Чому «маленький американець» не дає хабарів?

Як і повсюди у світі, жителі США не надто шанують своїх бюрократів. Проте все пізнається в порівнянні, і людина, яка прибула в Штати з країни, де дотепер актуальний принцип «без папірця ти комаха, а з папірцем людина», гідно може оцінити мудрість та ефективність організації роботи місцевих чиновників, яка, зокрема, практично виключає дрібне хабарництво.

Паралельні світи

Коли наприкінці 1995 року через політичні ігри навколо бюджету президент Клінтон оголосив тимчасове часткове закриття державних установ, ця акція дивовижно мало вплинула на щоденне життя середнього американця (зрозуміло, за винятком самих держслужбовців, кількість яких на сьогоднішній день уже перевалила за 15 мільйонів чоловік). Найбільша незручність була пов’язана з припиненням роботи пошти. Однак, з огляду на те, що паралельно з державною у Штатах функціонують кілька приватних поштових служб, невідкладні листи й посилки можна було й відправляти, і отримувати навіть у цей період. Закриті національні парки та музеї теж, звичайно, не радували, проте на недолік розваг американцям скаржитися гріх. А ось тимчасова зупинка діяльності цілих відділень федерального й штатних урядів, включаючи податкове відомство та службу соціального страхування, зменшення кількості охоронців дипломатичних корпусів, тюрем й обслуги Білого дому тощо практично ніяк не зачепили щоденне життя більшості американських громадян.

Ця десятирічної давності міні-криза, яку мені довелося спостерігати зсередини «середньоамериканського життя», наочно проілюструвала ситуацію, що склалася: «маленькі американці» та американські чиновники існують у двох паралельних світах, які якщо іноді все-таки перетинаються, то в спілкуванні між ними практично немає місця ні «неформальним відносинам», ні хабарам.

Посвідчення особи

Один із важливих моментів, що значно полегшує життя жителів Америки, — це відносно невелика кількість документів і довідок, які необхідні їм у повсякденному житті. Так, приміром, паспорт потрібний громадянам США виключно для подорожей за кордон. Ті, хто не збирається залишати територію своєї країни, прекрасно обходяться без нього. Внутрішнім документом, який засвідчує особистість, звичайно є права водія. Цей документ отримують у транспортних управліннях кожного штату, причому людина, яка через якусь причину не бажає або не має права водити машину, може тут же оформити альтернативне посвідчення особи.

На сайті кожного з транспортних управлінь докладно викладені вимоги, необхідні для одержання водійського чи альтернативного посвідчення, що, зокрема, стосуються довідок і документів. Ці вимоги відрізняються в окремих штатах, але загальний принцип єдиний: за допомогою принесених на прийом паперів слід довести істинність свого існування, вік і місце проживання. Як бачимо, поки що жодних відмінностей від того, що в нас. Відмінності, причому разючі, пов’язані з деталями реалізації цього принципу. Наприклад, роль «довідки», яка підтверджує ваше місце проживання, можуть, за вашим вибором, відіграти не тільки договір про оренду чи купівлю житла, а й свіжі рахунки за комунальні послуги, надіслані вам на цю адресу, або відомості про стан вашого рахунку, які банки надсилають своїм клієнтам додому щомісяця, листи, адресовані вам із державних установ чи навчальних закладів... Для посвідчення особи й віку можна надати кілька паперів: свідоцтво про народження, шлюб або розлучення, картку соціального страхування, службове посвідчення, професійну ліцензію, банківську картку або страховий поліс... Кожний такий документ «коштує» певну кількість очок, й ідея полягає в тому, щоб у сумі вони давали якесь заздалегідь установлене число. Наприклад, у Нью-Джерсі треба набрати шість балів, причому свідоцтво про народження «тягне» на чотири, про шлюб — на три, а банківська картка всього на один бал.

У контакті з бюрократом

Трудових книжок у Штатах немає, зате є аналог нашого ідентифікаційного номера: кожна людина, яка бажає (і має право) працювати за наймом, повинна отримати номер соціального страхування. На прикладі роботи служби соціального страхування добре помітні загальні принципи взаємовідносин людини і бюрократа в Америці. Перший — це чітко зазначені й легкодоступні правила (зокрема, вони «висять» в Інтернеті), які визначають процедуру та вимоги (у даному випадку список необхідних документів). Друге й, мабуть, головне — чиновник по суті нічого не вирішує. Його справа — подивитися на оригінали ваших документів, зробити з них ксерокопії та приєднати їх до вашої заявки. От, власне, і все. Після цього ви одержите номер поштою. Третє належить до самої організації процесу, який повністю виключає можливість «неформальних відносин» пересічного громадянина з чиновником.

Відділення служби соціального страхування являє собою приміщення, розділене на дві частини за допомогою бар’єра з віконцями, за якими працюють клерки. Верхня частина цього бар’єра або скляна, або відсутня зовсім, отже, чиновники, які ведуть прийом, перебувають на очах у публіки, яка очікує. У половині, призначеній для відвідувачів, стоять стільці, як у стародавніх кінотеатрах, а на видному місці знаходяться талончики з буквеними чи цифровими «номерами». Цей «номерок» слід узяти при вході. Ви довідаєтесь, що підійшла ваша черга, коли ваш номер буде оголошений або висвітиться на табло (залежно від технічного оснащення кожного конкретного офісу). Оскільки номери опрацьовуються суворо один за одним, ви завжди можете прикинути, скільки часу вам ще залишилося чекати. У результаті такої організації люди не стоять годинами, дихаючи один одному в потилицю і боючись відійти, щоб не втратити свою чергу.

Спілкування з клерком відбувається на очах у його колег і відвідувачів, які сидять у залі. За цих умов спроба всунути чиновнику конверт із хабарем могла б послужити хіба що потіхою для нудьгуючої публіки. За загальним порядком, зокрема за тим, щоб ті, хто ввійшов, не рвалися до віконець неорганізовано, а брали талончики й чинно очікували, стежить охоронець, головна функція якого — допомагати відвідувачам розібратися в ситуації.

Різноманітні регіональні відділення дещо різняться за ступенем комфорту й середнього розміру черг. Старі, тісні офіси найчастіше можна зустріти в бідних кольорових кварталах, де високий відсоток тих, кому потрібно оформляти допомогу, талони на їжу та інші пільги для бідних. Та й у них стандартом є наявність кондиціонерів і туалетів для відвідувачів із білим туалетним папером і гарячою водою з крана. Якщо вам незаконно відмовили в одному районному відділенні, ви можете звернутися до іншого, де працює більш кваліфікований персонал.

Пільговики в Штатах теж є

Як і скрізь, у найтіснішому контакті з державою перебувають люди бідні, хворі і літні — словом, усі ті, кому належать соціальні пільги. Їхніми справами теж займається служба соціального страхування. І в цьому випадку працює описана вище схема. А саме: умови для одержання пільг максимально формалізовані й точно визначені; їх можна вивчити на офіційному веб-сайті соціальної служби і навіть заповнити заявку через Інтернет. А головне — ухвалення рішення практично не залежить від доброї чи недоброї волі чиновника. Якщо заявник відчуває труднощі з розумінням правил або не може користуватися комп’ютером, у заповненні заявки йому можуть допомогти родичі, знайомі чи навіть агенти, чиї послуги нерідко оплачують добродійні організації. Претенденту на пільги не потрібно мотатися багатьма інстанціями, всі питання вирішуються в одному місці, а в разі потреби додаткові документи надсилають поштою. На обов’язковий щорічний особистий візит в офіс служби соціального страхування пільговиків запрошують теж поштою, призначаючи дату й час заздалегідь.

І хотів би дати хабара, та нікому й нема чого

Щоденне життя американців відбувається в приватній сфері, на горезвісному ринку, де й так усе побудоване на купівлі-продажу. Так, американська медицина приватна й платна. Ті, хто працює у відносно міцних бізнесах, купують медичну страховку за допомогою роботодавця. Бідним і пенсіонерам належить державне безкоштовне медичне страхування. Інші або купують страховку без будь-яких пільг, або платять за візити до лікаря готівкою.

Американські публічні школи безкоштовні. Однак, попри хронічну нестачу вчителів, будь-кого на роботу в них не беруть. Щоб працювати вчителем, потрібно не просто отримати відповідну освіту, а й здати іспит на ліцензію. І хоча ця професія не належить до найбільш високооплачуваних в Америці, вона пов’язана з додатковими благами: велика відпустка, хороша медична страховка, пристойна пенсія... У результаті можна дуже достойно прожити на вчительську зарплату, а вчителям є що втрачати через порушення етики, під яку, вочевидь, підпадає і хабарництво.

Оренда житла здійснюється в приватних домовласників («лендлордів»), якими можуть бути як великі ріелторські фірми, так і окремі особистості. Держава в цьому процесі, що називається, і поруч не стоїть. Схожа ситуація і з купівлею нерухомості. Після того як обраний вами приватний агент знаходить, нарешті, потрібний вам варіант, він же виступає посередником у переговорах про ціну. Власне угоду, як правило, оформляє найнятий професіональний юрист, в обов’язок якого, зокрема, входить перевірка задокументованої історії будинку з моменту його будівництва, і оформлення головного та єдиного документа, який підтверджує ваше право домовласника («дід»). Саме тут вперше та востаннє виникає необхідність звернення в держустанову — відділення по реєстрації домовласницьких документів у місцевому муніципалітеті — і лише остільки, оскільки воно, по суті, відіграє роль архіву. Посада глави цього відомства виборна, отже, перебування на ній прямо залежить від того, наскільки задоволені його роботою місцеві домовласники-виборці.

Я і мій автомобіль

Автомобілі, без яких життя більшості американців немислиме, купують теж у приватників — або в дилерів, або прямо у власників. У першому випадку його реєструє для вас за додаткову плату продавець. Якщо ви вирішили оформити документи на машину самі, вам належить піти в найближче відділення вже згадуваного транспортного управління штату — крім видачі водійських посвідчень, воно займається реєстрацією всіх транспортних засобів — від мотоциклів до снігоходів та яхт. Процедура реєстрації проста й прозора і відбувається за звичайною схемою — приносите заповнений продавцем і вами «тайтл» (своєрідний паспорт машини), заповнюєте форму-заявку та оплачуєте призначений грошовий збір. У обмін одержуєте реєстраційну картку, яка діє протягом року. Продовжувати її можна або таким же способом, або поштою, а останнім часом ще й через Інтернет.

Загальновідомо, що спроба дати хабара американському «гаїшнику» — намір небезпечний та безглуздий. Дорожні поліцейські штрафи не стягують, а виписують штрафну квитанцію (по-місцевому «тікет») і відпускають «жертву» із миром (або не відпускають, якщо порушник, скажімо, п’яний або в нього немає прав). Залежно від міри порушення слід або просто заплатити (надіслати чек на потрібну суму поштою на зазначену адресу), або з’явитися в суд, процедура якого теж стандартна. У кожного з тих, хто проштрафився, є вибір: визнати свою провину або спробувати довести свою невинність, ініціювавши судовий процес. Більшість провину визнає і відправляється розмовляти до судового чиновника, із котрим можна (і навіть потрібно) «поторгуватися» із приводу покарання. Кожне порушення «коштує» певну кількість очок, які накопичуються в «водійському досьє», за станом якого страхові компанії визначають вартість страховки (хронічні порушники платять набагато більше, ніж акуратні водії). Звідси ваш інтерес в «угоді з законом»: одноразово заплатити більш високий штраф в обмін на зниження «вартості порушення» у балах. Інтерес суду — підняти стан місцевого бюджету за ваш рахунок. Утім, цей номер може пройти не більше трьох разів, після чого всі прощені раніше «очки» зарахують.

«Єдине вікно» по-американськи

Щоб відкрити в Америці свій бізнес, теж потрібно лише правильно заповнити кілька форм-заяв (докладну інструкцію, як це робити, можна знайти на офіційному веб-сайті кожного штату) і заплатити невеличкий внесок (сума в кожному штаті різна й знаходиться в межах ста доларів). А ось тепер найцікавіше: заповнені папери разом із чеком на потрібну суму слід надіслати поштою. Поштою же впродовж визначеного законом терміну у відповідь приходять два папери (сертифікат і номер платника податків), необхідні для діючої компанії. При бажанні новоспечений бізнесмен може замовити безкоштовну брошуру, що розповідає про деталі ведення бізнесу в конкретному штаті, і пройти безкоштовні курси з заповнення податкового звіту, який складають раз на рік і теж відсилають поштою разом із чеком на суму, яку платник податків визначає сам відповідно до інструкції. Перевірки правильності суми податків відбуваються вибірково й тільки в малої частини тих, хто звітує.

Щось і в Штатах «як у нас»

І все-таки є один сегмент американського населення, якому доводиться сповна відчути багато звичайних принадностей спілкування з бюрократичною машиною. Йдеться про новоприбулих іммігрантів. Буває, що розгляд справ затримується на місяці, а то й роки; важливі папери губляться; додаткову інформацію отримати складно; при особистому спілкуванні інші чиновники демонструють у кращому випадку байдужість, а в гіршому — тупість у поєднанні з жорстокістю...

Взагалі майже як у нас. Майже — тому що проти цього бюрократичного «брухту» тут є цілком працюючі «прийоми» — звернення до начальства, скарга на імміграційну службу «своєму» конгресмену («своєму» не в сенсі купленому за гроші, а зацікавленому в голосах ваших родичів і знайомих) і навіть оскарження судових рішень. Заради справедливості слід зауважити, що робота американської імміграційної служби за останні роки істотно поліпшилася. Зокрема з’явилася можливість перевірити стан своєї справи й призначити дату інтерв’ю через Інтернет. Останнє врятувало людей від дикого звичаю, який існував нещодавно, займати чергу на прийом із ночі — інакше було не потрапити.

Дати хабар для прискорення чи сприятливого розгляду імміграційної справи практично неможливо. І ніде правди діти, нерідко це викликає щире невдоволення в тих «наших», хто привіз із собою в Америку звичний принцип: хабарі — це звичайно, погано, але краще дати, ніж чекати. Старі звички викорінюються не так швидко навіть у кардинально нових умовах. Проте за нових умов їх практично ніде застосовувати.

Проблема курки чи яйця

Усі знають, що Сполучені Штати — країна емігрантів, зокрема з країн, де корупція процвітає і вважається вічною та невикорінною. Потрапляючи в систему, де хабарництву просто немає місця, усі вони рано чи пізно перелаштовуються (причому пізно перелаштовуються ті, хто не виходить за межі своєї національної громади). Як тут не погодитися з ідеєю: не треба боротися з корупцією, слід руйнувати корупційну систему! Питання тільки, як це зробити. Відповідь, по-моєму, цілком очевидна: перебудувати нашу бюрократичну машину, впроваджуючи в неї ті принципи, за якими працюють американські (а насправді всі західні) бюрократи.

Можна й по пунктах. Позбавити чиновників функції вирішення, залишивши за ними чисто адміністративну. Скрізь, де можливо, зробити головні посади чиновників виборними, отже, такими, що залежать від місцевого люду. Скасувати систему довідок «як клас» і звести до мінімуму кількість паперів, які плодять чиновники. Натомість зобов’язати їх користуватися документами з можливістю гнучкого набору підтверджувальних паперів. Продумати і ввести чіткі, ясні та легкодоступні правила для будь-якої бюрократичної операції. Переобладнати громадські місця та приймальні так, щоб пріоритетом був комфорт відвідувачів та їхні контакти з чиновниками відбувалися публічно. Ну і наблизити кількість цих контактів якнайближче до нуля.

Чи потрібно для цього обов’язково спочатку «зруйнувати глобальну корупційну систему на міжнародному державно-корпоративному рівні», а потім на «локальному державно-корпоративному»? Звичайно, перемогти малу корупцію («роздрібну» корупцію між громадянами і чиновниками) при збереженні великої (продажності держав і організацій) нелегко і, може, навіть неможливо повною мірою. Та чекати, поки нагорі все прийде в повний порядок, теж було б наївно. Зрештою в тих самих Штатах корупційні скандали «на найвищих щаблях» спалахують із завидною регулярністю (було б гірше, якби не спалахували, а постійно тихо жевріли). З іншого боку, система, в якій маленький українець не буде залежний від державної машини, неминуче підвищить його почуття власної гідності та віру у свої сили, викличе прагнення навести порядок не тільки у своїй хаті, а й у своєму кварталі, містечку, і, далі по ланцюжку, — у своїй країні...