Чому ми не від’їжджаємо назавжди?

Наприкінці грудня Лілія летіла до чоловіка в Голландію. Разом із нею летів її син Микита. Прикордонник перевірив документи і відмовився випустити Микиту, прискіпавшись до того, що в хлопчика не було дозволу від батька на в’їзд до Німеччини, через яку Лілія й Микита летіли транзитом. У Голландію, в будь-які країни Шенгенської зони - був, а слова «Німеччина» прикордонник у документі не знайшов (хоча вони літали з таким самим дозволом останні п’ять років). Хтось підказав: «Та суньте йому 50 євро». Але Ліля категорично відмовилася підкорятися загальноприйнятому правилу, здала квитки, поїхала в інший аеропорт і звідти полетіла з сином до рідних на Різдво.

Літак злетів у повітря. Ліля все не могла заспокоїтися від усвідомлення явної несправедливості та свого безправ’я у рідній країні. Микита раптом запитав: «Мамо, а чому ми не від’їжджаємо назавжди?»

Сьогодні моя «Розмова про головне» - з директором сільгосппідприємства «Югро» в Чернівецькій області Лілією Бортич. Ніжною, чарівною й романтичною зовні. З титановим стрижнем всередині.

- Факультет іноземних мов. Кар’єра перекладача. Британія. Голландія. З твого зовнішнього вигляду й не вгадаєш, що ти керуєш сільськогосподарським підприємством, вирощуєш кукурудзу, пшеницю, сою. Як, яким чином ти взагалі почала професійно працювати у сільському господарстві?

- Багато життєвих поворотів диктує випадок. При цьому я впевнена, що нічого не буває випадкового. На той час я працювала в Україні на посаді керуючої голландською компанією, яка розробляла програмне забезпечення. Її власник був людиною неймовірно підприємливою й енергійною. Одного разу ми з ним поїхали у якійсь справі і побачили наші поля. Ти знаєш, я сама подивилася на ніби звичні для нас краєвиди з вікна автомобіля очима голландця й жахнулася: нічого, крім бур’яну, не росло, ніхто цих земель не обробляв.

У Європі, в Голландії особливо, кожен сантиметр засіяний. У них так мало вільних незаселених земель, що немає іншого виходу, окрім як обробляти кожен вільний клаптик. У Голландії, та й у всій Європі, не знайдеш жодного сантиметра «забур’янення» ґрунту. Коли я стала згадувати, якими родючими були наші землі в минулому, мені стало соромно за країну і виникло пекуче бажання щось змінити.

На щастя, й очі голландця загорілися новою бізнес-ідеєю...

- З чого ж ти почала?

- З нуля. Я зареєструвала сільгосппідприємство, заручилася підтримкою місцевої влади, яка в стислі терміни допомогла нам знайти землю та людей, аби ми могли розпочати роботу. Кінчався квітень 2007 року, сіяти треба було «вчора». Ніхто не вірив, що ми зможемо впоратися. Але, як мені здається, моя наполегливість допомогла переконати людей - кожного, з ким працюю, - повірити в себе, та й у мене, і в нас вийшло засіяти перші 700 гектарів кукурудзи та виростити непоганий урожай. Спочатку я підтягувала з сусідніх господарств сівалки, культиватори. Восени, коли настав час жнивувати, ми вже привезли свої комбайни, трактори, плуги. Завезли всю імпортну техніку.

- Як ти взагалі впоралася з усім цим: оформленням фірми, бухгалтерією, документацією на ввезення техніки з-за кордону?

- А в мене друга освіта - юридична. Я закінчила університет і раптом злякалася, що далі не рухаюся й не вчуся. Боялася зупинитися. Потім, по закінченні юридичного факультету, навіть вступила відразу на економічний, але вчитися вирішила вже на практиці.

- Однак паралельно з кукурудзою і пшеницею в тебе підростав син.

- Так, це був дуже тяжкий рік. Ми працювали без вихідних, без відпочинку. Сільське господарство - заняття, коли не можна відключити телефон після робочого дня. Неможливо залишити збір урожаю на завтра або перенести посівну. Природу не обдуриш. Початок видався тяжким, але поруч була моя сім’я. Вони в мене молодці. Знаєш... ситуація, коли кожен один за одного, без зайвої лірики і... ми справді стали справжньою командою.

- Такий робочий режим не віддалив тебе від сина?

- У мого сина не було мами, яка щодня готує вечерю, зате він чудово вивчив слово «треба». Він неодноразово їздив зі мною на поля і бачив усе на власні очі, засвоював уроки й навчався щиро поважати людей.

- Як ти впорювалася сама? Як встигала?

- Я думаю, секрет у тому, що мені вдалося знайти потрібних людей у ​​потрібний момент. По-перше, на зміну початковому інвестору прийшов Андре Баудевайнс, наш нинішній голландський інвестор. Дуже грамотний, з хорошою освітою і в сільському господарстві, і в бізнесі. До того ж із потомственної фермерської родини. Він добре знав голландські технології, але вони не завжди годилися для місцевого ґрунту. Тут інші умови, інша земля. Тому в перший же рік моєї роботи в агросфері я налагодила контакти з місцевими фахівцями, з агрономами. Із вдячністю вислуховувала будь-які поради. І відбирала для себе раціональне зерно.

- Тобто ти працювала і вчилася одночасно?

- Так. Навчалася на ходу. Щодня. У мене росли кукурудза, пшениця, їх потрібно було обприскувати, підкормлювати, збирати. Паралельно ми укладали договори оренди землі в сусідніх селах і в 2008 році обробляли вже понад 2500 гектарів землі. Була своя техніка, база, найняті люди.

- Чи можна сказати, що в тих, хто працює на землі, є своя особлива солідарність і свій кодекс честі? У чому він полягає?

- Ми працюємо з началом начал, із землею. У цій сфері немає пафосу і зайвих слів, але справді є особливий... ну не кодекс, а, скажемо так, особливе налаштування, орієнтоване на досягнення спільної мети - посіяти й зібрати врожай. Усі працюють пліч-о-пліч. Тут немає головних і другорядних, ми - одна команда. Ми просто не маємо права залишити хліб на полі. І коли під час жнив метеозведення прогнозують затяжні дощі, хоч би якими втомленими були люди, вони продовжують працювати, дотримуючись давньої селянської істини: «Залишати хліб на полі - гріх». Доки в Україні все ще є такі люди, у нас на столі завжди буде хліб.

Василь Іванович, Віталій, Володимир, Валентин, Саша Назарчук, Сашко Боднар, Олег Шевчук, дядя Ваня, Сашко Печеряга, Саша Потерейко, Толя Проданюк, Вітя Керстюк, Ваня Сокульський... і, звісно, мої «дівчата» - Ліда, Марія Олексіївна, Тамара, Валентина Іванівна. Ось вони - мої золоті люди. Усім їм велике спасибі.

- Але в селах, у яких ти починала працювати, ви ж нікого не знали. Фактично все було з нуля. Як склалися стосунки з місцевими жителями?

- Звісно, довіра виникала поступово. Сьогодні ми допомагаємо сільрадам, школам, садочкам. Усе, що потрібно для сіл, ми робимо. Коли звертаються, ми не відмовляємо. Наші трактори розчищають дороги від снігу, ми прибираємо стихійні сміттєві звалища, ремонтуємо шляхи та багато іншого. Але головне - ми даємо роботу місцевим людям.

- Багато людей у тебе працює? Чи задоволена ти ними?

- Коли ми прийшли в село, роботи не було взагалі. І коли ми наймали людей, умови були прості: не пити, не красти. І те, і друге - просто біда. Ось, скажімо, коли ми сіємо кукурудзу, то вибираємо поля не ті, які нам ідеально підходять для сівозміни (голландці цього зрозуміти не можуть), а ті, які нам легше об’їхати, де легше виставити охорону, щоб не крали. Бо коли кукурудза доспіє, цілі бригади, як на роботу, виходять обчищати поля.

Ми ж узяли на роботу не всіх, тому ті, кого не взяли...

Взагалі, ця проблема - одна з найсерйозніших у селі. Люди п’ють і крадуть від безвиході. Наведу приклад. Одного разу моя працівниця попросила взяти на роботу свого чоловіка, який на той час потихеньку спивався. Сім’я руйнувалася. Я дала йому шанс, попередивши, що вижену, коли хоч раз побачу напідпитку. Він свого слова дотримав. Недавно вона відкликала мене вбік і просто сказала: «Ви врятували мою сім’ю». Ми дуже цінуємо людей, які у нас працюють. За ці роки вони багато чого навчилися і стали справжніми професіоналами.

Коли ми з Андре думаємо про розширення бізнесу, то думка про можливість створення нових робочих місць - одна з головних. Потрібно дати й іншим людям шанс.

- Ти так круто змінила своє життя... А як думаєш, сама змінилася?

- Я стала глибоко поважати людей, котрі живуть і працюють у селі. Одна з них - чудова жінка Марія Олексіївна Груба, наш обліковець. Вона з багатодітної родини, в якій росло десятеро дітей, почала працювати з 14 років, пропрацювала в селі все своє життя. Вже на пенсії, але продовжує працювати. Марія не уявляє свого життя без роботи саме в колективі. Вона щодня встає о четвертій ранку - в неї велике господарство. А на восьму вона на роботі. Її життя - це безперервний труд. Марія Олексіївна завжди привітна, усміхнена і приголомшливо оптимістична. Ніколи не скаржиться. Дуже мила й дуже мудра.

Дивлюся на неї й часто проводжу паралель із нинішніми постійно незадоволеними життям молодими людьми. Стає сумно. А інколи - просто соромно, коли й сама піддаюся хандрі. Згадую Марію, хутенько беру себе в руки і рухаюся далі.

- Лілю, ти не втомилася так жити? Чоловік - у Голландії, ти й син - тут. Чому не від’їжджаєш? Чому чоловік до вас не приїжджає назовсім?

- Так сталося, що я займаюся улюбленою справою в Україні, а чоловік реалізував себе в Голландії, тому доводиться жити на дві країни.

Компанію можна було б продати. Виїхати. Дати дитині хорошу європейську освіту. Але якщо я це зроблю, люди, котрі в нас працюють, втратять не тільки роботу, а й надію. У великих агрохолдингів є власна техніка і наймані працівники, місцевих на роботу вони не беруть. А ми дали людям віру у стабільність.

Ці люди, які в нас працюють, - вони як діти. Яким я дала надію. Вони звикли, що їх усі й завжди обдурювали. Голова колгоспу був великою й дуже недоступною людиною. А наш Андре, власник фірми, здавалося б - людина з добрим достатком, приїжджає на жнива, перевдягається і їде в поле, де працює нарівні з усіма. Коли прибув новий комбайн, спочатку ніхто не міг його освоїти. Андре сів за кермо і пропрацював усі жнива. Весь замурзаний, у мазуті, він учить водіїв, заражає їх своєю пристрастю до техніки. Він уночі обприскував поля, тому що ніхто не вмів цього робити на новому обприскувачі. І люди, які в нас працюють, зовсім інакше на нас дивляться. Вірять нам, бо ми робимо одну справу, і робимо це добре.

- Що ще об’єднує тебе з твоєю командою, як ти кажеш, крім самої роботи?

- На роботі я проводжу більшість свого часу, і, звісно, мій колектив став для мене другою сім’єю. Ми разом святкуємо дні народження, одружуємо дітей, хрестимо внуків. Допомагаємо одне одному словом і ділом. Часто їздимо на сільгоспвиставки до Києва.

Минулої осені ми організували поїздку нашого колективу в Ганновер на найбільшу сільгоспвиставку в Європі «Агротехніка-2011». Це була їхня перша поїздка за кордон. Ми проїхали Польщу, Німеччину, Голландію. Море відкриттів і вражень. Відвідали ряд сільгосппідприємств та інших компаній. Наші працівники були трохи засмучені й постійно запитували: «А чому в Україні не так?» Андре їм відповів, що його метою було не показати нам переваги Заходу, а примусити кожного з нас замислитися над тим, що ми можемо змінити вдома, навколо себе. Тепер я точно знаю, що ніхто з них не викине сміття з вікна машини на ходу... (Усміхається). Для нашої роботи вони теж узяли дуже важливі уроки.

- Ви продаєте хліб за кордон?

- Навіщо? Все зерно продається тут, в Україні. Наша пшениця високого класу, тож мірошники розкуповують її на хліб. Місцеві жителі задоволені пшеницею, яку отримують на паї. Вони печуть із неї якісний білий хліб. Тепер люди в селах, та вже й у містах, дедалі більше печуть хліб самі. У міських будинках з’явилися модні хлібопічки. А в селах, як і раніше, печуть у старовинних печах. Одна бабуся у перший рік нашої роботи в селі на знак вдячності спекла нам величезний коровай. Андре навіть сплакнув.

- Що найскладніше у твоїй роботі?

- Погодні умови, кон’юнктура світових цін, високі ризики діяльності. Але це все - об’єктивно очікувані витрати в аграрному секторі. Дуже складно на ходу пристосовуватися до постійних змін правил гри. Нестабільне законодавство і непрогнозовані дії уряду гальмують роботу. Коли читаєш у пресі, як усі нам хочуть допомогти, хочеться вигукнути: «Не допомагайте! Просто не заважайте! Дайте можливість працювати». А ще - боляче спостерігати, як рік у рік у нашій країні принцип «особисті інтереси понад усе» бере гору над потребами суспільства. Дедалі рідше можна зустріти чиновників, готових виконати свою роботу тільки тому, що це входить у їхні службові обов’язки.

- Пригадую, гостювала у твоєї мами: книжки у вашому будинку були скрізь, вони не вміщалися на стелажах. Ти встигаєш тепер читати?

- Звісно. Читаю багато і запоєм. Коли є час. Взимку. Від класики до легкої закордонної публіцистики. Книжка до тебе приходить саме в той момент, коли ти готова прийняти послання, яке вона в собі несе, і знайти відповіді, які шукаєш.

- А яку музику слухаєш?

- Оскільки я проводжу багато часу за кермом, музика мене завжди супроводжує. Люблю Стінга... ну, тому що люблю. Слухаю класику, коли зле. Насолоджуюся джазом, коли дощ. Вмикаю старі добрі пісні, коли думаю про маму.

- Як і де відпочиваєш?

- Ми особливо цінуємо час, який проводимо разом, усією сім’єю. Я обожнюю мандрувати, бувала в багатьох країнах, багато бачила, різні культури, людей із їхніми життєвими історіями. Тепер використовую кожну нагоду, щоб показати побачене моєму синові. Потрапивши в якусь країну, ми насолоджуємося маленькими принадами місцевого життя. Зупиняємося в недорогому, але затишному готелі, беремо напрокат машину і їдемо, ніколи не плануючи маршрут. Є ти, є дорога, нові відкриття попереду і любимі люди поруч.

- Лілю, ти відвідуєш салони краси? Косметикою користуєшся, де одягаєшся?

- У твоєму запитанні явно вчувається натяк, що робота в сільському господарстві - це привід махнути на себе рукою і погано виглядати. Адже так?.. Звісно, я проводжу багато часу на свіжому повітрі, і це несприятливо позначається на шкірі. Та щойно з’являється найменша можливість, вириваюся до косметолога і трохи балую себе.

Що стосується «гламуру» в полі... Я визнаний законодавець сільгоспмоди на наших полях! (Сміється.) У Голландії є спеціалізований магазин для фермерів, у якому можна придбати зручний та гарний одяг для роботи. Щовесни я оновлюю свою колекцію різнобарвних гумових чобітків. Прямо-таки Ukrainian Аgri-Fashion Week. Тиждень - у нашому випадку - сезон високої сільськогосподарської моди!

- У кожному інтерв’ю цього циклу я ставлю своїм героям одне й те ж запитання. Чи є у твоєму житті люди, на котрих би ти хотіла бути схожою?

- Кожна людина, котру ми зустрічаємо на своєму шляху, з’являється не просто так. У мене немає кумирів, але я поважаю людей навколо себе. Людей, здатних бути чистими в помислах і простими у справах. Абсолютним життєвим прикладом для мене є моя мама, людина з міцним стрижнем і невичерпною життєвою енергією.

- І все-таки - як ти відповіла на запитання сина Микити? Тоді, в літаку?

- І так усе зрозуміло. Я ж казала, що не можу залишити справу, за якою стоять люди. Вони на нас розраховують, і я не маю права їх підвести.

Є ще один секрет.

Бачиш, я отримую від цієї роботи величезне задоволення... Такий драйв... Коли ти сідаєш у комбайн і техніка виходить уперше в поле, починається обмолот, і велетенська золота маса зерна ллється в бункер, а зерно ще тепле, запашне, - це щастя. І це відчуваю не тільки я, це відчуває вся наша команда, всі, хто тяжко працював весь рік...