, Андронік Архипович Чайка, Борис Микито­вич Маньковський... Серед сонму попередників і наставників особливо близькі мені вчені в галузі профілактичної медицини — Петро Іванович Баранник, Лев Васильович Громашевський, Олександр Микитович Марзєєв, Сергій Степанович Дяченко і, звичайно, незабутній Лев Іванович — усіма шанований директор нашого інституту в ті далекі сорокові роки, визнаний лідер викладачів і студентства. На цих портретах — очі й усмішки моїх близьких друзів: Володимира Веніаміновича Фролькіса, Андрія Петровича Ромоданова, Костянтина Івановича Кульчицького, Євгена Гнатовича Гончарука. Та мимоволі я згадую інший колективний портрет, який відтворює риси славнозвісних людей у 160-річному літописі рідного вузу. Серед них Михайло Булгаков, геніальний письменник і лікар із відзнакою, Валентин Войно-Ясенецький, видатний хірург і водночас архієпископ. Цю картину можна побачити в музеї медичного університету. І немовби чуєш слова Михайла Булгакова: «Місто прекрасне, місто щасливе». Ось таким, хоча навколо були руїни, постав перед нашими очима улюблений Київ на початку 1944-го, незабаром після визволення від фашистських загарбників. Київ, Київ, як мріяли ми про нього в холодному буремному Челябінську у тяжкі для України дні, коли звістки з фронтів були гіркі й невтішні. Нам ввижалися його вулиці, липи й каштани, Дніпро. Цю ностальгію висловив поет-фронтовик Семен Гудзенко, який рано пішов з життя, котрого я знав ще в юності, коли ми зустрічалися на улюбленій Тарасівській — вулиці нашого дитинства:

Я родился в этом городе, рос.

Мне не надо в этом городе роз,

Мне не надо в этом городе дач,

Мне не надо здесь
удач и неудач.

Тишины бы мне каштановой
и весны,

Я бы начал юность заново, пусть с войны...

«Жертви — мої брати і сестри...»

Так написав, ділячись своїми враженнями про повоєнний київський процес над німецькими злочинцями, які вчинили криваві злодіяння в окупованій Україні, український письменник Юрій Смолич.

У другій книжці своїх «Запоздалых заметок» я вже ділився враженнями про повоєнні київські події, очевидцем яких був після повернення до рідного міста. Одним із таких спогадів постає переді мною заповнена городянами колишня Думська площа в день страти фашистських недолюдків. Нині одна з публікацій нагадала мені подробиці київського процесу, який проходив у Будинку офіцерів із 17 по 28 січня 1946 року. Саме там, у цій відомій будівлі на розі колишньої Олександрівської вулиці (потім Кірова, нині Грушевсь­кого) і Кріпосного провулка дванадцять днів засідав трибунал Київського військового округу. Як розповідає автор публікації в «Дзеркалі
тижня» (№10, 16 березня
2002 р.) «Київ, січень 1946 року: суд суворий і праведний» Володи­мир Абаїмов, перед судом постали 15 осіб, а справа налічувала двадцять два томи. Зі слів свого батька Миколи Абаїмова, одного зі слідчих, який разом з іншими військовими юристами готував цей процес, автор поіменно називає всіх засуджених. При цьому він переконливо аргументує думку, що київський процес — повчальна віха в історії минулої війни і що злочини засуджених за страшні діяння, які здійснювалися ними в Україні, не мають строку давності.

Особливо привернуло мою увагу і висловлювання про цей процес письменника Юрія Смолича. Я раніше вже згадував про нього у своїх нотатках у зв’язку з тим, що його знав і глибоко шанував мій батько (дотепер бережу подаровані батькові Юрієм Корнійовичем книжки з теплим авторським написом), а ще тому, що про його шляхетність, людяність і порядність мені неодноразово говорив Гриша Кіпніс. Враження Смолича від побаченого і почутого на засіданні суду військового трибуналу подумки переносять мене в атмосферу тих далеких повоєнних років, коли Київ іще заліковував рани, а пам’ять людей ятрили думки про злодіяння, вчинені зайдами на їхній землі, про втрачених близьких і друзів.

Мені довелося, отримавши в інституті разову перепустку, побувати на судовому засіданні. Можу засвідчити, що письменник гранично точно описав обстановку, що панувала на процесі.

«Бар’єр... Поблискує багнет на гвинтівці стрілка. Тисячі очей спрямовані тільки на них — зал споглядає їх у моторошному мовчанні. Я сиджу й дивлюся на них. Вони в десяти метрах. З такої відстані вони, мабуть, і розстрілювали своїх жертв. Жертви — мої брати і сестри, мої співгромадяни, люди з гордою ненавистю — плювали їм у морди чи, може, плакали, прощаючись зі своїм прекрасним, по-звірячому обірваним життям... Адже вони, ці п’ятнадцять, — це не просто п’ятнадцять убивць. Вони лише п’ятнадцять піщинок з велетенського фашистського смерчу...»

Разом із Юрієм Смоличем у залі суду перебував іще один відомий український літератор, тоді ще молодий поет Володимир Сосюра. Наведу гнівні поетичні рядки:

За Бабин Яр
прийшла година суду!

За нашу кров,
за тьми свавільний гніт,

Це зло потвор, і безуму, і бруду

Рука відплати витягла на світ.

Судіть же їх,
судіть в ім’я народу

Від імені і мертвих, і живих,

Від імені життя,
і щастя, і свободи

О, судді праведні,
судіть проклятих їх...

Коли автор згаданої вище статті наводить нотатки Смолича й ці рядки Сосюри, то справедливо коментує їх такими словами: «Не зайво було б ознайомити з цими матеріалами тих, хто ставить під сумнів винність катів Бабиного Яру». А ще він особливо підкреслює, що, «знайомлячись із документами та матеріалами судового процесу, бачиш ту патологічну ненависть до євреїв, яку демонстрували гітлерівці».

Чи відомо все це нинішньому поколінню? Чи багато хто згадує сьогодні уроки київського процесу, про які тоді «Київська правда» писала: «Київський процес — це явище не тільки радянського кримінального права, а й права міжнародного».

Нагадаю, що паралельно із судом у Києві проходив міжнародний Нюрнберзький процес. На взаємозв’язок цих двох подій звернув увагу у своїй промові державний обвинувач А.Ченцов.

Але спитаймо себе, чи багато хто чув про цей процес сорокових років, чи знають, що коли 29 січ­ня 1946 року на тодішній площі ім. Калініна (нині майдан Незалежності) виконували вирок суду, там були десятки тисяч киян, які зустріли акт справедливої відплати одностайним схваленням. Я забув про одну деталь, про яку нагадали слова Воло­димира Абаїмова. Він пише, що, коли виконували вирок, то мотузка на шиї одного із засуджених — Георга Труккенброда, колишнього військового коменданта Первомайська, Коростишева і Коростеня, злочинця, який пролив кров мирних громадян і в інших українських містах, — не витримала й обірвалася. Я бачив це на власні очі і так само, як батько автора статті Микола Абаїмов, певен, що мотузка обірвалася не стільки тому, що то був громило під два метри і понад сто кілограмів, скільки тому, що надто вже великим був тягар його гріхів.

Чому я настільки докладно повернувся до події, про яку вже писав раніше? Гадаю, тому, що мені особливо близьке й зрозуміле занепокоєння, висловлене наприкінці цієї публікації. Перечитав кінцівку статті кілька разів. Не коментуючи цих рядків, які завершують публікацію, — вважаю, що істина, котра в них міститься, дуже очевидна, — процитую автора, учителя київської середньої школи № 295 Володимира Абаїмова:

«...Мені не дає спокою запитання, яке ставлять мені мої учні: чому про київський процес нічого не написано в підручниках історії, чому про нього немає майже ніякої літератури? А працівник одного з київських музеїв (!) мені сказав: «Я навіть не знав, що такий процес був». Ця історична віха сьогодні як ніколи потребує осмислення та історико-правового аналізу».

Під цим судженням нашого шановного земляка, переконаний, багато моїх однолітків готові були б сьогодні поставити і свій підпис.

Ніщо не забуто

Понад шістдесят п’ять років минуло з тих чорних днів, які ввійшли в літопис XX століття під незнаною світові раніше назвою «Бабин Яр». А для нас — тодішніх київських студентів — звична назва цього місця на околиці рідного міста сприймалася як якийсь ідилічний куточок, тихий, майже патріархальний: зелені відроги ярів, сонячні відблиски, що вигадливо грають на листках старих дерев, затишні галявини, які терпко пахнуть полином. І раптом, як надривний несамовитий крик болю, ввірвалися у свідомість, здавалося б, ті самі, але вже зовсім іншого змісту слова «Бабин Яр», що означали кров, мертві тіла в рухливій землі, морок над ровами, котрі стали величезною могилою безневинно вбитих.

Це страшне відкриття просто накрило нас — тих, хто повернувся до Києва, породивши почуття страждання та гніву. Потім ми прочитали сумні й тужливі рядки Людмили Титової про Київ тих днів. Вони й сьогодні спонукають не тільки до співпереживання, а й до роздумів про те, що подібне ніколи не повинно повторитися і ніщо не може бути забуте.

Ты видишь, видишь,
снег идет кровавый,

Идет, и все становится багряным.

Да, и такое снится киевлянам.

И я уже не верю, что когда-то

Была на свете «Апассионата».

Зізнаюся: для мене, як, певен, і для інших поколінь випускників інституту військових та повоєнних років, дорогі спогади про минуле. Адже не можна не цінувати свідчень по-різному прожитих часів — і світлих, і пов’язаних із подіями тяжкими й драматичними. Про все це кожний із нас думав неодноразово й ділився своїми спогадами при зустрічах на традиційних ювілейних вечорах. Пам’ятаю, як на одному з них ми звернулися до слів совісного письменника Анатолія Рибакова, близьких тому настрою, який відчували, коли виступали на подібних вечорах через десятиліття після закінчення інституту. Ось ці слова: «... за моєю спиною вже довгий ряд моїх рідних, близьких, друзів мого дитинства, юності, із ким навчався, із ким разом воював, із ким дружив — усе це живе, кипуче, сповнене надій, усе це позаду, цього вже немає й ніколи не буде. Але їхня доля — це історія країни... Треба думати про живих — це безумовно, але забути тих, хто пішов з життя, ми не можемо. Вони не воскреснуть, вони продовжують жити тільки в нашій пам’яті, й відмовляти їм у цьо­му, позбавити їх цього ми не можемо».

Пам’ятатимемо та шануватимемо пам’ять про попередників і наше минуле, яке завжди з нами. Адже «часи не вибирають, у них живуть і вмирають».