Чим і кому заважав Микола Лукаш

Є нагода переконатися, що історія української культури не заскорузла в академічних оправах і міністерських рамках. Згідно з Національною програмою, видавничий дім «Києво-Могилянська академія» випустив довгоочікувану другу книгу спогадів про визначного перекладача, літературознавця, лексикографа Миколу Лукаша. Це він подарував нам цілого «Фауста», нескороченого «Дон Кіхота», уперше з оригіналу XIV ст. переклав українською «Декамерон».

Постать письменника, постійно гнаного, матеріально і побутово невлаштованого, який не схилився перед владою і спромігся своїми чарівними переспівами долучити шедеври світової класики до українського культурного процесу, порівнюють із найшанованішими патріархами літературного перекладу - Миколою Зеровим, Максимом Рильським і Борисом Теном. Такий образ малюють колеги-письменники, друзі й ті, що не були особисто знайомі з Лукашем, але знають його як великого майстра, легенду Опору. «Це видання є продовженням книги спогадів «Наш Лукаш», - анотують проект його організатори. Упорядник Леонід Череватенко у своїй захоплюючій післямові це підтверджує. Отже, творення історії культури і входження в неї триває.

Феномен перекладу з мови на мову пережив не одну соціальну й технічну революцію і, на щастя, існуватиме завжди. Леонід Череватенко підкреслює: перекладацький доробок є наріжним каменем культури. Справді, на шляху самоусвідомлення народи засвоювали рідною мовою твори світової класики, починаючи з «Іліади» та Біблії. Без цього ми не зрозуміли б української «Енеїди» і самого Тараса Шевченка. Тому сьогодні, за наявності «електронних перекладів», Лукаш особливо актуальний. Бо літературний переклад - явище особистісне, суто індивідуальне, як і всяке мистецтво.

Лукашеве прізвище, відзначає упорядник, не поминають у «святцях» борців із тоталітаризмом, але до руху Опору він належав напевне. Як і багато тисяч незгодних різного походження і фахів. Приховуючи від світу високу температуру суспільства й справжні масштаби інакодумання, влада озвучувала для всенародного осуду вирвані з контексту подій «пари»: «Даніель і Синявський», «Руденко і Бердник», лякаючи ними обивателя, наче апокаліптичними Гогом і Магогом. Нині, коли термін «шістдесятники» намагаються звузити, а поняття - обмежити, то перелічують через кому кілька прізвищ, після яких - «та ін.». Але власне рух опору складався з отих «інших».

Вони приходили на заборонені, але невгамовні зібрання 22 травня біля пам’ятника Шевченкові в Києві; підписували протестні «Лист творчої молоді Дніпропетровська» та «Лист 139-ти»; виходив підпільний «Український Вісник»; лунали резонансні виступи переслідуваного хору «Гомін»; стихійно множився і розповсюджувався «самвидав». Автор цих рядків на власні очі бачив, як у садибі-музеї Івана Гончара приїжджі здалеку люди переписували від руки (!) твір Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». І не кількадесят, не сто, а тисячі патріотів, серед яких - учителі, інженери, робітники, науковці, студенти і викладачі вишів, митці, літератори, журналісти, було в різний спосіб репресовано: від тюрми до заборони на професію. Дещицю автор відчув на собі. Після «Празької весни», всупереч тодішньому й без того не вельми гуманному законодавству, у 30-річного журналіста вилучили паспорт і запроторили на два роки в армію. Та гомін України чувся й там! 1970 року в Гостомельському полку зв’язку капітан Кийко, на знак протесту проти злочинної військової рутини, обеззброївши вартових, спалив Почесний прапор ЦК комсомолу. Мучила остаточна зневіра в можливості поступових змін - і не тільки в самій КПРС, а й у спілці «підручних партії», комсомолі, на що певною мірою сподівалася частина інтелігенції як у Росії (Аксьонов, Гладилін), так і в нас (Коротич). Насувався черговий «генеральний погром», уже 1972-1973 років.

Свідчення авторів незвичайної збірки (а їх понад 200, ще й архівні документи із грифом «цілком таємно»), хай у межах особистого бачення, відтворюють атмосферу 1960-1970-х років, коли ми вдавати будівників комунізму не бажали, а влада - вже не могла. Пригадуються ситуації, які на тлі трагедії 1937-го та судомного сталінізму 1950-х років, за висловом класика марксизму, виглядали фарсом. У службових кабінетах правду говорили пошепки, перелякано вказуючи на стелю або на телефонний апарат… Міліція з «дружинниками» перед Великоднем вилучала в бабусь писанки з «націоналістичними» сонячними знаками. У Львові на площі Ринок у статуї Нептуна відламали тризубець... У 1965 році до Києва прибув американський белетрист Джон Стейнбек і запитав про Віктора Некрасова. Керівники Спілки письменників зніяковіли. Коли ж прогресивний американець похвалив Миколу Вінграновського за вираз його «бунтівних очей» і подарував свою люльку, розгубленість зросла. Не одну рятівну бесіду довелося витримати Миколі - не так за люльку, як за «бунтівні». Тоді під пильним оком КДБ радянські письменники, ці «інженери душ», уже їздили полемізувати з передовими братами по перу до Європи й Америки. Тим часом Лукашеві для спілкування з носіями іноземних мов доводилося снідати в ресторані «Інтурист».

Системний парадокс: колись у гімназіях викладали по дві іноземні мови, ще й латину та грецьку; в соціалістичних вишах, щоб не перевантажувати пролетарів - лише по одній. Мабуть, саме тому пересічні радянські фахівці не знали ні жодної «ворожої», ані своєї рідної. Тож Лукаш неочікувано був принципово інший. Володів багатьма, але творив однією - українською. Стверджував, граючи словами, ніби лише «перекладає одну культуру до іншої», але при цьому цнотливо забував додати, що кожного разу перевтілюється в автора, промовляючи за нього українською. Його переклад був і є оригіналом! Сервантес, на якого так вражаюче обернувся Лукаш, кілька разів потрапляв до в’язниці, де й написав свого «Дон Кіхота». В Лукаша виникали можливості повторити подвиг великого іспанця, та чи були творчі умови гулагівського табору не гіршими від кастильської тюрми XVI сторіччя - ось питаннячко.

По новій хвилі арештів, у березні 1973 року, Микола Лукаш подає листа до голови Верховної Ради, голови Верховного суду і прокурора УРСР, копію - президії Спілки письменників України. Просить «ласкаво дозволити» відбути покарання замість Івана Дзюби, оскільки цілком поділяє його погляди та беручи до уваги стан здоров’я засудженого. А також - ту обставину, що «в даний період», кінця якого не можна передбачити, «перебування на будь-якому режимі» є для нього рівнозначним і байдужим. Гірка іронія рафінованого інтелігента обійшлася йому в очікувану ціну. Лукаша виключили зі Спілки письменників, перестали видавати, і великий майстер перебивався випадковими заробітками, по змозі підтримували друзі. У подібному становищі опинився не лише він: того ж року автора «ідейно хибного» роману «Меч Арея» Івана Білика звільнили з редакції газети «Літературна Україна». Ті, на кого поширилася заборона на професію, були змушені анонімно (!) виконувати випадкові замовлення, зокрема перекладати технічну літературу.

У той «період розвиненого соціалізму», кінця якого справді не передбачалося, за ґратами опинилися письменники Іван Світличний, Василь Стус, Євген Сверстюк, Ірина Стасів, Ігор Калинець. Тільки в січні-травні 1972 року було засуджено 89 осіб різного роду занять (багатьом уже тоді не дозволяли працювати за фахом) у Києві, Львові, Одесі, Дніпропетровську, Полтаві, Харкові, Чернігові, Ужгороді, Чернівцях. Події чергового «генерального погрому» докладно змальовано в книзі Г.Касьянова «Незгодні» (К.: Либідь, 1995).

Кому і чим заважав Лукаш? Чиновникам і бездарам - вульгаризувати класику, «причісувати» її на радянський копил, підміняти живе слово зрозумілою цензорам банальністю, а загальнолюдські й національні проблеми - натяками на провідну роль пролетарів. Долученням кращої іншомовної літератури до нашого культурного процесу, нагадуванням про належне місце України в світі. Заважав українофобам і просто боягузам непокірною вдачею митця, а головне - власною гідністю. Рисою, якої навіть за наявності свободи слова так бракує сьогодні. І не тільки її. Якщо Лукашеві твори, попри все, виходили тисячними накладами, то на презентації книги про нього самого примірників не вистачило навіть на присутніх.

Говоримо про Лукаша, при всіх його дивацтвах і незручностях, як про людину досконалих чеснот, не досяжних (чи не потрібних) для байдужого міщанина. У споминах відчутний ностальгійний смак туги за тим справжнім, що й донині привертає захопливу увагу на сірому тлі буденності.

Микола Лукаш, як і Іван Дзюба, став легендою ХХ століття, одним з героїв Опору, які безкорисливо принесли свої дари на вівтар Свободи. Їхні переконання не були «ситуаційними», як за епохи постмодернізму, яка, на превеликий жаль, ще запізніло триває в наших мистецтвах, літературі, взагалі у багатьох сферах життя. Щира, самостійна, непристосовницька позиція інакодумців, нонкомформістів, що захищали традиційні цінності, сприймається нині як неоціненний урок минулого, без якого не буває майбутнього.